Тривалий час після здобуття формальної незалежності в 1991 році українські політики й державні діячі страшенно соромилися просто відповідати на провокативні запитання російських пропагандистів, мовляв, від кого це, власне, Україна унезалежнилася… Сказати правду вважалося гріхом неполіткоректності, тому верзли щось про якусь абстрактну імперію, до якої та ж таки сучасна Російська Федерація нібито не мала жодного стосунку, була, так би мовити, такою самою жертвою імперського деспотизму Москви (показово не згадуючи, що це місто існувало не лише як столиця СРСР, а й як столиця радянської Росії). Потім в ім’я ще більшої політкоректності замість Москви почали в негативному контексті називати Кремль як таку собі пухлину в здоровому тілі російської столиці. Усі президенти України неодмінно публічно присягали на відданість ідеалам непорушної українсько-російської дружби. Навіть Віктор Ющенко свій перший візит як глава держави здійснив саме до Білокам’яної…
23 роки незалежності в Україні велася всеосяжна і невтомна пропаганда необхідності, бажаності й корисності співпраці з Росією. Звісно, на підтримку цієї (дуже м’яко кажучи!) неочевидної тези наводилися не надто переконливі історичні та культурологічні аргументи: про «спільне коріння», про горезвісну «спільну колиску», про «дніпровську купель» часів першохрестителя Володимира і т. ін. Водночас негативні факти і приклади взагалі на офіційний рівень не допускалися, їх вилучали з державного дискурсу як «націоналістичні».
Цікаво, що «націоналіст» Ющенко закликав російський бізнес активно працювати в Україні (ніби той потребував його закликів), геть не усвідомлюючи його специфіки й особливих зв’язків із РФ. Результатом цієї 23-річної «дружби-жуйки» стали тотальне насичення України російською агентурою, консолідація потужної кремлівської п’ятої колони, цілковита руйнація зсередини Збройних сил України, спецслужб, МВС, усього державного апарату України аж до найвищих щаблів влади. Не варто забувати про ґрунтову русифікацію інформаційного простору і громадських настроїв щонайменше на половині території держави.
Всі лідери України чомусь абстрагувалися від очевидного факту, що не тільки Кремль, а й широкий російській загал весь час після 1991 року не вважав українців нацією, а Україну державою, будучи переконаним, що це тимчасове явище, історична випадковість і згодом наша країна повернеться до статусу російської губернії, а в найгіршому разі номінально окремої, але насправді тотально залежної від Москви псевдодержави. Для досягнення цієї мети Кремль не втомлювався висувати нові й нові ідеї «інтеграції», «спільного економічного, духовного, геополітичного, освітнього, законодавчого простору». Зокрема, у культурній сфері глобальна атака на Україну російського телебачення, шоу-бізнесу, книговидання і газет-журналів мала на меті довести українців до такого стану, коли б вони втратили здатність розрізняти, де своє, українське, а де чуже, російське, і хто вони самі є…
Російська сторона мала змогу всебічно впливати на Україну без аналогічних можливостей з боку нашої держави. Це практично завжди була вулиця з однобічним рухом. Відносини між колонією і метрополією рідко бувають іншими. Росія (влада і соціум) ніколи не сприймала Україну як щось рівноцінне собі, хоча насправді Україна погано вписувалася в загальноімперський контекст, бо мала інший геополітичний і цивілізований вектор, простіше кажучи, була суспільством іншого типу. Ці відмінності виявилися ще в давнину. Є цікава стаття Георгія Вернадського (якого на Заході називали «патріархом російських істориків»), сина першого президента Академії наук України Володимира Вернадського, «Два подвиги Олександра Невського», що висвітлює історичні передумови постійних і закономірних конфліктів Росії із Заходом і природного тяжіння України до Заходу. Як відомо, російський князь у період монгольського завоювання відмовився від боротьби проти Сходу, став найвідданішим васалом імперії Чинґісхана, і сам завдяки побратимству з ханом Сартаком увійшов як свій до дому Чинґізидів. Олександр захищав монголів від Європи. За 250 років перебування території нинішньої центральної Росії у складі імперії Чинґіза там сформувалися норми і методи державного управління, специфічна політична культура, культ жорсткої та деспотичної влади, обожнення брутальної сили тощо.
Відомий борець проти українства на початку ХХ століття Пьотр Струве стверджував: «Основа формування російської нації – це московське самодержавство плюс татарські впливи».
А московський публіцист 80-х років ХХ століття Вадім Кожинов казав: «Ну які ми спадкоємці Київської Русі? Ми спадкоємці великої імперії Чинґізидів!».
Читайте також: Кремлівський блок. Як працює російське лобі в Україні
У межах цієї імперії формувалася російська еліта, значна частина якої походила від еліти улусу Джучі (це найзахідніша частина великої Монгольської держави, а Джучі – онук Чинґізхана). У 1978 році в друкарні Московського університету вийшла монографія професора Баскакова «Русские фамилии тюркского происхождения». Прочитавши її, можна переконатися, що це представники давніх тюрко-монгольських родин: Бєклємішеви, Бутурліни, Булґакови, Аракчєєви, Ромодановскі, Єпанчіни, Ростопчіни, Шерємєтьєви, Ізмайлови, Мусіни, Юсупови, Вєльямінови, Урусови, Кутузови, Тємірязєви, Алаб’єви, Рахманінови, Плєханови, Аксакови, Тарханови, Турґєнєви, Буніни, Баталови, Уварови та ін. Ці родини становили 70% російської аристократії. Вони відіграли велику роль у формуванні Московії як держави та цивілізації. Філософ, киянин Микола Бердяєв (також, до речі, носій прізвища тюркського походження) написав про цю добу так: «Московський період був найгіршим періодом у «російській історії», найбільш задушливим, найбільш азіатсько-татарським за своїм типом». Ось саме тоді відбулася в 1654 році зустріч цих двох різних цивілізацій. Якщо Україна на той час мала академії, колегіуми і, за твердженнями іноземців, майже суцільно письменне населення, то ситуація в Росії була протилежною. Як зазначав у ХІХ столітті російський імператорський академік Пипін, оцінюючи духовну атмосферу Московії: «Церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння». У Переяславі українські козаки, присягаючи московському цареві, зажадали, щоб його представник боярин Бутурлін від імені царя присягнув їм. Вони звикли до взаємних присяг із королем Речі Посполитої, бо почувалися рівноправними юридичними суб’єктами, що є нормою в європейській (і взагалі західній) правовій традиції. Саме завдяки цій традиції в США були можливі судові процеси на кшталт «Містер Сміт проти Сполучених Штатів Америки», причому містер Сміт міг виграти процес і отримати компенсацію від держави, бо Сміт і США – рівноправні юридичні суб’єкти. А тепер спробуймо в СРСР уявити судовий процес «Товариш Іванов проти Союзу Радянських Соціалістичних Республік». І де опинився б той Іванов? Правильно, у найближчій лікарні для душевнохворих.
Козаки не зрозуміли, що мають справу із зовсім іншою цивілізацією і ментальністю. На їхні вимоги боярин-московит відповів: «Наш цар самодержець і своїм холопам не присягає». Ось так вільні козаки за кілька хвилин перетворилися на холопів. Звісно, були в 1654 році підписані Березневі угоди, але до договорів Москва завжди ставилася цинічно, шануючи їх лише в тому випадку, якщо вони не заважали діяти свавільно.
Усе залежало не від якості юридичних норм, а від наявності реальної сили Москви начхати на договір. Там ще більш-менш могли зважати на таке-сяке дотримання домовленостей зі своїми, а обдурити чужого – то свята справа, воєнна хитрість, як полюбляли казати полум’яні прихильники українсько-російської дружби з Партії регіонів: «Лоха нє кінуть – сєбя нє уважать». Такого штибу практичні «поняття» успішно заміняли собою закон в умовах фундаментального владного деспотизму й абсолютного юридичного нігілізму, коли жоден індивід не міг бути впевненим щодо дотримання його прав. Така ситуація впадала в око іноземцям.
Читайте також: Між декларацією та дійсністю. Чого очікувати від Мінська-2
У ХVІІ столітті Україну та Росію відвідали Антіохійський православний патріарх і його секретар Павло Алепський, який залишив цікаві спогади. Ось що він писав про життя в Москві: «Життя москалів дуже зв’язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього і людині все здається, ніби вона у в’язниці. (…) Жарти та сміх стали нам зовсім чужі, бо лукаві москалі підглядали нас і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них». Зовсім інші почуття в цих уродженців Сирії викликала Україна: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тієї хвилини, коли ми лише побачили Печерську лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися і ми розливалися в подяках Господові Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть-чисто стиснений і придушений, бо в тій країні ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволеним… Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі!». Українська ментальність протягом усієї історії робила вельми проблемним існування українців під будь-якою російською владою саме через її глибоко антиєвропейський і в цьому сенсі антиукраїнський характер. Адже українці пам’ятали, до якої цивілізації і до якого культурного світу вони належать.
Недарма козацький літописець Самійло Величко стверджував: «Страна наша європейська і не забула свого минулого і з гордістю про нього згадувала…» Для української нації дуже важливо усвідомлювати, чим саме і наскільки вона відрізняється від сусідньої іншої нації та цивілізації. Це набуває величезного значення саме зараз, коли Росія вступає в особливу і дуже загрозливу для нас стадію розвитку, про яку писав російський філософ і православний священик Ґєоргій Фєдотов: «Для самої Росії насильницьке продовження імперського буття означало б втрату надії на її власну свободу. Не може держава, що існує терором на половині своєї території, забезпечити свободу на другій половині. Як за московських царів самодержавство було ціною, що сплатили за експансію, так фашизм є єдиним устроєм, що здатен продовжити існування каторжної Імперії. Звісно, ціною подальшого придушення її культури».
Похмуре пророцтво Ґєоргія Фєдотова щодо фашизму в сучасній Російській Федерації вже реалізувалося. А отже, українцям залишається тільки зміцнювати стіни своєї хати, де «своя й правда, і сила, і воля». Щоб зберегтися, Україна має перестати бути прохідним двором для східної цивілізації, полігоном для її геополітичних і воєнних експериментів.
А це передбачає певну закритість, контрольованість і відпірність. Проникнення Росії в Україну повинно бути принаймні не легшим, аніж її проникнення в Польщу чи Швецію. Виконати це завдання зусиллями лише влади, МВС, СБУ тощо неможливо. Потрібна духовна мобілізація всього суспільства, що має зробити висновки зі страшних уроків 2014–2015 років. І ще. Потрібна докорінна зміна еліт, що нині в Україні досі зберігають відчутний присмак постколоніальності, ментальної залежності від Кремля, а отже, не здатні вести справді суверенну політику захисту національних інтересів. Через те їхня театральна проєвропейська риторика не може не викликати скептицизму. Досить лише згадати заклик Арсенія Яценюка (під час його президентської виборчої кампанії) розбудувати «єдиний геополітичний простір від Ужгорода до Владивостока», постійні спроби Петра Порошенка «домовитися» з російським агресором, ясна річ, на шкоду інтересам України, намагання поєднати війну проти Путіна з торгівлею з ним…
Читайте також: Як позбутися «турґєнєвскіх баришень»
Із такою верхівкою на чолі Україна має не дуже багато перспектив європейського розвитку, проте це дає підстави Кремлю сподіватися на капітуляцію нашої країни. Не знаю, чи вдасться прем’єрові збудувати стіну на кордоні з РФ, але найміцнішою стіною є патріотичний керівний клас, який нині в нас лише почав формуватися на східному фронті та у волонтерських осередках.