Росіяни на нашому льоду

Статті
10 Травня 2021, 12:59

В Україні — кульмінація одного з найцікавіших національних чемпіонатів за історію. В фінальній серії плей-оф до чотирьох перемог титул чемпіона Української хокейної ліги (УХЛ), створеної п’ять років тому з ініціативи Бориса Колеснікова, розігрують донецький «Донбас» і київський «Сокіл». Легендарний столичний клуб відродився після шестирічної відсутності лише торік улітку і відразу зумів дійти до вирішальної стадії турніру. Власне, повернення легендарного колективу й відповідно відновлення класичного протистояння між Києвом і Донецьком суттєво підвищили інтерес до чемпіонату. За інформацією УХЛ, кількість переглядів трансляцій матчів турніру порівняно з попереднім сезоном зросла майже вп’ятеро, а перший із поєдинків «Сокола» і «Донбасу» в регулярному чемпіонаті подивилося 500 тис. користувачів.

За таких умов можна було б говорити про відродження українського хокею. Якби не одне «але». З восьми команд-учасниць УХЛ легіонерів немає тільки в одному клубі — білоцерківському «Білому Барсі», який, за влучним висловлюванням тренера Костянтина Буценка, можна назвати «центром із виробництва і реабілітації українських хокеїстів». Решта сім команд укомплектовані іноземцями наполовину, а то й більше. Враховуючи, що схожа ситуація спостерігалася в першому десятилітті 2000-х в українському футболі, таке явище не здивувало б нікого. Якби тими іноземцями не були здебільшого росіяни. Власне, неро­сіян можна порахувати заледве не на пальцях: сім білорусів, троє казахів, два канадці, два латвійці й один чех.

 

Читайте також: На сторожі старої системи

Статистика красномовна: після закриття трансферного вікна 31 січня цього року загальна кількість легіонерів з РФ в Українській хокейній лізі сягнула 87. Найбільше представників Росії, а саме 16 гравців, було в складі клубу «Кременчук» — на той момент чинного чемпіона країни. Далі йшли київські «Крижані Вовки» (14 росіян), «Сокіл» і «Донбас (по 13), «Краматорськ» (12), «Маріуполь» (11) і херсонський «Дніпро» (8). Варто зазначити, що в лавах херсонців у попередньому сезоні росіян було найбільше, але їхня кількість зменшилася вдвічі після того, як за підозрою в організації вбивства громадської активістки Катерини Гандзюк до в’язниці потрапив головний ініціатор фінансування ХК «Дніпро», екс-очільник Херсонської облдержадміністрації Владислав Мангер. Вочевидь, легіонерів у клубах УХЛ було б ще більше, якби не певні обмеження в регламенті. Згідно з ними, кількість іноземців у заявці на матч не може перевищувати 13 із 22. При цьому з двох воротарів один обов’язково мусить бути українцем.

Чи виправдана така кількість варягів в українському хокеї? Думки розділилися. Головним опонентом нинішнього стану речей є колишній наставник київського клубу АТЕК Сергій Супрун. «У мене весь записник переповнений переліком прізвищ і номерів телефонів безробітних хокеїстів, — каже пан Сергій. — Люди присвятили цій грі життя, поклали на її вівтар здоров’я, нажили за роки кар’єри безліч травм, а нині нікому не потрібні, бо Колесніков у свій кишеньковий чемпіонат воліє звозити росіян. Який сенс від діяльності дитячо-юнацьких шкіл, якщо у дорослому хокеї місця місцевих вихованців займають посередні гравці з країни-агресора?»

Натомість опоненти пана Супруна стверджують зворотне. «Ми говорили про зменшення кількості легіонерів до 10—11 для заявки команди на матч, але навіть ці цифри викликають питання, — каже Сергій Варламов, колишній нападник збірної України, а нині генеральний директор УХЛ. — Якщо в наступному сезоні у нас буде 10 клубів, то звідки взяти тих-таки 110 українських хокеїстів тільки для заявки на гру? Адже вже зараз в заявках клубів близько 50 молодих і зовсім юних хокеїстів. Наразі за сезон у нас задіяно понад 120 українських хокеїстів. Нам катастрофічно бракує гравців. На рівні дитячого та юнацького хокею, якими за визначенням зобов'язана займатися Федерація, все практично знищено. Де взяти українських гравців, якщо за останні роки не провели жодного нормального молодіжного чемпіонату? У нас не існує нормальної моделі переходу з дитячого хокею в дорослий. Найстарші по віку юніори закінчують грати свої чемпіонати в три-чотири команди по 12 осіб».

зі здобуттям Україною незалежності такий дорогий вид спорту, як хокей, опинився на узбіччі. Наявних ще з радянських часів ковзанок бракувало, але й вони одна по одній ставали застарілими, виходили з ладу чи запускалися і ставали жертвами забудовників

І справді, реалії такі, що зі здобуттям Україною незалежності такий дорогий вид спорту, як хокей, опинився на узбіччі. Наявних ще з радянських часів ковзанок бракувало, але й вони одна по одній ставали застарілими, виходили з ладу чи запускалися і ставали жертвами забудовників. Фактично хокеєм у роки незалежності займалися (та й займаються досі) лише ті діти, чиї батьки мають змогу оплачувати недешеве екіпірування, поїздки на змагання й збори. Ситуація почала змінюватися на краще лише в останні роки, коли будувати ковзанки і спонсорувати хокейні секції почали приватні інвестори на кшталт Бориса Колеснікова на Донеччині, Миколи Романюка на Львівщині, Андрія Засухи в Ковалівці чи Костянтина Єфименка в Білій Церкві на Київщині. З ініціативи Київської обласної державної адміністрації була зведена льодова арена «Льодограй» у Богуславі, а Херсонська ОДА побудувала комплекс в обласному центрі.

Натомість на увесь Київ наразі назбирається лише три хокейні майданчики — на вулиці Міста Шалетт, «дутик» на ВДНГ і в спорткомплексі АТЕК, який був відновлений лише торік восени за домовленістю керівництва відродженого клубу «Сокіл» з представниками «Грузинського легіону», які мають на цій території військову базу. Якби не ця домовленість, «Соколу» вдома місця не знайшлося б. Спорткомплекс «Авангард», у якому легендарна команда грала і тренувалася впродовж чотирьох десятиліть, очікує на реконструкцію вже 12 років. За цей час об’єкт, розташований майже в центрі столиці, зусиллями батьків юних хокеїстів і ветеранів хокею вдалося відбити з рук забудовників і відстояти в суперечках із представниками меморіального комплексу «Бабин Яр». Цьогоріч із державного бюджету на реконструкцію льодової арени «Авангард» виділено 80 млн грн. За попередніми розрахунками, «Сокіл» має повернутися в стару домівку восени. Натомість на АТЕКу на місці ковзанки з’явиться дворівнева автостоянка.

 

Читайте також: Український спорт: життя в борг

Чи варто дивуватися, що через банальну відсутність льоду Київ із минулого десятиліття перестав бути головним центром підготовки хокеїстів? Точніше, школи «Сокіл» і «Крижинка» функціонували постійно. Інша річ, що батьки юних спортсменів за відсутності перспектив розвитку вдома поспішали прилаштувати своїх дітей за кордоном. Дуже показовим є зроблене напередодні сезону–2014/2015 командне фото дитячої команди «Сокола», що складалася з хлопців 2004 року народження. З 29 хлопчиків на світлині Україну вже покинули 16. Більшість із них прилаштувалися в дитячо-юнацьких командах Словаччини, дехто — в Росії, Австрії, Словенії, Фінляндії і США. При цьому ця вікова група — не унікальна, з іншими ситуація не ліпша. І не лише в «Соколі», а й у «Крижинці». Показово, що один із найобдарованіших вихованців «Сокола» Олексій Миклуха, якому зараз 19, вже прийняв словацьке громадянство і виступає за юнацькі збірні цієї країни.

Інакше кажучи, до першоджерел, тобто до кадрового підживлення іноземцями, український хокей повернувся радше з об’єктивних причин. Бо ж не таємниця, що з 1963 року, коли в Києві був створений клуб «Динамо» (пізніше його перейменують у «Сокіл»), за команду аж до другої половини 1980-х виступали в основному вихованці російського хокею. Своєї найвищої вершини — бронзи чемпіонату СРСР–1984/1985 — «Сокіл» теж досяг виключно з етнічними росіянами в складі і з російськими тренерами на чолі. Лише після бронзового успіху в київському клубі почали з’являтися сильні місцеві вихованці. Йдеться передовсім про Олексія Житника, який у 1992 році в складі збірної СНД виграв олімпійське «золото»; Дмитра Христича, котрий став чемпіоном світу–1990 в складі збірної СРСР, одного з перших совєцьких легіонерів у заокеанській Національній хокейній лізі Олександра Годинюка. Пізніше двічі володарем Кубка Стенлі ставав вихованець «Сокола» Руслан Федотенко, багато років виступав у НХЛ інший киянин, Олексій Понікаровський.

Кадрове підґрунтя, створене в роки розпаду СРСР, дало змогу українському хокеєві, попри безгрошів’я, піднятися на небувалі вершини. Починаючи з 1998-го і протягом дев’яти сезонів національна збірна нашої країни виступала в елітному дивізіоні світового хокею, а в 2002-му єдиний раз в історії пробилася на Олімпійські ігри. При цьому поряд із етнічними росіянами Юрієм Шундровим, Олександром В’юхіним, Валерієм Ширяєвим, Анатолієм Степанищевим знаковими постатями в цих колективах були корінні кияни Костянтин Сімчук, Ігор Карпенко, Сергій Климентьєв, Андрій Срюбко, В’ячеслав Завальнюк, Юрій Гунько, Олександр Савицький, Вадим Шахрайчук, Василь Бобровников, Олександр Матвійчук, Костянтин Касянчук, Сергій Варламов, харків’яни Дмитро Цируль, Віталій Литвиненко і Костянтин Буценко. Більшість із цих гравців багато років були на провідних ролях у європейських топ-чемпіонатах.
Проте ця плеяда поступово зійшла з великої арени, а за її спиною була прірва. Нині збірна України пасе задніх у третьому ешелоні світового хокею, в суперництві з командами, яких іще нещодавно обігрувала з двозначним рахунком. Позитивні тенденції у вигляді перемоги юнацької збірної до 18 років на домашньому чемпіонаті світу–2018 у дивізіоні 1В начебто й є. Але кадровий голод однаково залишається і заповнювати прогалини за рахунок іноземців начебто й логічно. Інша річ, що чимало прихильників хокею відмовляються сприймати засилля українського чемпіонату представниками країни-агресора саме в час війни з Росією.

 

Читайте також: Як букмекери нищать український спорт

 

При цьому для більшості власників клубів на кшталт Владислава Мангера, ексрегіонала Бориса Колеснікова, одного з керівників «Опозиційної платформи — За життя» на Полтавщині Сергія Мазура, котрий утримує ХК «Кременчук», походження гравців значення справді не має.

З київським «Соколом» ситуація трохи інша. Річ у тім, що керівництву клубу треба рахуватися з численними фанатами, які водночас є ультрас футбольного клубу «Динамо». Люди, частина з яких пройшла українсько-російську війну, вітати росіян в улюбленій команді не поспішають. На початку сезону керівництво і тренерський штаб «Сокола» зустрілися з прихильниками в пабі «Кутовий». Поява шести росіян тоді була аргументована небажанням програвати «Донбасу» по 10—15:0. «Наші спонсори відразу нам сказали, що сенсу вкладати гроші в команду, яка програватиме з двозначними рахунками, вони не бачать», — сказав тоді наставник «Сокола» Олег Шафаренко.
Проте в ході сезону, коли кияни закріпилися на лідерських позиціях, апетити керівництва зросли. Аж до того, що до закриття трансферного вікна 31 січня росіян у команді стало 13. «Можливо, ми й могли б знайти словаків чи чехів, — пояснює віцепрезидент клубу В’ячеслав Лецкан. — Але, по-перше, вплинув фактор пандемії. По-друге, треба дивитися правді у вічі — у нас різна ментальність. Ми навіть розглядали варіанти з заокеанськими легіонерами, але наразі їхній прихід вельми проблематичний. Бо справді перспективні хлопці, які не потрапляють в АХЛ, до нас їхати бояться. Вони не знають, що в нас за чемпіонат. До того ж, повірте, ми не платимо легіонерам якихось шалених грошей. Є хокеїсти, які отримують 20—30 тисяч, є й ті, хто по 15. А є молодь, яка отримує менше. У російській Вищій хокейній лізі (ВХЛ) чи Молодіжній лізі молодь отримує не більш ніж 200—300 доларів. Тому росіянам цікаво їхати в Україну, де, навіть отримуючи не дуже високі з точки зору серйозного хокеїста гроші, вони заробляють більше, ніж удома. Крім того, вони мають більше ігрової практики, їм довіряють тренери. Візьміть нашого найкращого бомбардира Антона Рубана. Торік він грав у четвертій ланці команди ВХЛ, йому ніхто не довіряв».

«Сокіл» створив сенсацію, обігравши у півфінальній серії плей-оф із сухим рахунком 4:0 тепер уже ексчемпіонів країни «Кременчук». Російські легіонери в тих матчах відіграли помітну роль. Наразі дуже ймовірно, що дехто з них може прийняти українське громадянство і в майбутньому виступатиме за збірну України. Зокрема не заперечує такого варіанту розвитку подій Антон Рубан: «Такі розмови справді проводяться, хоча якоїсь конкретики наразі не було. Як я розумію, з боку української Федерації хокею інтерес є. З новим головним тренером збірної України Вадимом Шахрайчуком теж знайомий із часів виступів у Новокузнецьку. Розмовлятиму й ухвалюватиму рішення». Рубан говорить, що почувається в Києві комфортно: «Коли їхав сюди, казали, що тут погано ставляться до росіян. Побачив, що то неправда. Ніхто мені за те, що я росіянин, не дорікав. Та й узагалі вважаю, що немає поганих націй — є добрі і погані люди, незалежно від того, де вони народилися». Ще один росіянин із «Сокола» Ілля Олендаренко натомість стверджує, що поступово вчить українську мову.

 

Читайте також: Цивілізаційний прорив в українському спорті

Водночас керівництво «Сокола» радить звертати увагу не лише на росіян у команді, а й на те, як виросли впродовж цього сезону в ігровому аспекті українські хокеїсти «Сокола». І це справді так. 18-річний воротар Дмитро Кубрицький був одним із найкращих представників свого амплуа в лізі у першій половині сезону. Інший 18-річний хокеїст Артур Чолач закинув дві шайби в заключному півфінальному матчі у ворота «Кременчука». Стабільно впродовж усього сезону грають 20-річний Іван Сисак, 18-річний Михайло Сімчук, 19-річні Денис Гончаренко і Ярослав Панченко. Капітаном «Сокола» є вихованець харківського хокею 19-річний Фелікс Морозов, а моральними лідерами — найдосвідченіші гравці команди, 37-річний Андрій Міхнов і 32-річний Дмитро Німенко. Дві важливих шайби у тій самій півфінальній серії закинув 21-річний Богдан Ступак, котрий до того виступав в одній із молодіжних ліг Швеції. Зі Словенії «Сокіл» повернув іншого обдарованого українця Данила Коржилецького, з Казахстану — Віталія Андрейківа. Крім того, в майбутньому кияни продовжують розраховувати на Олексія Сиротенка і відданих протягом сезону в оренду в «Білий Барс» Богдана Середницького, Владислава Сушкова і Сергія Пойманова.

Інакше кажучи, український хокей, залучивши велику кількість росіян, пішов не дуже популярним шляхом. Чемпіонат зміцнюється, і є перспектива, що з наступного сезону в УХЛ заявляться клуби з Одеси, Дніпра, Харкова й, можливо, Запоріжжя. Звісно, це розширить присутність легіонерів в Україні, але гарантуватиме ігрову практику і відсутність потреби для українських гравців шукати щастя у третьосортних лігах. 

103