Культура Московської Русі формувалася на основі двох гетерогенних джерел. Засади релігійної та художньої культури прийшли у Москву з південно-східної Європи (Візантія, Балкани) транзитом через Київ. Натомість засади політичної та правової культури прийшли у Москву з Улусу Джучі, більше відомого як «Золота Орда». Як наслідок, прошарок російської «духовної культури» перетворився у впізнавано європейський фасад, за яким ховалася принципово неєвропейська державна інфраструктура.
Оскільки ж російська культура все ж таки існувала як одне, хоч і внутрішньо суперечливе, ціле, вплив імперської політичної культури не міг не отруювати й російську духовність. Звідси щире оспівування своєї імперії Пушкіним і Тютчевим, фанатичний антиполонізм Достоєвського, «ура-патріотизм» раннього Бердяєва, і багато іншого.
Читайте також: Чому росіяни мають понести колективну відповідальність за війну
Тим же, кого відлякував чи відвертав імперський чад, російська духовна культура пропонувала цілий спектр варіантів внутрішнього політичного алібі: «А я що? Я людина маленька; держава там щось злодійське робить, але ж я тут зовсім ні до чого, і навіть, як можу, від неї ховаюся! Мене-то за що?!» Серед моделей такого алібі можна згадати «Соборян» Лескова, багатьох персонажів Чехова і таке інше. Саме в такому алібі зараз намагаються сховатися не сотні, а багато тисяч відносно сумлінних «російських інтелігентів».
Нарешті, крім цього, російська культура знає ще й третій, найрідкісніший тип: свідомо антиімперський, з одночасним запереченням внутрішнього алібі. Останнє найкраще видно у раннього Бахтіна («не-алібі у бутті»), перше у Чаадаєва, Щедріна, пізнього Бердяєва, тощо.
З цієї загальної типології співвідношення російської політичної та духовної культури випливає, що в закликах російських і деяких європейських діячів «врятувати від санкцій російську культуру», позаяк, мовляв, вона «не Путін, а зовсім інше», є невелика частка правди й велика частка лукавства.
Антиімперський тип російської культури не вимагає від нас нічого, крім підтримки. Єдине, що його прибічникам потрібно визнати – так це те, що Imperium Russicum delendum est, себто «Російська імперія має бути зруйнована», і це історичне завдання досі не виконане.
Тим, хто ховається у «внутрішньому алібі», можна лише побажати знайти собі в процесі розпаду імперії таке державне утворення, яке вони прийняли б як своє разом з особистою відповідальністю за всі його дії. Нині вони – «баласт», гідний лише жалю. Ба більше: вони є пасивними співучасниками діянь своєї імперії вже тому, що не чинять опору злу, яке коїться в ній і нею.
А ті, хто свідомо став на бік імперії, вже зараз повною мірою поділяють відповідальність за всі її злочини.
Хочете швидко дізнатися, з яким типом маєте справу в особі конкретного росіянина – скажіть йому класичне «Чий Крим?». Один скаже вам «російський», другий «український», третій «це не до мене, я людина маленька».
Читайте також: Дежавю столітньої давності
Головне, чого не можна тепер дозволяти – так це протягувати імперський ізвод російської культури як такий, що потребує підтримки просто зараз, незалежно від будь-яких дій російської держави.
Звісно, ми й сьогодні можемо слухати Вагнера, не згадуючи ні про його антисемітизм, ні про те, як його музикою надихалися нацисти. Можемо дивитися фільми Лені Ріфеншталь, дивуючись її кінематографічній майстерності. Так само й імперський ізвод російської культури, в його найяскравіших проявах, стане частиною культурного фонду людства… коли імперія, що породила його, піде в минуле слідом за Третім Рейхом.
Але в цьому останньому ми якраз-то й мусимо їй допомогти. Просто зараз.
Автор: Олексій Панич, філософ, перекладач, член Українського ПЕН