Мовляв, є ось Росія «кондовая» і «посконная», «лапотная» і «домотканная» – вона загалом похмура, п’яна й агресивна. Але, переконані ці патріоти Росії, є і «другая Россия» – країна європейських інтелектуалів, які й виглядом своїм, і мовою, і способом думок такі близькі до Парижа, Берліна й Лондона. Це Росія Пушкіна, Турґєнєва, Толстого й Чєхова, щемливий для серця європейця образ високодуховних баришень і покаянних бунтарів.
Російський інтелігент-ліберал і в ХХІ столітті побивається над долею «Отєчєства», як колись у закордонному «Колоколе» або «Вехах», щоправда, тепер уже на сайтах із претензією на снобізм. Зрештою, а де ще? «Другая Россия» тепер може проявити себе у віртуальній реальності, оплаченій прохоровими й ходорковскіми. Історично на батьківщині її завжди били, утискали, засилали до Сибіру, стріляли на дуелях або випихали куди-небудь «на води». Та російський інтелігент-ліберал переконує всіх (а найбільше себе самого), що ця «другая Россия» колись запанує в «Отєчєствє» і ту, «першу», таки наверне до Європи. Він вірить, зазнає розчарувань, знову вірить – і все для того, щоб потім укотре сподіватися-зневірюватися-сподіватися. І жене від себе підступну думку про те, що цим вічним надіям російських лібералів у принципі не судилося колись збутися.
Бо Росія може бути тільки одна, бо «другая Россия» – то взагалі не Росія. Уламок Європи, відлуння колишніх анексій і контрибуцій, він усе випливає і випливає з російської багнюки. А Росія «перша» його в ту багнюку знову і знову занурює. Тому й Турґєнєв із Чеховим не були Росією – ані «першою», ані «другою». Так, росіяни («русские») за місцем формування й мовою, а за суттю своєю інтелігентською – ні, «європейське надбання».
Уявіть собі, наприклад, замкнений у своєму світі народ, який вважає себе найшляхетнішим, наймогутнішим і найдуховнішим на Землі, єдиним, гідним бути повелителем. Якось стикається цей народ із людьми з іншого світу, де живуть краще, мають удосталь їжі та чисті міста й містечка, але не належать до «найшляхетнішого» народу на Землі й не гідні бути повелителями.
Зрозуміло, що перші запекло ненавидять других, адже ті зруйнували їхню світобудову, відібравши право на ексклюзивність і центр Всесвіту. І за будь-якої нагоди перші нищать других, привласнюючи собі їхні здобутки, культуру, звички й навіть смаки. Бо мають право – вони ж найшляхетніші. Привласнюють – і стають зовні подібними.
Вони можуть робити це довго, бо культ карго – це коли хтось копіює форму, не розуміючи змісту, що стоїть за нею. Ця копія є оманою для наївних і знаряддям для цинічних. На перший погляд здається, ніби всі живуть у відкритому світі спільних цінностей, адже зовні бачаться більш-менш однаковими. Це перше враження є хибним і небезпечним, бо ненависть і бажання помститися нікуди не поділися.
Колись давно Московія постала в дрімучих хащах Залісся з нечисленних сільських громад. Щоб вижити, треба було щось завойовувати. Замкненість і відсталість стали невідривними від зверхності, переконаності у своїй перевазі над усім світом, особливо над Європою. Та й правда, ну що можуть дати світові ці бездуховні «пєндоси», «ганси» й «жабники»?
У сьогоднішній Росії люди користуються автомобілями, мобілками, комп’ютерами, запускають супутники, роблять ядерні ракети й качають нафту з газом. Але ближче знайомство з російським істеблішментом швидко позбавляє ілюзій: навіть сьогодні – після п’яти з половиною століть контактів із Європою, після 300 років відчиненого «вікна» до неї, після півтора століття царювання європейської династії на їхньому престолі – росіяни потребують переконаності у своїй винятковості й тільки в ній бачать власне майбутнє. А тому, як і раніше, ненавидять суть Європи: свободу, демократію, творчість і гуманізм. Отже, залишаються легко маніпульованими, впевненими в дарованому їм Богом праві учити інших «правильно жити», а отже, бути загарбниками.
А Турґєнєви з Чєховими, Пушкіни з Лєрмонтовими, Шендеровічі з Макарєвічами – це посланці, місіонери, уламок далекого загадкового європейського світу. Їх завжди не любитимуть, але вдало використовуватимуть як візитку європейськості у світі карго. Так, їх ненавидітимуть і цькуватимуть, але вони все одно намагатимуться європеїзувати своє рідне «Отєчєство», шукаючи порозуміння між своїми Росіями й вірячи, що колись «другая» таки оцивілізує і приголубить Росію «першу».
І не можуть вони зрозуміти, що жодний компроміс між двома їхніми Росіями неможливий. А конфлікт між ними зникне тільки тоді, коли Росії, яку ми знаємо, вже не буде. Але для початку треба перестати вірити в європейський міф «другой России».