У всіх підручниках та загальний працях з історії, що були у масовому вжитку до 1991 року, було кілька магістральних тем. Ці теми звучали наступним чином: “Москва як центр збирання руських земель”, “Прагнення українського народу до воз’єднання з братнім російським народом”, “Воз’єднання України з Росією”. Це теми з трохи давнішої істоії. І про них варто поговорити окремо. Коли історія доходила ближче до жотвня 1917 року, то з’являлися декабристи, народники, Ленін народився, Ленін вчився і поїхав у числені заслання, а потім у довгу еміграцію за кордон, революція 1905 року, якось кволо Перша світова, Ленін на броньовику, Ленін у шалаші без бороди, власне велика жовтнева революція та її миттєва перемога. І далі йшов вельми дивний параграф або тема “Тріумфальний шлях радянської влади”.
Читайте також: Небезпечна російська мрія про “возз’єднання народів”
Цей тріумф був надто дивним, навіть якщо скласти докупи ті факти, що були у підручнику. Бо незручних питань було достатньо, аби збити з пантелику недосвідченого вчителя історії чи втомленого працівника товариства “Знання”, що ввечері розповідав про принади радянської історії працівникам у робітничому гуртожитку. Бо якщо тріумф, то чому ця влада так довго встановлювалася на просторах колишньої Російської імперії? Тріум завжди швидкий. Чому не всі території імперії прагнули долучитися до більшовицької влади у Москві? Чому з ними доводилося воювати і вигадувати абсурдні означення “білофіни” та “білополяки”? Так, десь у Сибіру були ще “білочехи”, що з Києва намагалися доїхати додому. Чимало з них здійснили навколосвітню подорож. Чому більшовики воювали з Фінляндією та Польщею, і при цьому постійно наголошувалося про декрет Леніна про право націй на самовизначення? Мабуть тому, що у цих війнах і Фінляндія і Польща перемогли. І це був спосіб затушувати свою поразку. Навіть цих питань було б достаньо для введення у ступор досвідчених пропагандистів. Але це коли є здоровий глузд і немає страху за те, що ти говориш. Бо завжди можна було ховатися за фразами “так треба”, “це був вимушений крок”, “вони нас би атакували”, або ж зверхньо відмахуватися з “висоти” своєї пихи – “ви нічого не розумієте у цьому”. Так, можливо і не розуміємо, але такі пояснення дуже суголосні з тим, що зараз можна почути у російській пропаганді. Це стосується і пояснень російського вторгнення в Україну, і того, які причини наводять не тільки професійні пропагандисти, а й звичайні посполиті. У їхньому виконанні є три домінуючих мотиви – зазнайкувата велич непереможної Росії, страх перед владою (хотілося написати правдою) та цілковите незнання світу довкола них.
Свого часу, коли перебудова у другій половині 1980-х спричинила до появи тріщин у монолітному бетоні радянської пропаганди, можна було почути пояснення “начебто втаємничих у справжню суть справ людей”, що пошепки пояснювали причини радянського вторгнення в Афганістан: “Ти розумієш, якби ми не увійшли, то там би були американці, була база НАТО” або ж “Коли в Кабулі сіли наші десантники, то за мить над їхніми головами вже літали натівські літаки з десантом”. Ці надто вже конспірологічні твердження ніяк не пояснювали причини самого вторгнення у цю гірську країну, об яку зломала свої зуби Британія за сто років до того. Як і те, скількох життів забрала ця війна. І що ввечері на кухні переказували чутки, що кожна область має взяти шефство над якоюсь частиною далекої для нас країни. І що нас, хто ходив до школи у 1980-ті лякали тим, що і на вас може вистачити цієї війни. Війни, що йшла далеко від Україні. Бо для тих, хто приймає рішення у Москві, Афганістан був сусідом зі спільним кордоном. І там потрібно було недопустити створення баз НАТО для подальшої агресії на СРСР.
Подібні чутки “втаємничиних” дуже добре корелювалися з пропагандою, що лунала з усіх каналів поширення інформації. Телебачення, а його було аж два канали, один з Москви, а другий з Києва, були повністю просякнуті цими наративами ворожості решти Світу проти нас. Ми та старіючі члени політбюро, портрети яких висіли скрізь, були ж мир у всьому світі. Газети та журнали чи не на кожній сторінці у пізньому СРСР писали про “велич” країни рад та ворожі наміри Заходу. Навіть гумористичний журнал “Перець”, де головними героями були прості мешканці України у дещо наївно-рустикальному фокусі, що теж показує наше місце у ієрархії “братніх” народів, останню сторінку обов’язково присвячували пропагандистській маячні із зображенням крилатих ракет “Першинг”, ядерних бобм, і озвірілої натівської “воєнщини”, що прагне напасти на мирну країну. А ще були щотижневі політінформації, стінгазети, уроки миру зі зверненнями до президента США Рейгана, і тонни макулатури у книжкових магазинах. Здавалося, що у 1991 році це відійде у минуле, і куплені мною для історії кілька подібних “шедеврів” разом з томами “Капіталу” Маркса, будуть мирно спочивати на полиці для вдумливого і критичного опрацювання. Але сталося зовсім не так.
Читайте також: Перші Капетінги і Україна-Русь
Розвал Радянського Союзу і перша половина 1990-х видавалися чудовим моментом забути цей морок і почати жити нормальним життям. У якому не потрібно витрачати божевільні кошти на армію та флот, пітримувати грошима та продовольством “дружні” рухи, партії, країни у їхній боротьбі проти ненажерливого капіталізму та імперіалізму. Наївність полягала у тому, що раз ми так думаємо, то так думають інші, зокрема у Москві. Ні, цього не сталося. Достатньої пригадати миттєву істреку у “демократів”, що здобули владу після провалу путчу і проголошення Україною незалежності. Які питання вилізли миттєво? Крим, Севастополь, армія, флот, ядерна зброя і… Новоросія. Це було тридцять років тому. Як і те, що дивлячись наприкінці грудня 1991 року телебачення у Москві, я щиро не розумів і злився, коли вже незалежну Україну називали й надалі республікою. Формально за нашою конституцію так, але за змістом було, як завжди. Мовляв, є ми – Росія – і є решта, що має нам коритися. Бо ми сильні і маємо ядерну зброю. Одним словом, nihil novi – нічого нового. Росія і далі будує імперію за лекалами XIX cтолітті. Імперію, засновану на насиллі, корупції та тотальній брехні.