За два тижні після початку російсько-української війни в принципі стало зрозуміло, хто, чим і як збирається в ній воювати. Україна воює духом, єдністю, восьмирічним воєнним досвідом та західною підтримкою. Росія воює застарілою армією, брехнею та внутрішніми репресіями. Захід воює санкціями, добровольцями, але, на жаль (поки що) не ПРО, ППО чи літаками. Китай якщо й воює, то з наслідками ринкових збурень, зумовлених російсько-українською війною на глобальних ринках. Основних театрів військових дій два: це територія України та економіка РФ. І якщо про перший із них ми знаємо дуже багато, то в аналізі подій на другому присутньо забагато паніки, домислів та емоцій. Від того, наскільки сильним буде удар по російській економіці, залежить, скільки часу триватиме війна і скільки ще українців у ній загине. Тому важливо аналізувати перспективи російської економіки максимально безсторонньо і точно.
Опора Путіна
Експорт енергоносіїв — це ключовий стовп путінського режиму, але повалити його одним ударом не просто. Російська нафта – це понад 10% світового попиту, російський газ – близько 40% європейського імпорту. Заяви США, Сполученого Королівства та Канади про нафтове ембарго – це, звісно, добре, але частки енергоносіїв російського походження на їхньому ринку дуже малі, їх доволі легко можна звести до нуля, тому такі заяви – це по факту не більше, ніж вдалий піар.
На жаль, на короткій дистанції Росія виграла: на середину березня барель російської нафти марки Urals коштував $98, що на третину більше, ніж на початок року ($75), хоча й різниця в цінах між еталонною маркою Brent та Urals становила майже $25 (на початку року не перевищувала $2); ціни на російський газ зараз практично удвічі вищі, ніж на початок року, а в перший тиждень війни були утричі вищі. Якби попит на російську нафту впав внаслідок санкцій, то вона б подешевшала. Але цього не сталося — принаймні поки що. Ми точно не знаємо, чи зменшилися обсяги експорту, але якщо судити з ціни, то ні. Отже, наразі потік нафтодоларів до РФ суттєво не зменшився.
Читайте також: Атака на Ербіль. Як оборона України пов'язана з подіями в Іраку
У середньостроковій перспективі відбудеться переорієнтація виробничо-торговельних ланцюжків, сепарація добросовісних країн від тих, для кого гроші важливіші за принципи. Звісно, євроатлантична спільнота відмовиться від російських нафти й газу. На ринку може з’явитися нафта з Венесуели чи Ірану. Але втрати Росії залежатимуть від того, наскільки нейтральні країни, наприклад Індія чи Китай, будуть готові купувати російську нафту, і наскільки США та ЄС будуть спроможні запобігати таким діям. Поки що на словах Захід готовий діяти, але є певні сумніви, що йому це вдасться. Найкращий спосіб – це повне відключення РФ від SWIFT, щоб туди не змогли надходити платежі за енергоносії, але поки що цього ми не бачимо. Однозначно Росії доведеться інвестувати в нові шляхи транспортування, тому повна собівартість енергоносіїв помітно зросте, тобто РФ втратить час і гроші на переорієнтацію торгівлі на глобальний тіньовий ринок. І це буде головне вузьке місце для експорту російських нафти, газу, вугілля в середньостроковій перспективі. Але торгувати ними Кремль не перестане.
Найбільш вагомих наслідків слід очікувати у довгій перспективі. Через кілька днів після початку війни ЄС та США ухвалили рішення пришвидшити перехід до кліматично нейтральної енергетики. Певний рух у цьому напрямку вже відбувався, але був доволі кволий, бо в його основі лежала боротьба із глобальною зміною клімату. Зараз же з’явилась дуже конкретна безпекова мотивація. Якщо Захід зможе скоріше відмовитися від викопних джерел енергії, то зменшиться весь глобальний ринок нафти, газу, вугілля, що обвалить їхню ціну. Тоді потік нафтодоларів до РФ може скоротитися до статистично незначущих величин. Вагомих результатів нині очікують уже в межах 5-10 років, хоча раніше на цю трансформацію виділяли значно більше часу.
Отже, на різке скорочення потоку нафтодоларів чи то пак нафтоюанів до РФ розраховувати не варто. Успіх у цьому напрямку залежить не від прямої заборони, а від інших чинників – переговорів із країнами ОПЕК, зокрема Іраном та Венесуелою, про збільшення видобутку; повного відключення Росії від SWIFT; намагання закрити всі порти світу для танкерів з російською нафтою, апелюючи до людяності країн, або створення реальних загроз для глобальних перевізників, які спеціалізуються на транспортуванні енергоносіїв із Росії.
Додаткові доходи
Енергоносії займають майже половину товарного експорту з РФ. Але ще принаймні 30% вивозу також складала сировина: метали, дорогоцінне каміння, зернові, деревина, добрива тощо. За деякими позиціями, наприклад паладієм чи нікелем, Росія – безумовний світовий монополіст, тому за два тижні війни ціни на ці метали виросли в кілька разів. Це також на руку Кремлю в короткостроковій перспективі. Надалі весь цивілізований світ шукатиме замінники продукції російського виробництва й у багатьох випадках їх знаходитиме. Росія ж намагатиметься продавати це все передусім легально до КНР (або на чорному ринку за біткоїни), завдяки чому поступово ставатиме сировинним придатком Китаю, який років за 10 поглине її економічно, не змигнувши оком.
Важливий нюанс полягає в тому, що переорієнтація зовнішньої торгівлі РФ на КНР потребуватиме часу та десятків мільярдів доларів інвестицій у транспортну інфраструктуру. Для економіки розміром до $500 млрд, на яку перетворилася Росія, це великі гроші. Продовжуючи торгувати із зовнішнім світом, росіяни зможуть їх знайти, але в такому разі вони точно будуть змушені суттєво зменшити витрати на геополітичні афери, якими займаються протягом останніх десятиліть. Не певен, що між війною і торгівлею Кремль обере другу. Але важливо, що Росія тепер повністю опинилась в руках Піднебесної: якщо китайські виробники побачать, що втрачають доходи через репутаційні втрати, пов’язані з торгівлею з РФ, то вони доволі швидко можуть відмовитися від неї – і тоді ізоляція Росії стане повною та справді ефективною.
Пастка імпорту
Хороша новина полягає в тому, що близько 40% імпорту РФ – це машини й обладнання. І тут ідеться не тільки про товари кінцевого споживання, наприклад смартфони чи автомобілі, без яких не уявляють свого життя звиклі до споживацтва мешканці Москви чи Петербургу, а й про комплектуючі, що використовуються у внутрішньому виробництві, та про обладнання, без якого чимала частка промисловості просто не працюватиме. Росія залежить від дуже багатьох позицій, які до війни завозилися або виготовлялися російськими дочірніми компаніями західних виробників. Без західного обладнання РФ не зможе підтримувати видобуток нафти й газу на досягнутому рівні, без європейського насіння сільське господарство не даватиме високих врожаїв, без імпортних ліків деякі хвороби стануть невиліковними. Ці проблеми здатні спровокувати в російській економіці багаторічну стагнацію, яка небезпечна не стільки зменшенням товарного різноманіття, скільки провокуванням соціальної депресії, котра може спричинити до масових заворушень, або навпаки — до посилення репресій та державної пропаганди.
У такій ситуації РФ має два виходи. По-перше, спробувати торгувати через країни-сателіти, для чого вони з 2014 року використовували Білорусь. Такими “прокладками” можуть стати Грузія, Казахстан, Монголія та деякі інші. За такого сценарію вартість імпорту суттєво зросте, але якісь технологічні речі все одно будуть недоступними, наприклад бурову установку Грузії ніхто не продасть. У такому разі дуже багато залежатиме від того, наскільки Захід буде здатним вирішувати питання наявності країни-посередника. Радше за все, у випадку з малими країнами, аргументів вистачить, а от що стосується КНР, Туреччини чи Ірану, такої певності немає.
По-друге, Москва може спробувати “відмотати” економіку до технологічного рівня 1991 року, коли СРСР мав практично закритий і самодостатній комплекс народного господарства. Звісно, за 30 років після розпаду Союзу життя зробило величезний стрибок уперед, але такий сценарій не можна повністю відкидати, принаймні в деяких галузях. Інша річ, що радянська економіка була дуже неефективною у виробництві споживчих товарів, відповідних технологій не збереглося, тож РФ може спробувати націоналізувати низку дочірніх підприємств західних компаній, розташованих на своїй території, щоб наповнювати відповідними товарами внутрішній ринок, використовуючи їхні потужності. Але, як показує досвід останніх кількох днів, будь-яке хоч трішки складне виробництво потребує імпортних комплектуючих та іноземних мізків, тому навіть якщо його «відіжмуть» у власників-західних компаній, толку з цього не буде. Росія може спробувати імітувати деякі виробництва, на кшталт автомобілів ВАЗ, які свого часу були копіями італійських машин, але навіть якщо такі спроби будуть вдалими, то вони потребуватимуть величезних ресурсів, хоча в підсумку лише консервуватимуть відсталість економіки.
Читайте також: Білоеміграція 2.0 або «Що ти робиш, щоб зупинити рашистів?»
У сухому залишку, оскільки експорт обвалиться не одразу, а імпорт радше за все впаде доволі стрімко, то в короткостроковому періоді Росія збереже додатний торговельний баланс. Тобто гроші вона матиме, зокрема й на продовження війни в Україні. Тож якщо світ не відключить РФ від системи SWIFT повністю, а потім не зробить того самого з доступом до криптовалют, які можуть стати основним засобом обігу в зовнішньоекономічній діяльності Росії, то нам треба підготуватися до тривалої війни аж до повної деморалізації ворога. Треба розуміти, що в такому разі політична верхівка РФ контролюватиме достатньо рясний валютний грошовий потік. Якщо світ чи принаймні Захід не докладатиме максимально можливих зусиль для того, аби не дати їй ним скористатися, то вона почуватиме себе не настільки погано, щоб втратити здатність до геополітичних афер.
Імовірно, що коли паніка на валютному ринку трохи спаде, рубль міг би навіть значно подорожчати, якби його продавали простим людям, у чому є певні сумніви. Утім, економіка РФ однозначно стане економікою дефіциту, як у старі «добрі» радянські часи. Дефіцит товарів (особливо якісних), грошей (особливо валюти), робочих місць (особливо сучасних та високооплачуваних) – саме такими будуть нові-старі реалії російської економіки. Майнова нерівність стане величезною. Ті, хто матимуть гроші, платитимуть величезні суми за куплені в Туреччині чи Казахстані айфони чи автомобілі та ще сильніше відчуватимуть свій “люксовий” статус. А пересічні росіяни будуть відкинуті на два-три десятиліття у минуле. Цікаво, що в регіонах Росії люди звикли жити в таких умовах іще з радянських часів, тому для них мало що зміниться. А отже і протестувати вони не будуть, особливо якщо держава придушуватиме найменші ознаки невдоволення шляхом посилення пропаганди та репресій. Найбільше від деградації Росії постраждають ті, хто мав доступ до благ споживання: мешканці Москви, Петербургу та деяких інших міст, а також певні прошарки росіян. Але чи зможе їхній “шлунок” перемогти страх перед режимом?