Поняття «інтелігенція», а тим більше «російська інтелігенція», на пострадянському просторі відоме кожному, і багатьом — за його межами. Вважається, що творцем цього поняття був нині геть забутий російський письменник Пьотр Боборикін (1836-1921), автор більш ніж ста (!) романів. Нині під інтелігенцією розуміють особливу верству людей, котра є носієм особливої інтелектуальної потуги, і котра може бути незалежною від влади і держави, має окрему моральну позицію і може вирішальним чином впливати на настрої широкого загалу. Одним словом, так би мовити, це світоч, розум, честь і совість нації, а над усе — нації російської.
Про інтелігенцію в Росії стали говорити тоді, коли імперія почала спілкування з Європою. Російська інтелігенція сформувалася приблизно за 150 років після реформ Пєтра I. Захід сприймав інтелігенцію як явище суто російське, бо для себе він використовував поняття «інтелектуали». В Росії — інтелігенція, а на Заході — інтелектуали. Це доволі різні явища. Наприклад, у Британській енциклопедії можна прочитати, що «інтелігенція — це вузьке коло по-європейськи освічених людей в азійській країні». Справді, російський інтелігент здобував європейську освіту, проте був змушені жити в країні, де знання праць Вольтера, Дідро і Монтеск’є не убезпечувало його від можливості потрапити на стайню, де його могли відшмагати як звичайного кріпака. Інтелігенти Росії були носіями внутрішньо суперечливої західно-східної свідомості. Ідеали були європейські (свобода, рівність, братерство), а реальність геть інша, азійська.
Така ситуація була типова як для різночинної, так і для дворянської інтелігенції. Коли говорять про російське дворянство, часто забувають, що цей суспільний стан формувався інакше, ніж європейська аристократія. Російські дворяни походять від «двірні», себто дворових людей бояр. Європейське лицарство (Росія в принципі не знала такого соціального стану) завойовувало свій статус у нескінченних війнах, тимчасом у поведінці російського дворянства завжди відчувалась певна сервільність щодо влади, брак особистої незалежності та гідності. Ось показовий сучасний приклад. Російський кінорежисер Нікіта Міхалков походить з роду найвищої російської аристократії ще допетровських часів. Але його поведінка, як і поведінка його батька, автора гімна СРСР, є карикатурно сервільною: намагання завжди подобатися будь-якій владі, бути близьким до неї, служити їй і через те мати свій прибуток.
Читайте також: Синдром розпаду. Коротко про психопатологію рашизму
Та й мова не лише про Міхалкових. За радянських часів «советская интеллигенция», за винятком невеличкої купки дисидентів, вірою і правдою служила «партии и правительству». Лише деякі, вже наприкінці існування СРСР, дозволяли собі «патріотичну російську фронду», що полягала в пропаганді російського шовінізму, антисемітизму і неприязні до «хохлів» та інших «інородців».
Радянська влада гальмувала зовнішні прояви таких емоцій. Але КДБ, відчуваючи в них «ідейно близьких», намагався цю публіку не чіпати, шанобливо називаючи їх у своїх оперативних документах «русистами». Не дивно, що російська інтелігенція могла дозволяти собі те, за що в національних республіках безжально карали. Згадаю один випадок, про котрий мені розповів ветеран української академічної філософії. Директор Інституту філософії АН УРСР Павєл Копнін, уродженець Московської області, був людиною дуже незалежною і міг зайти в кабінет партократа в ЦК КПУ і сказати таке: «Я русский интеллигент, а ты кто такой?» Якби його наступник в Інституті Володимир Шинкарук заявив у ЦК КПУ: «Я український інтелігент, а ти хто такий?», це означало б для нього службову катастрофу і звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі».
Нині ж міф про російську інтелігенцію, виплеканий десятиліттями, помер. Цей прошарок, за рідкісними (і часом умовними) винятками, демонструє світу, що його просто не існує. Його представники масово показують приклади духовної залежності від влади, готовності їй всіляко догоджати. Керівники провідних російських театрів пояснюють свою сервільну поведінку тим, що за ними стоять колективи акторів, які залишаться без грошей, якщо їхні керівники не задовольнять владу. А робота на Путіна дає великі гроші. Відома акторка і благодійниця Чулпан Хаматова пояснює співпрацю з владою тим, що вона допомагає хворим дітям, а без спонсорства «начальства» це неможливо. Путін зумів багатьох у РФ зробити залежними від режиму і багато кого така залежність влаштовує. У певному сенсі, нинішня диктатура Путіна — це диктатура іпотеки, яка робить залежними мільйони людей. Їхня масова сервільність ставить крапку на більш ніж столітньому існуванні російського міфу про особливу інтелігенцію, душу Росії…
Під час російсько-української війни російська так звана інтелігенція дуже специфічним чином ставиться до України. Навіть ті, хто формально задекларував своє співчуття Україні і несприйняття агресії, намагаються використати те, що відбувається, в російських інтересах. Московський поет Дмітрій Биков, який останнім часом дуже активно відвідує Україну, вимагає відкриття в нашій країні російських шкіл, а деякі українські міста і регіони вважає такими, що можуть розвиватися тільки в російському культурному контексті (наприклад, Одеса). Він, як і інші російські діячі, за будь-яку ціну хоче зберегти бодай культурне панування Росії над Україною. А журналістка і письменниця Юлія Латиніна взагалі пропонує будувати в Україні «хорошу» Росію. Україну вони бачать як культурну і національну пустелю, як tabula rasa, на якій вони готуються писати щось своє.
Читайте також: Путінський культ мертвих. Коротко про суть «русского мира»
Російські інтелігенти у РФ мовчать навіть тоді, коли без особливого ризику треба захистити істину і професійну гідність. Нещодавно колишній одесит Анатолій Вассерман, нині депутат Державної Думи РФ, заявив, що оскільки синтаксис в українській мові практично такий же, як у російській, то ніякої української мови не існує. Вассерман не знає, чи не хоче знати, що в усіх споріднених мовах, котрі належать до однієї мовної групи і сім’ї мов, синтаксис більш чи менш схожий. Вассерман міг би на такій же підставі «скасувати» всі слов’янські мови на користь російської, всі германські на користь німецької, всі романські на користь італійської і т.д. Ну і де всі російські кандидати і доктори філологічних наук, де наукова критика шовіністичного глупства Вассермана і таких як він? Хоча сперечатися з Вассерманом не так вже й небезпечно.
А між тим, російським філологам є на чому базуватися в цих суперечках. Ще в 1905 році імператор Ніколай ІІ доручив російським мовознавцям розібратися і доповісти йому, чи є така мова — українська, чи її немає. Тоді найкращі російські філологи, академіки Фамінцин, Фортунатов, Шахматов, Ольденбург, Корш та інші і оприлюднили свій висновок в «Записке об отмене стеснений малорусского печатного слова». Було аж три видання цієї «Записки»: петербурзьке, московське і київське. У вердикті російських академіків було чітко заявлено: «Малорусский язык является самостоятельным славянским языком». Тож це питання для російських філологів закрито. То чому ж вони мовчать нині, а вассермани безперешкодно верзуть свою маячню?
Російська інтелігенція — чи радше те, що від неї залишилося сьогодні — являє собою жалюгідне видовище. Вона дедалі більше перетворюється на епіфеномен, тобто явище, реальна цінність котрого мізерна.