І стратегічний інтерес України щодо Росії, і стратегічний інтерес росіян щодо самих себе, загалом, полягає в тому, щоби ця країна втратила імперські амбіції та ілюзії й, урешті-решт, перетворилася на нормальну національну державу. Для цього треба ретельно «вичистити» всю ту совєтчину (чи то у сталінських формах, чи то у запозичених гітлерівських), що донині отруює життя росіян. Крім того, слід завершити ті процеси соціальної, культурної й економічної модернізації, які в розвинених країнах Європи, Азії та Америки відбувалися протягом ХХ століття.
Інакше кажучи, має бути побудоване російське суспільство, російська нація (яка насправді нині недосформована), російська ідентичність тощо. Хто може це зробити? Ліберали можуть почати нищити совєтчину, роблячи це вельми успішно. А що натомість? Є підозра, що совєтчина у тій чи іншій формі, як це вже було у 1990-х, воскресне, виповзе з дір, із підсвідомості і знову заполонить соціальний простір. Як це сталося у Німеччині початку 1930-х, коли дуже демократична Веймарська республіка програла змагання за душі і серця німців, поступившись ідеї відновлення Великого Рейху, причому в його найжорсткішому, нацистському «тисячолітньому» варіанті.
Ідея свободи – це доволі потужна ідея, яка надихає людей (і не лише еліту) на неймовірні звершення, але завжди постає запитання – свободи від чого і свободи заради чого? У пошуку відповідей неможливо оминути те, що зветься екзистенційними феноменами, – дім, родину, рідну землю і рідну мову, Батьківщину… Ці феномени охоплює (хоча і не вичерпно) поняття патріотизму. А, як зазначає Короткий Оксфордський політичний словник, почуття патріотизму кладе в основу своєї ідеології та практики такий політичний рух, як націоналізм в усьому його розмаїтті та, нерідко, суперечливості течій; «націоналізм – це перетворення відданості своїй нації на тверді принципи та програми».
У нинішній Росії націоналізм як такий заміщений своїми виродженими агресивними формами – шовінізмом, імперіалізмом, расизмом і, сказати б, совєтизмом. У цих формах нація, її інтереси, саме її існування підпорядковані «вищим» потребам – безперервній боротьбі зі «світовим злом» та прагненню до панування над іншими націями.
На цьому ідеологічному підґрунті нинішня команда «кремлівських чекістів» вдало відбудувала соціально-політичні механізми пізньорадянського часу, які забезпечували (при позірних багатопартійності та плюралізмі ЗМІ) майже повний контроль над суспільством. Проте внаслідок надмірної зажерливості Путіна і його команди та їхньої з певного часу неприхованої зневаги до «плебеїв» позиції чинної російської влади захиталися. Тож влада терміново почала шукати ефективні засоби порятунку. Але, схоже, наразі не знайшла нічого іншого, ніж знову зайнятися реанімацією брєжнєвсько-гітлерівської моделі соціально-політичного устрою, яка була описана в попередній статті. Якою може бути така реанімація, сформулював у своїх публічних виступах на початку січня 2012 року голова синодального відділу із взаємовідносин церкви і суспільства РПЦ протоієрей Всеволод Чаплін.
«Очевидно, що є велика кількість людей, стурбованих невиправдано низьким статусом і слабкою роллю російського («русского». – Авт.) народу в політичному устрої країни, розстановці політичних акцентів… Так, є прихильники й у Каспарова, й у Касьянова, але, мені здається, що їх у нашому суспільстві значно менше, ніж тих, хто стурбований станом російського народу, хто хотів би більше бачити патріотичної дії з боку чинної влади, більше, ніж нині. Можна називати цих людей націоналістами, як завгодно, але очевидно, що значна частина нашої молоді і загалом народу сьогодні незадоволена становищем саме російського народу. У цих людей має бути свій політичний голос, у них мають бути адекватні можливості для вираження своєї думки і в політиці, і в ЗМІ, – заявив Всеволод Чаплін. – Нам не потрібно без кінця озиратися чи то на Захід, чи то на Схід. Нам потрібно усунути ті стурбованості, які є у людей, котрі досі відчувають несправедливість тих економічних процесів, які відбувалися в 1990-ті роки. Потрібно забезпечити більш гідне місце в житті країни і нашому військовому стану, і російському народу. Якщо влада не подбає про все це, якщо вона не зніме занепокоєння людей, з’ясується, що дуже легко і цю владу повалити, і змусити наш народ годувати чужу армію і чужий бізнес, чого, на жаль, дуже багато хто б хотів поза країною і, напевно, хтось у країні теж цього хотів би… Росія втрачає свою політичну волю саме тому, що вона не бере участі на повну силу у світових політичних процесах. Ми зараз відправили кораблі до берегів Сирії – це добре, але це має бути лише початок… Я думаю, що потрібно подумати сьогодні про потужну військову присутність Росії у всіх регіонах, де люди просять захисту від помаранчевих експериментів, від різного роду кольорових революцій. Навіть якщо Росії потрібно буде брати участь у бойових діях, цього не варто боятися… І от у цих діях має брати участь принаймні весь чоловічий сегмент нашого народу… Армії потрібно нарешті дати справжню роботу. Мережевих хом’ячків цілком можна було б відправити у чинні війська. Ті з них, хто виживе, напевно, стануть людьми».
Зверніть-но увагу: персонаж, котрий служить священиком РПЦ, називає мільйони своїх співгромадян (і серед них вірних церкви) «мережевими хом’ячками». Людина, яка мала би за службовим обов’язком хоча б раз прочитати Священне Писання і звернути увагу на заповідь: «Не убий», вважає «реальною чоловічою роботою» саме «військову роботу», себто масове вбивство різних там «кольорових» революціонерів і взагалі всіх, хто чинить опір «політичній волі Росії»…
Про волю Всеволод Чаплін веде мову і в опублікованих «Інтерфаксом» тезах: «Якщо влада не хоче бути повільно загризеною, а народ – годувати чужу армію і чужий бізнес, потрібно переходити від «стабільності» до диктатури совісті і волі. Волі політичної і моральної». Як не згадати тут класичний фільм «Тріумф волі» Лені Ріфеншталь про нацистський з’їзд у Нюрнберзі…
І далі в цих тезах все у добре відомій з історії ХХ століття стилістиці:
«Мігранти мають проходити реєстрацію – хай електронну – принаймні раз на три дні, називаючи місце своєї легальної роботи. Тих, хто цього не зробить, – під кримінальне покарання…
Вояцтво в Росії не може стояти на соціальних щаблях нижче за торговців. Кожному офіцеру Збройних сил і правоохоронних органів має бути надано свою оселю, між тим, у московському регіоні. Але таке житло потрібно прив’язати до посади, яку офіцер обіймає, чи до гідного виходу на пенсію. І це буде найкращим засобом проти корупції.
Не варто стримувати волю народу до політичної активності на місцевому, регіональному, загальнонаціональному рівнях. Таку волю, навпаки, слід підтримувати. Але лідерам російських («русских». – Авт.) організацій соромно стояти на одній трибуні з Нємцовим, Каспаровим, Собчак».
Чому саме з ними? Тому що в них є певні нюанси з п’ятою графою? І справді: не у шахах опозиціонера Каспарова ж річ і не у скандальних телепрограмах аж ніяк не опозиційної Собчак, а в чомусь іншому, що є важливим для аудиторії «истинно русских», до якої і звертається Чаплін…
Можна, звісно, перевести розмову на інші проблеми, не менш, а можливо, куди більш нагальні для Росії. А можна зіграти і на тому самому (чи майже тому самому) проблемному полі, щоби переграти апологетів імперської величі Росії, запропонувавши свій варіант «великої держави». Так роблять поки що нечисленні російські ліберальні націоналісти, пропонуючи свої відповіді на об’єктивно поставлені запитання. Передусім ідеться про Алєксєя Навального, політика нового, пострадянського і постєльцинського покоління.
Знаний письменник Боріс Акунін – активний учасник масових акцій протесту, так само, як і Навальний, поставив останньому низку гострих запитань. Видається, чимало з них безпосередньо пов’язані з перспективами російського ліберального націоналізму. Скажімо, Акунін запитує Навального про те, як він розуміє поняття «російська національна держава». Відповідь: «Я такого гасла ніколи не висував, але, безсумнівно, підтримаю його в трактуванні того-таки Ходорковського: це альтернатива спробам побудувати з Росії імперію формату ХІХ століття. Така штука в сучасному світі нежиттєздатна. Джерелом влади в національній державі є нація, громадяни країни, а не станова еліта, що висуває гасла про захоплення півсвіту та глобального домінування і під цим соусом грабує населення, марширує у бік Індійського океану. Держава нам потрібна для забезпечення комфортного і гідного проживання громадян цієї держави, захисту їхніх інтересів індивідуальних і колективних. Національна держава – це європейський шлях розвитку Росії, наш милий затишний, при цьому міцний і надійний, європейський будиночок».
А ось відповідь на запитання про Радянський Союз та його спадщину (відомо, що і Путін, і патріарх Кірілл ототожнюють Росію з покійною супердержавою): «Не слід плутати СРСР і наше уявлення про СРСР, що складається зі щасливих моментів дитинства/молодості/юності, а також передачі Леоніда Парфьонова «Намедни. Наше время», замішаних на піснях Алли Пуґачової. Велич СРСР ґрунтувалася на самозреченні і подвигу його громадян, що жили в бідності. Ми будували космічні ракети і передавали один одному легенди про магазини, де є сорок сортів ковбаси без черги. Як нині з’ясувалося, є країни, де є і ракети, і ковбаса. СРСР розвалили не злодії з Біловезької Пущі, а КПРС, Держплан і шахраювата радянська номенклатура. Представники цієї шахраюватої номенклатури і уклали юридичну угоду про кінець імперії, якої до того часу не існувало де-факто. Це історичний факт. Інший факт полягає в тому, що ядром і основою Російської імперії та СРСР була наша країна – Росія. Вона у нас є, вона залишається державою, домінантною в економічному і військовому сенсі в регіоні. Наше завдання – зберегти це і примножити… Ми не маємо спеціально планувати якихось експансій, натомість маємо самі стати сильними і багатими, тоді й сусіди будуть в зоні нашого впливу, переїхати вони не можуть».
Не менш цікавим є й відповідь на запитання про ставлення до «ефективного менеджера», яким чинна влада бачить Сталіна: «Гітлер і Сталін – два головні кати російського народу. Сталін страчував, морив голодом і мучив моїх співвітчизників, особисто для мене тут все ясно… Міф про Сталіна – це міф про залізний лад, наведений залізною рукою. Для його розвінчання хтось інший має навести лад без будь-якої залізної руки, тобто просто за законом. Це цілком можливо, й до того ж успішно відбувається в багатьох країнах, потрібно, щоб глава держави встановлював моральні та етичні орієнтири і виконував службові інструкції, а не мільярди для сусідів по дачному кооперативу заробляв».
І, зрештою, про релігію: «Православ’я – головна релігія Росії і не потрібно самих себе обманювати, намагаючись стояти на позиціях абсолютної рівності. Особлива роль РПЦ зрозуміла і розумна. Понад 80% громадян вважають себе православними (нехай при цьому вони до церкви не ходять)… Ніякої дискримінації це, в принципі, допускати не має. Обмеження представників інших конфесій чи атеїстів має невідворотно переслідуватися за законом».
При цьому Алєксєй Навальний вельми скептично ставиться до ієрархів РПЦ, але закликає сприймати їхні дії та заяви «філософськи».
Загалом відмінність між імперським шовінізмом Чапліна та ліберальним націоналізмом Навального самоочевидна і не потребує коментарів. Ясна річ, що Навальний бачить Росію великою державою, проте це бачення, яке не передбачає воєнних експедицій з метою розширення «Русского мира».
Як зауважила знана публіцистка Юлія Латиніна, саме Навальний – чи діяч такого самого ґатунку – здатен виступити опонентом Путіну і провести справжню модернізацію країни. «Фокус у тому, що в Росії на парламентських виборах більшість ніколи не отримає права партія. Але на президентських виборах більшість може здобути правий президент. І ось цей президент цілком спроможний провести ті реформи, які Лі Куан Ю здійснив у Сінгапурі чи Саакашвілі в Грузії. Тотальний розгін ментів, тотальна реформа держави, в’язниця для членів кооперативу «Озеро» тощо. Я не кажу, що президент Навальний обов’язково це зробить. В історії на одного Саакашвілі припадає два десятки Маркосів. Але я стверджую, що авгієві стайні російської держави потребують очищенні і що жодна парламентська республіка не здатна їх очистити».