Бачиться доволі по-мазохістськи, але це якраз той випадок, коли нічого не вдієш. Французька любов радше корислива й геополітична, принаймні коли крайньо права мадам Ле Пен хвалить Путіна, то причину слід шукати не лише в червоній ікрі, яку метають російські лососі й без якої мадам не здатна боротися за французьку національну ідею, а й у її конспірологічних мареннях. У сербів причини швидше в сентиментах і більше надумані, але так повелося ще відтоді, коли цей талановитий народ випадково вразив вірус імперіалізму й месіанства, схожий за молекулярною будовою на російський. В італійців усе зав’язане на Берлусконі та незначних кишенькових інтересах: взуття, сукні, костюми, вілли над морем і Ferrari. Їм мало цікаво, чим хворіє Путін, але те спагеті, яке вішають на вуха Russia Today та інші претенденти на Пулітцерівську премію, вони наминають із превеликим апетитом. Не псують його навіть численні українські заробітчани, що намагаються докричатися до пристрасних сеньйорів про те, що Путін насправді ніякий не аналог Берлусконі з невичерпним тестостероном, а звичайне кегебешне х..ло середнього розливу фабрики «Красный октябрь». У решти європейських симпатиків Росії причини любові в принципі ідентичні до італійських. Де немає свого Берлусконі, є свій «Йоббік», любов до ікри або як мінімум бажання напитися за газпромівські гроші. Всім керують талановита російська пропаганда й привиди розп’ятих хлопчиків. А коли вже й це не допомагає, в хід ідуть пропозиції, від яких несила відмовитися. Уся ця диявольська система вибудовувалася не одне десятиліття, але загалом нічого нового, бо любов, як ми знаємо, зла.
Утім, є в цієї незрозумілої пристрасті до Росії, яку мало хто з європейців бачив на власні очі, й один секрет, здатний чимало прояснити. Йдеться насправді про любов на відстані, від якої, як відомо, як з козла молока, принаймні діти точно не народжуються. Тільки-но відбувається мінімальне зближення, тільки-но закохані європейці починають відчувати п’янкий подих коханої Росії з легким ароматом учорашньої «калінки-малінки», як пристрасть вивітрюється й очікуваний charmant перетворюється на merde. Ті народи, яким не пощастило мешкати поруч із російським кордоном, можуть це підтвердити. У такому щепленні їхній порятунок, і вони по факту нізащо не хочуть знову опинитися в обіймах матушки, хоч би якими багатообіцяльними й заманливими ті були.
Вилікувати світ від Росії може лише сама Росія, і вона це безупинно й настійливо робить. Метод стовідсотково надійний з погляду оздоровлення, але доволі сумнівний з погляду християнської та й будь-якої іншої моралі. Йдеться ж бо про кровопускання – лікування кров’ю. Але кров’ю такою великою, а часто й безмежною, що від народу, який бажає спробувати, часто нічого не залишається.
До Першої світової війни понад третини українців, підданих найяснішого цісаря Австро-Угорщини Франца Йосифа, страждали на невиліковне москвофільство. Стадії хвороби були різні, але небезпека таки чимала, бо більшість стражденних належали до вищих прошарків української спільноти. Хтось намагався вводити в обіг російську мову, когось приваблювало московське православ’я, а хтось навіть марив стати підданим царя-самодержця. Росія не без задоволення підігрівала ці пристрасті, фінансувала своїх адептів, давала гроші на газети й книжки, одним словом, успішно вела таку звичну для себе пропагандистську війну.
Звільнилися мешканці Галичини від московського чаду, яким травилися століттями, досить швидко й несподівано. Лише за неповний рік спілкування зі справжніми, а не вимріяними представниками великого російського народу. Когось вислали до Сибіру, когось розстріляли, у когось щось забрали, а комусь просто запаскудили подвір’я. Словом, операція пройшла на ура, і коли наступного разу російська армія знову посунула на Галичину, її вже не чекали з таким захватом. Формулу «б’є – значить любить» тут не зрозуміли. Західняки вилікувалися від любові до Росії тоді надовго, а може, й назавжди. Принаймні коли за кілька десятиліть на Галичину полізла вже модернізована версія російських імперіалістів – більшовики, то з хлібом-сіллю їх зустрічали хіба що божевільні або агенти з КПЗУ, яких, утім, дуже скоро із вдячності розстріляли через непотрібність.
Те, що зараз відбувається в Україні: віджим Криму, війна на Донбасі – продовження цього лікування. Хоч би як цинічно це звучало, але в певному сенсі ми мусимо бути вдячні сусідам за їхні медичні потуги. Вони нарешті відкрили нам істинне своє лице, відкрили карти й те, на що в мирний час у нас пішли б десятиліття, роблять буквально за лічені дні. Метод, звичайно, нелюдяний і страшний, але в дикунів іншого не буває. Це все, на що вони здатні.
Чи пощастить нам засвоїти отримані уроки, чи виживемо ми в процесі лікування і чи не буде рецидиву, ще рано прогнозувати. Утім, коли рівновіддалена Європа й далі «стурбовано» за всім цим спостерігатиме, у неї точно невдовзі з’явиться можливість відчути на собі палкі обійми немитих російських добровольців. Вона вже їх колись відчувала, і берлінські бабусі могли б багато про це розказати, але трохи соромляться. Мешканці Будапешта й Праги теж дещо пам’ятають. Але свят-свят-свят – сита Європа нині не хоче думати про погане. Вона все ще трохи закохана, у міру прагматична й не проти відкупитися, як у 1938 році. Їй узагалі все це було б зовсім не цікаво, коли б не відбувалося аж так близько.
Але що вдієш, любов зла й цього разу. Схоже, таки доведеться лікуватися.