Розвиток подій на енергетичном у фронті протистояння Росії та Заходу, схоже, таки призведе до зламу парадигми, яка визначала геополітичну реальність на Євразійському континенті упродовж останніх півстоліття. Йдеться про те, що на межі 1960-70-х років замість продовження тісної політико-економічної співпраці зі США (на основі плану Маршалла) Європа стала розбудовувати торговельні стосунки із СРСР. На цьому тлі навіть в умовах Холодної війни усе виразнішим ставало фрондування європейських союзників по НАТО проти Вашингтона, яке досягнуло апогею впродовж останніх десятиліть. Масштабні енергетичні проекти між Радянським Союзом та країнами ЄС на основі угоди “газ-труби” започаткували тенденцію, котру донедавна намагався використати на власну користь Владімір Путін. Але тепер цей тренд, схоже, остаточно зламано.
Мао, «газ-труби» та «нова східна політика»
Тут важливо нагадати, що саме на межі 1960-70-х років минулого століття на євразійській геополітичній шахівниці формувалися передумови для масштабних змін. Упродовж 1960-х років перехід від тісної дружби до прямих військових зіткнень між військами Китаю та СРСР у 1969 році (зокрема за острів Даманський, але також і на інших ділянках кордону). Цей конфлікт штовхнув Пекін до поліпшення відносин з Вашингтоном, що дало можливість КНР зайняти місце у РБ ООН, яке доти посідали представники Тайваню. А в подальшому це відкрило шлях розширенню економічної співпраці Піднебесної із США та його союзниками за правління Ден Сяопіна.
Кремль у свою чергу почав шукати можливостей ангажування бізнес-кіл континентальної Європи привабливими з фінансової точки зору угодами, які б мали вбити клин у їх відносини зі США. У результаті уряд територіально найближчої до соцтабору ФРН під керівництвом Віллі Брандта перейшов до «нової східної політики» у стсунках із Москвою. В енергетичній сфері було започатковано масштабну співпрацю, яка стала відомою як угода «газ-труби». Вона передбачала будівництво газогонів із нещодавно відкритих у СРСР родовищ за рахунок європейських кредитів і з використанням трубної продукції німецьких компаній. Розрахунок в підсумку мав відбуватися коштом продажів сибірського блакитного палива до Німеччини, а пізніше й інших країн Європи.
Читайте також: Як уникнути евтаназії української економіки
Причому, як свідчать джерела, кожна зі сторін переслідувала власні цілі і вважала угоду вигідної саме для себе. Так, у доповідній записці МЗС СРСР підготовленій для вищого партійного керівництва країни наприкінці 1969 року, йшлося про важливість «укладення контракту, який діяв би протягом двох десятків років і поставив би до певної міри у залежність від Радянського Союзу таку найважливішу сферу народного господарства ФРН, як енергетика. З постачанням буде пов’язана також розбудова деяких галузей хімічної промисловості ФРН на нових джерелах сировини. Внаслідок цього західнонімецькі монополістичні кола (“Рургаз”, “Тіссен”, “Маннесман” та ін.), чинитимуть на боннський уряд вплив для утримання від кроків до загострення відносин з Радянським Союзом».
Водночас тогочасний голова «Східного комітету німецької економіки» переконував власних урядовців, що «якщо ми з’єднаємося один з одним газопроводом, то в Радянському Союзі політична картина змінюватиметься на краще. Це буде набагато більше, ніж продаж труб або закупівля газу». У тогочасній ФРН сподівалися (як і більшість німецьких політиків до останнього часу) на те, що нарощування енергетичної та загалом економічної співпраці здатне запобігти військовій конфронтації, на передньому рубежі котрої на той час мала б опинитися саме розділена Німеччина.
Перша угода, яка передбачала постачання з 1973 року лише кількох мільярдів кубометрів блакитного палива на рік, з часом доповнювалася новими, які збільшили обсяги щорічного постачання до десятків мільярдів кубометрів. Аналогічні угоди було укладено СРСР до середини 1970-х років не лише із нейтральними Австрією та Фінляндією, але й іншими членами НАТО – Італією та Францією. Однак і за обсягами, і за значенням найбільшу роль відігравала все ж угода із ФРН.
На першому етапі ці проекти справді суттєво поглибили залежність самого СРСР від доходів за продані енергоносії. Яка, у свою чергу, відіграла одну із ключових ролей у занепаді Радянського Союзу наприкінці 1980-х років минулого століття. Однак у результаті цієї політики європейських урядів було закладено й основу для нинішньої надмірної залежності країн Європи – і насамперед уже об’єднаної Німеччини – від російських енергоносіїв. Це зумовило вразливість тамтешніх еліт до корумпуючого впливу Москви, до маніпуляцій, спрямованих на підрив солідарності в межах ЄС, а також нав’язало їм пасивність перед обличчям російському реваншизму. Заохочуючи держави Європи до «відстоювання національних економічних інтересів», Москва підштовхувала їх до конфліктів зі США – своїм головним геополітичним супротивником як під час, так і після формального завершення Холодної війни.
Зворотний ефект
Енергетична залежність стала ключовою причиною пасивної реакції держав ЄС як на російську інтервенцію проти Грузії у 2008-му, так і на анексію Криму та вторгнення на Донбас у 2014 роках. Понад те, навіть після початку повномасштабної війни проти України найважливіший для РФ напрям співпраці визначався як надто чутливий для рішучих санкцій. Проте кроки самої Москви змусили ключових споживачів російського палива у ЄС до відмови від політики “енергетичної взаємозалежності”, започаткованої угодами “газ-труби” півстоліття тому. Якщо раніше використання енергетичної залежності застосовувалося Москвою щодо окремих нелояльних держав, то під час “сушки” європейського газового ринку впродовж 2021 року – якраз перед інтервенцією в Україну, а особливо після погроз зупинити постачання палива у разі відмови від оплати в рублях, Кремль продемонстрував свою вразливість усім державам ЄС. Включно із таким важливим контрагентом, як Німеччина.
Коли 23 березня Владімір Путін доручив перейти до оплати за поставлений «недружнім країнам» газ у російських рублях, розрахунок вочевидь робився на те, що подібні “контрсанкції” змусять країни ЄС піти на поступки. Цей крок розглядався в Москві як найбільш ефективний засіб натиснути на найбільш вразливе для європейських країн місце – енергетику — у відповідь на блокування валютних резервів. Директор департаменту з європейської співпраці МЗС РФ Ніколай Кобрінєц, коментуючи протистояння, заявляв, що «у нас запас міцності більший і нерви міцніші». А віцепрем’єр Алєксандр Новак заходився переконувати, що без російських вуглеводнів на газових та нафтових ринках трапиться колапс: мовляв, «наразі підземні газосховища в ЄС заповнені на 26%, минулого року цей показник становив 30,6%. Якщо минулого року Європа не змогла закачати достатньої кількості газу до своїх сховищ, то цього року ризики незаповнення ще вищі. Європі час замислитися про проходження наступного опалювального сезону”.
Однак, всупереч очікуванням Кремля, результат виявився цілком протилежним. У ЄС вимоги Москви сприйняли, як шантаж монополіста. Причому це шантаж вперше був спрямований не на окремі країни чи компанії (за принципом «поділяй і володарюй»), а на усі держави ЄС, навіть включно із головними лобістами російських енергетичних інтересів на кшталт Німеччини. Споживачі основних обсягів російського газу категорично відкинули таку можливість та почали готуватися до надзвичайної ситуації на випадок припинення постачання. Важливо, що таке рішення першими заявили дві ключові держави ЄС: Німеччина та Франція.
Читайте також: Яке майбутнє очікує на українських біженців?
Тимчасом у Москві й досі переконані, що за час, протягом якого в ЄС планує повністю відмовитись від російських енергоресурсів, “гарячі голови” ще неодноразово “охолонуть”, підрахувавши майбутні витрати. Проте у риториці як загальноєвропейської бюрократії, так і топ-чиновників ключових держав на перший план вийшло питання не вартості товару, а надійності постачальника. Верховний представник із зовнішніх справ ЄС Жозеп Боррель заявив, що «ми хочемо знизити нашу залежність, адже зараз видається, що вони (росіяни – Ред.) є ненадійним партнером». А президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн під час виходу до преси спільно з Джо Байденом 25 березня заявила, що “ми, європейці, хочемо… піти від Росії до постачальників, яким ми довіряємо, які є нашими друзями і які є надійними”.
Отримавши таку реакцію, Москва була змушена “увімкнути задню”. Прес-секретар президента РФ Дмітрій Пєсков, який буквально перед цим переконував, що “ніхто не буде постачати газ без оплати”, маючи на увазі безальтернативність оплати саме рублями, змушений був уже 30 березня запевняти, що “оплата та постачання – це розтягнутий у часі процес”. Тобто що перехід на оплату рублями російського газу, що поставляється в “недружні країни”, не буде запущений безпосередньо 31 березня. А Путін під час телефонних переговорів із главами урядів найбільших споживачів російського блакитного палива запевнив, що європейці й далі можуть платити Газпромбанку в євро, а уже той мінятиме їх на рублі. Тож це нібито жодним чином не вплине на європейських споживачів.
Проте справу, схоже, уже було зроблено. Процес відмови від російського палива набирає обертів. Сподівання на те, що взаємозалежність в цій сфері здатна згладжувати суперечності і утримувати від конфронтації, яке домінувало впродовж десятиліть, залишилися в минулому. А з огляду на те, що за підсумками засідання Європейської ради, яке відбулось 24-25 березня в Брюсселі, було ухвалене рішення про спільну закупівлю газу, Росія позбавляється й можливості маніпулювати окремими національними урядами на час, доки продовжуватиме поставки. До наступної зими держави-члени та Єврокомісія мають задіяти механізми закупівлі газу на світовому ринку із використанням власної ваги на ринку, а також використовувати ресурс сховищ у всіх державах ЄС для досягнення спільної енергетичної безпеки.
Водночас, план з енергоефективності передбачає, що уже цьогоріч завдяки економії енергії в будинках в країнах ЄС заощадять 15,5 млрд кубометрів газу, збільшення потужностей вітрової та сонячної енергії замінить ще 20 млрд кубометрів. І разом із 15 млрд кубометрами додаткового скрапленого газу зі США це може дати можливість знизити потребу європейських країн на третину від минулорічних обсягів імпорту російського блакитного палива. Втім йдеться лише про додаткові резерви заміщення російського газу. А окрім них, ще є ресурс скрапленого газу, який уже зараз торгується на світовому ринку і, як засвідчив досвід минулої зими, за певних умов цілком може бути перерозподілений на користь Європи. Наприклад лише з Катару торік на експорт було відправлено еквівалент майже 107 млрд кубометрів газу, з яких менше 17 млрд кубометрів до Європи, тоді як приблизно 80 млрд кубометрів – в Азію. Співставні обсяги СПГ експортують і США. Хоча зазвичай він також переважно спрямовуються до країн Азії.
Технічно, процес заміщення російського газу за рахунок скрапленого простіше здійснити саме в державах «старої» Європи, які традиційно відіграють ключову роль в ухваленні рішень на рівні ЄС. Водночас на сході ЄС останнім часом також просунулися до відмови від російського блакитного палива. Наприклад Польща уже давно планувала припинити його закупвлі після 2022-го року. А нещодавно прем’єр-міністр країни заявив про намір припинити його купувати уже з травня. Не планує продовжувати закупівель у 2023 році також Болгарія, яка має альтернативу завдяки домовленостям із Азербайджаном та постачання з терміналів у Греції і Туреччині. Румунія уже давно мінімізувала закупівлі російського газу, а Литва має термінал для купівлі СПГ.
Нарешті Німеччина, як найбільший споживач російського газу, який при цьому має також серйозні проблеми із диверсифікацією за рахунок скрапленого газу через дефіцит терміналів поряд, все одно уже до кінця року готує масштабне скорочення закупівель. Зокрема, за словами віце-канцлера та міністра економіки країни Роберта Габека, ФРН вже зменшила частку російського газу з 55% торік до 40%, а до кінця року планує знизити її принаймні до 30%. Фактично йдеться про майже двократне зменшення закупівель найбільшим споживачем (третина імпорту з Росії до усіх країн ЄС), який до того ж був основним лобістом нарощування обсягів продажу російського блакитного палива до ЄС упродовж останніх півстоліття.
Читайте також: Чи відбудеться конфіскація російської власності в Україні
Досягти зниження залежності німецький уряд розраховує завдяки трьом терміналам з приймання СПГ з танкерів, які орендують енергетичні компанії RWE і Uniper. Джерелом палива стане насамперед Катар, який нещодавно з цією метою результативно відвідав Габек. До літа, тобто фактично після опалювального сезону 2023/2024 років, Німеччина за словами міністра, готується повністю позбутися потреби в російському газі. Тож навіть якщо деякі країни на кшталт Угорщини або Словаччини й будуть змушені продовжувати купувати російський газ і надалі, то уже в наступному році обсяги його поставок до ЄС можуть бути у 2-4 рази меншими, аніж минулого.
І реальної альтернативи для його збуту Газпром у перспективі кількох років точно не матиме. Наприклад, у січні 2022 року, коли продажі до ЄС перебували на багаторічному мінімумі, експорт до так званих “недружніх країн” приніс $6 млрд — тобто понад 60% від усього виторгу за його продажі закордон (який тоді склав $9,75 млрд). А для Росії експорт газу – друге за обсягами джерело доходів бюджету після нафти та нафтопродуктів. У 2021 році йшлося про більше як $16 млрд надходжень до бюджету. На експорт до ЄС з Росії йде не набагато більше ⅕ всього видобутку, однак внутрішній ринок не забезпечує і близько тієї ціни, яку сплачували у Європі. Та й обсяг “домашнього” споживання в країні в умовах санкцій і економічного спаду, навряд чи збільшуватемуться.
У цих умовах єдиною реальною альтернативою для російського блакитного палива може бути хіба Китай, який уже зараз на рік споживає близько 360 млрд м3. При цьому попит динамічно зростає і приблизно на половину забезпечується імпортом. Існуючий договір з Пекіном на постачання по «Силі Сибіру» передбачає зростання щорічного експорту до 38 млрд м3, однак на відповідну потужність він вийде лише до 2024 року. У 2021 році по ньому було поставлено лише 14 млрд м3 кубометрів газу – на порядок менше, аніж до ЄС. Лише в теорії існують проекти другої і навіть третьої ниток цього маршруту. Однак навіть серед найамбітніших, і водночас малоймовірних планів — підвищення через 10 років щорічного продажу до Китаю заледве до 100 млрд м3, що становить менш як дві третини минулорічного російського експорту до ЄС. А найголовніше, що ці поставки йтимуть головно з нових родовищ. Ті, які зараз працюють на Європу знаходяться надто далеко і переспрямувати паливо з них до КНР можна хіба через термінали скрапленого газу, або трансконтинентальні газогони протяжністю близько 10 тис км у складних природних умовах. А це і тривалий час, і шалені інвестиції, і вкрай сумнівна рентабельність. А для їх реалізації потрібна буде угода на кшталт "газ-труби", однак уже з КНР. Але усе це означало би тотальну залежність від цього основного споживача. Й умови співпраці в умовах ізоляції Росії не йтимуть у жодне порівняння із партнерами або й дочірніми компаніями на донедавна повністю лібералізованому ринку ЄС.