Росія: стрімголов від свободи

Утеча від свободи – стале словосполучення, яке повторює назву знаменитої книжки Еріха Фромма, без перебільшення opus magnum ХХ століття. Фромм, засновник модерного психоаналізу, цікавився людиною не стільки як скарбничкою сексуальних травм, скільки як істотою зі свободою волі й пошуками морального обґрунтування своїх учинків. Урятувавшись із нацистської Німеччини, вчений присвятив життя дослідженню самого феномену тоталітаризму. Його висновок невтішний: відчутття свободи для сучасної людини (книжка вийшла 1941 року) виявляється настільки незвичним і нестерпним, що вона «схильна шукати порятунку в суворому комфорті тоталітарної диктатури».

За три чверті століття, що минули, народи різних країн подолали різний шлях: ті, що від початку були більш здатні до самовиховання й пошуків дорослості, влилися до «золотого мільярда»; ті, що більше чіплялися за минуле, періодично проходять різні стадії самознищення в діапазоні від Гаїті до Сомалі. Адаптацію до свободи, тобто оволодіння персональною суб’єктністю замість колективної, треба за фактом визнати магістральним напрямом розвитку людини як соціальної істоти.

Кремль опікується пропагандою комплексно, аж до розробки концепцій національної ідеології

Ну і до чого тут пропаганда? Усе дуже просто: що доросліший індивід у соціальному плані, то критичніше він сприймає пові­дом­лення із зовнішнього світу, зокрема з мас-медіа, то складнішими поясненнями схильний задовольнятися. І це не питання якоїсь особливої досконалості, просто він уже так вихований. За тією шкалою Homo postsovieticus перебуває десь унизу еволюційної драбини. Патерналізм, залежність, інфантильність, відсутність ініціативи, потреба в спрощеній моделі стосунків із працедавцем та державою, схильність шукати ворога в інакшому – ці якості частково успадковані від (ніде правди діти) традиційної російської культурної матриці, частково удосконалені тоталітарними практиками й накинуті всім, хто тією чи тією мірою підпав під владу Кремля. Внаслідок цілком передбачуваного перебігу подій після руйнації комуністичної системи мільйони людей були викинуті у «вільне плавання» – без навичок, чіткого розуміння правил гри, соціальних орієнтирів. Одна частина пристосувалася, пройшовши болісну ломку, друга вбудувалася в нову піраміду, третя вирішила шукати «легкого» кримінального щастя, а для решти час завмер. Людина пострадянська, у просторіччі совок, упродовж усіх цих безжальних, непевних, клятих років після «найбільшої геополітичної катастрофи» тільки про те й мріяла, щоб комусь довіритися, на когось перекласти відповідальність за свою долю. В одній із країн – уламків СРСР таки знайшла.

Читайте також: Стримати Путіна – не відлякати росіян

Колишній і нинішній совок, за всієї своєї схожості й спорідненості, – дві різні антропологічні формації. Той був скептичніший, більш утомлений, особливо на останньому етапі, він дозволяв собі анекдоти про генсека й зневажав владу, щиро вірячи, що може без неї обійтися. Цей більше не дозволить собі таких самогубних звичок: рейтинговий національний лідер (рекордні 82,3% підтримки), міфічно-штучне минуле, далеке й особ­ливо відносно недавнє, захват від військової потуги країни, зневага й ненависть до всіх чужих, від «кровожерливих бендер» до «тупих американців», – усе те передусім позбавляє дискомфортної психологічної непевності. Ґрунт під ногами совка тепер не хитається: «індекс щастя» сучасного росіянина сягнув не менш рекордних 78%. Совок солідарно ігнорує або толерує будь-які побутові негаразди, розвалену інфраструктуру, всевладдя бюрократії, кричущі прояви майнової нерівності, не менш разючі – бідності, особливо у віддалених регіонах, пояснюючи їх у кращому разі чиїмись підступами: «жидів», «чєрно…опих», імперіалістів, тепер уже й «хохлів». Ось тут ховається аномально підвищена агресія совка, який, відчуваючи вразливість своєї позиції, готовий за найменшого приводу перегризти опонентові горлянку. За своїм соціальним психотипом совок ніякий не буржуа й тим більше не пролетар, незалежно від того, яку конкретно позицію в суспільстві посідає і які має статки. Він декласований елемент, охлос, люмпен, а його панівна позиція незалежно від фактичної кількості серед населення отруює весь соціум, нав’язуючи свою ціннісну матрицю.

(Совок російський та український, своєю чергою, теж дещо різні підвиди. Перший із них є прямим нащадком «революційних» мас, які швиденько встановили комуністичну диктатуру, він безпосередньо живиться безперервною традицією монархії та кріпаччини. Другий, навпаки, є результатом не вкоріненості, а травматичної та репресивної втрати традиції, заміни власної ідентичності на лукавий і суперечливий конструкт. Але то різниця філогенетична, а на виході – в онтогенезі, так би мовити, – той самий результат: мамо, народи мене назад, я хочу туди, де темно, тепло, сиро й батько з ременем).

Читайте також: Західні політики про Путіна: поганий поліцейський вирішив стати хорошим напередодні 9-го травня

Таким чином, запит на спрощену картину світу в Нomo postsovіeticus існує від початку, його просто треба вправно задовольнити, оформивши в певну доктрину й упровадивши в поточну практику. Власне це й робила влада РФ упродовж останніх як мінімум 14 років. База імперської пропаганди закладалася ще в далекі 1990-ті: телевізійні канали, які належали тоді окремим олігархам, зосередили свої зусилля на нібито гідній меті – переобрання президентом країни дуже умовного «ліберала» Боріса Єльцина на противагу твердочолому комуністу Віталієві Зюґанову. Так напрацьовувалися м’язи, виховувалися кадри, вигострювалися технології. Із вступом на престол Владіміра Путіна весь цей потенціал було розгорнуто в напрямку обслуговування режиму. Канали в доволі жорсткий спосіб перепідпорядкували лояльнішим власникам, із них зник­ли будь-які натяки на критику, будь-які спікери, що дозволяли собі хоч тінь сумніву в «офіційній лінії». Телевізор остаточно перетворився на інструмент промивання мізків, а ступінь маніпуляцій та відвертої брехні в ньому в принципі не витримує критики.

Проте в галузі друкованих та мережевих ЗМІ ще якийсь час залишалася певна ілюзія незалежності. На початку 2010-х головний редактор «Новой газєты» (єдиної опозиційної) Дмітрій Муратов став автором крилатого вислову: «У Росії є дві партії – партія телебачення й партія інтернету». Малося на увазі, що пасивний, довірливий телеглядач, якого влаштовує пропагандистська жуйка на додачу до патріотичних серіалів, тупих розважальних шоу і спортивних трансляцій, протистоїть ліберально настроєному «креативному класу», що живиться інформацією з незалежних джерел. Після кількох масових акцій протесту в Москві, починаючи від грудня 2011 року, Кремль звернув увагу й на цю умовну територію свободи слова. У низці формально незалежних видань за наказом «згори» було змінено керівництво, деякі ресурси звинуватили в порушенні законодавства й відлучили від мережі на території країни. Репресії торкнулися також неурядових організацій та аналітичних центрів, що поклало край достовірній соціології. Тож буквально лічені медіа, які бодай символічно можна вважати опозиційними, було рішуче відсунуто на маргінес, а їхній вплив зведено до нуля, поведінка решти регулюється політикою бича (суворий моніторинг контенту) й калача (упродовж усіх останніх років збільшувалося державне фінансування ЗМІ – торік на це з бюджету було виділено понад $2,5 млрд).

Не слід забувати, що Кремль опікується пропагандою комплексно: від державної підтримки патріотичного кіно й організації проурядових квазігромадських рухів аж до розробки цілісних концепцій національної ідеології, причому до цього процесу останнім часом залучено «інтелектуалів», які донедавна вважалися надто правими й одіозними (Сєрґєй Курґінян, Алєксандр Дуґін). Весь механізм побудовано так віртуозно, що процес задурення власного населення значною мірою фінансується за рахунок ринкових чи майже ринкових механізмів, адже річний обсяг реклами в РФ становить майже $10 млрд…

Читайте також: Ходорковскій: «проукраїнський» лібералізм із путінським обличчям

Людині старшого покоління, яка пам’ятає реалії СРСР, важко зрозуміти закони пропаганди новітньої доби. Адже колись протестні листівки переписували від руки, заборонену літературу розмножували або на друкарських («Еріка» бере чотири копії…» – співали на кухнях), або на громіздких копіювальних машинах, до яких іще належало доступитися, бо вони були в лічених установах і під пильним контролем. За такі пустощі сміливці щораз ризикували дістати реальний термін ув’язнення. Впала залізна завіса, правда про злочини комуністичного режиму поширювалася не лише в спеціальних книжках, а й у масовій пресі (1990 року опозиційний журнал «Огонёк» виходив накладом 4,6 млн примірників), її розповідали на радіо й телебаченні. Відтоді в російському перекладі видано всю класику світової політологічної, історичної, економічної думки, годі й казати, що чимало росіян тепер здатні читати оригінали як мінімум англійською. Всі, хто хотів знати правду про минуле, вже давно її знають, хто цікавиться правдою про поточні події, поки що можуть до неї дістатися якщо не одним, то дво­ма-трьома кліками. Тож проблема не в доступі до інформації, а в бажанні її засвоювати. Якщо середній росіянин вважає, що кровожерливих українських фашистів треба будь-що зупинити ціною життів власних синів і онуків, якщо 70% респондентів у Росії вірять в об’єк­тивність своїх вітчизняних ЗМІ, це їхній вибір – байдуже, свідомий чи підсвідомий.

Успіх будь-якої пропаганди не лише в її вправності чи масовості, а й у внутрішній готовності тих, на кого вона спрямована, бути задуреними. Вони самі добровільно тікають від свободи. Уже втекли.