Засновник та професор українських студій у Кембриджському університеті Рорі Фіннін один із небагатьох іноземних дослідників, який окрім української мови опанував також кримськотатарську, а для своєї дебютної книги «Кров інших: Кримський злочин Сталіна і поетика солідарності» (Blood of Others: Stalin’s Crimean Atrocity and the Poetics of Solidarity, 2022) працював із джерелами українською, російською, турецькою та кримськотатарською. Його зацікавлення Кримом невипадкове. «Досліджуючи Україну, ви маєте визнати унікальне історичне значення Криму»,— каже він в інтервʼю Тижню. Окрім того, поговорили із дослідником про деколонізацію російських студій закордоном, складнощі із розумінням Криму та те, як культура формує наше майбутнє.
— Я хотіла би почати зі згадки про вашу дискусію із владикою Борисом Ґудзяком, яка відбулася в Університеті Нотр-Дам (США) на початку березня 2025 року. Ви тоді говорили про багато речей, зокрема про надію, але й також про деколонізацію російських студій в університетах по всьому світу. Університет Нотр-Дам щойно вирішив перейменувати свою кафедру німецької та російської мов і літератур на кафедру німецьких, слов’янських та євразійських студій. Чи прогресує процес деколонізації російських студій упродовж останніх років?
— Він прогресує, але повільно. Гадаю, що початок повномасштабного вторгнення змусив нарешті людей побачити «повільне насильство», що проникало в українське життя і, зокрема, в західну науку про Україну та Росію. Концепція «повільного насильства» [передбачає, що йдеться про тривале насильство, яке утім не завжди помітне — Ред.], на мою думку, добре підходить у цьому випадку. Її розробив науковець на імʼя Роб Ніксон. І якщо подумати про повільне насильство в західних наукових працях, особливо стосовно регіону, який часто називають Східною Європою, то тут можна було спостерігати епістемне придушення голосів, які не є російськими. Існувала інтелектуальна лінь, яка заохочувала студентів працювати і навчатися російською мовою, але не українською, білоруською чи кримськотатарською. На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну несподівано виникло масове протистояння цьому повільному насильству. Люди змогли його побачити, хоча повільне насильство — це якраз те, що важко помітити.
Це був момент прозріння. В університетах по всьому світу почали докладати зусиль, аби виправляти помилки та спробувати щось нове. Я не хочу знецінити ці зусилля, але вони все ще недостатні. Потрібно робити набагато більше. Ми маємо наполягати на обʼєднанні зусиль представників різних дисциплін, адміністрацій університетів, філософів, політиків.
Читайте також: Сулейман Мамутов: «Ключова мета кримськотатарського народу полягає в зміні 10-го розділу Конституції про Крим»
Ці зусилля не можуть обмежуватися людьми, які вивчають Україну чи Росію. Вони мають бути глобальними, а це означає, що вони потребують стратегії і багато часу. Конференція в університеті Нотр-Дам була вражаюча, оскільки я побачив там дуже послідовний і стратегічний підхід до цієї проблеми. Вони не лише перейменували свою кафедру, яка раніше називалася кафедрою німецької та російської мов і літератур на кафедру німецьких, слов’янських та євразійських студій, але й створили Центр українських студій. І вони дуже серйозно до цього підходять, мають зв’язки з Українським католицьким університетом, а отже добре знають українське академічне життя, та ті настрої, які ним рухають. Але за межами таких місць, як Нотр-Дам, я бачу недостатній прогрес. Іноді мені здається, що ми повертаємося до старих поганих звичок.
Проблема, про яку не часто говорять, повʼязана із фінансовим аспектом. Багато професорів російської літератури чи історії швидше за все погодяться б із концепцією деколонізації поля своїх досліджень, але вони можуть не до кінця розуміти, що це означає. Тож щодо цієї концепції бракує консенсусу. Якщо вона означає заміну посад з російської історії та літератури іншими, а не просто збільшення можливостей викладання української мови, історії та культури, то такі зміни можуть здатися цим професорам загрозою на дуже базовому інституційному рівні. Це питання вже не інтелектуальних спроможностей, воно особисте. Це означає, що нам потрібно вести складні дискусії. І ми повинні вести їх відкрито.
— В академічному середовищі зміни відбуваються дуже повільно. Але процес, про який ми говоримо, триває вже кілька років. Чи пришвидшився він?
— Він розвивається різними темпами. Як я вже згадував, з початком повномасштабної війни зміни були дуже швидкі і радикальні. Але іноді у мене виникає відчуття дежавю. У 2014 році я пам’ятаю подібний сплеск уваги, а потім через роки спостерігав її зниження. Всіх тягне в різні боки, але стійкий прогрес вимагає постійної уваги.
— Існує багато дискусій щодо Криму в контексті потенційних мирних переговорів. Військові генерали підкреслюють, чому Крим є важливим для миру в Україні та регіоні. Як науковець, чи не могли б Ви детальніше розповісти про історичну важливість Криму для регіону і його звʼязок з Україною?
— Я б хотів дещо відійти від Вашого запитання та сказати, наскільки загалом важлива Україна.
Україна — це найважливіший простір на земній кулі з геополітичної точки зору. Від її долі залежить все: правовий порядок, суверенітет, людська мораль. І в епіцентрі всього цього — Крим — місце, яке глибоко не розуміють.
Якщо використати британський вислів «eye of the storm» [буквально перекладається як «око бурі», але означає затишшя посеред неспокою — Ред.], який означає тишу та спокій посеред бурі, то Крим у цьому сенсі є «eye of the storm». Це «нульова точка», стрижень більшої частини російської агресії, і все ж на Заході дуже рідко можна почути, щоб політики та журналісти говорили про нього. В Україні це також було давньою проблемою. Нещодавно ми із Сергієм Плохієм говорили про це на панельній дискусії в Гарварді. Професор Плохій зробив приголомшливу заувагу, що кримські татари для українців є, мабуть, найменш відомими з усіх сусідів чи «інших» учасників української історії. Українці, як правило, більше знають про росіян, поляків, євреїв, але менше про кримських татар.
Читайте також: Кримськотатарські студії у світі відірвані від України
Ця прогалина в знаннях є ще одним наслідком повільного насильства, яке впливало на українців протягом десятиліть. Російська історіографія та дезінформація спонукали українців не лише бачити в кримських татарах антагоністів, але й сприймати Крим як щось «поза межами» України. Але вивчаючи документи про передачу Криму від Радянської Росії до Радянської України в 1954 році, можна побачити, що навіть Політбюро підкреслює той факт, що Крим є «природним продовженням південного степу України» — це їхнє точне формулювання. Багатовікова історія дає зрозуміти, що Україна пов’язана з Кримом, а Крим з Україною. Це відносини взаємозв’язку і симбіозу. Росія не має таких симбіотичних відносин з Кримом. У неї відносини, очевидно, шляхом загарбання.
— Ваша книга «Кров інших: Кримський злочин Сталіна і поетика солідарності» (Blood of Others: Stalin’s Crimean Atrocity and the Poetics of Solidarity, 2022) присвячена Криму. Чому ви вирішили зосередитися саме на цій темі у своїй книзі?
— Моя подорож до цієї книги була дуже особистою. Коли я жив в Україні в 1990-х роках і вперше відвідав Крим у 1995 році, це був пік сепаратистського руху та проросійської мобілізації там. Цей рух згодом пішов на спад після прийняття Конституції в 1996 році. Тоді я почав читати вірші українською мовою про кримських татар. Коли я поїхав до Криму, я природно згадав ці вірші, зустрівся з кримськими татарами, і тоді виявив, як багато я не знав про їхню історію та культуру. Я також зрозумів, що мої друзі в селі в центральній Україні, де я жив і викладав, також нічого не знали про них. А якщо вони щось і знали, то, як правило, мали стереотипні або дуже узагальнені уявлення. Вони, безумовно, мало знали про переміщення кримських татар протягом століть, про жорстоку сталінську депортацію 1944 року. Ця біла пляма турбувала мене. Пізніше, коли я почав уважніше вивчати Україну, я зіткнувся з цією білою плямою в різних галузях знань.
Ця відсутність знань є тривожною. Досліджуючи Україну, ви маєте визнати унікальне історичне значення Криму. Можна стверджувати, наприклад, що без союзу з кримськими татарами у XVII столітті ми б не побачили піднесення Гетьманщини. Моя книга до певної міри намагається звертатися до цього питання.
— У подкасті «Ukrainian Shelf» («Українська полиця» — Ред.), де ви були гостями разом із журналісткою та дослідницею Ельмаз Асан, Ельмаз згадала, що коли спробувала провести опитування перехожих у Кембриджі про їхні знання про Крим, більшість відповідей були зосереджені на Кримській війні або російській літературі — наприклад, на «Севастопольських оповіданнях» Льва Толстого. Лише один опитаний згадав про кримських татар. Отже, ця імперська конструкція Криму як частини Росії все ще дуже сильно присутня на Заході. Також, коли ми говоримо про поселенський колоніалізм в контексті Криму, я зустрічала цей термін лише у вашій книзі та в роботі українського дослідника Мартіна-Олександра Кислого. Наскільки можливо деколонізувати знання про Крим на Заході? Окрім Вашої книги та роботи Кислого, чи були інші спроби зробити це?
— З кожним днем їх стає все більше і більше. Незважаючи на жахи війни, відбувається захоплюючий інтелектуальний рух. Мартін-Олександр Кислий — чудовий історик і частина великої групи науковців, які обʼєдналися в нову організацію під назвою «Рута». Вони намагаються поглянути на багато питань суспільства, культури, політики через призму голосів людей, які живуть поза російськими рамками.
І так багато сили інтелектуального імпульсу на їхньому боці. Традиційні, загальноприйняті способи вивчення цього регіону все частіше виглядають марними. Коли я писав свою книгу «Чужа кров», то був шокований тим, як рідко в нашій науці застосовувався термін «поселенський колоніалізм» — хоча дії Кремля в Криму протягом століть були яскравим, класичним прикладом цього явища. То що ж заважало нашій ясності та розумінню? Відповідь повʼязана з російською мʼякою силою і тим, як вона розвивається навколо різного роду культурних та інтелектуальних видовищ. Ця сила Росії відвернула увагу Заходу та спокусила його. Це людська епістемологічна проблема. Гадаю, що ми нарешті намагаємося її вирішувати і рухаємося в новому напрямку.
Насправді мене шокує, що сам термін «поселенський колоніалізм», який означає практику витіснення, стирання та заміни корінного населення — так рідко зʼявляється у наших розповідях про історію України. Існує трагічний рефрен про те, що українці та корінні народи України були переміщені та позбавлені власності, але ми рідко називаємо ці речі своїми іменами. А це означає, що ми не можемо повʼязувати цю історію із іншими випадками поселенського колоніалізму в усьому світі, завдяки чому ми, наприклад, могли б прокладати звʼязки України з народами так званого Глобального Півдня. А вони, як правило, не сприймають Росію як жорстоку колонізаторську державу. На мою думку, саме тут ми стикаємося із одним з найважливіших інтелектуальних викликів.
— На Вашу думку, яке значення має Крим для розвитку відносин України з країнами так званого Глобального Півдня?
— На мою думку, величезне. Крим пропонує стільки можливостей, щоб по-іншому представити Україну спільнотам в Африці та Азії. Історичний досвід кримських татар, мусульман-сунітів, наприклад, пропонує нам місток до інших віросповідань і культур. Це говорить про складність Криму, яка, в свою чергу, говорить про складність України.
Я не хочу інструменталізувати Крим, використовувати його як якийсь інструмент в буквальному сенсі, але гадаю, що його глибша інтеграція в наше дослідження допомагає нам пояснювати Україну світові новими, більш яскравими способами.
Це те, що Омелян Пріцак, Агатангел Кримський та багато інших дослідників говорили нам протягом тривалого часу. І їхній меседж неймовірно переконливий. Нам просто потрібно бути відкритими до нього. Це може допомогти нам дати відсіч цьому повільному насильству епістемологічної та академічної задухи.
— Спадщина Омеляна Пріцака та Агатангела Кримського досі залишається дещо білою плямою навіть для багатьох українців. Чи вважаєте ви, що нам, українцям, також потрібно більше інвестувати у вивчення та розуміння цієї спадщини?
— Гадаю, що така біла пляма є ще одним прикладом широкого впливу російської «м’якої сили», яка використовує поняття однаковості та відмінності як зброю. Катерина ІІ, наприклад, оголошувала народи за межами імперської досяжності «братніми» або навіть «такими ж», потім вторгалася до них, а далі звинувачувала всіх, хто чинив опір, у зраді батьківщини, до якої вони ніколи не прагнули приєднатися. Таке завоювання несе за собою столітні інтелектуальні втрати, які формують сприйняття себе та інших, союзника та ворога.
Читайте також: Ольга Куришко: «Протягом століть Росія ставилася до Криму та його жителів як до колоніального придатка»
Не варто також романтизувати історичні відносини між кримськими татарами та українцями. Було багато взаємних випадків насильства та антагонізму, чи то кримські татари здійснювали набіги на українські землі в пошуках рабів у XVI-XVII століттях, чи навіть українці брали участь у розкуркуленні та депортації кримських татар, захоплюючи їхнє майно.
Але існує також глибокий наратив солідарності та зв’язку, який ми повинні цінувати сьогодні. Ми бачимо це в джерелах. Я пам’ятаю, наприклад, як вперше прочитав ліричну поезію Кримського. Пам’ятаю, як мене заінтригувало його ім’я. Потім я прочитав його епістолярне листування з Лесею Українкою. В одному місці він каже, що «вона людина принципу», і це такий потужний спосіб описати те, що робить її такою видатною людиною. Один звʼязок веде до іншого. У листах Лесі ми бачимо, як вона ототожнює себе з кримськотатарською культурою і сперечається зі своїм дядьком Михайлом Драгомановим про Крим і кримських татар. Доля приводить Михайла Коцюбинського до Криму [він працював у філоксерній комісії в Криму, яка була створена тодішнім урядом для боротьби з попелицею, що нищила виноградники, і, перебуваючи там, захопився культурою кримських татар — Ред.], а кримськотатарська культура і суспільство допомагають підняти його прозу на нові висоти. Отже, у розвитку сучасної української культури є так багато того, що має коріння і звʼязки з кримськотатарською культурою. Нам потрібно лише відкрити на це очі.
І щойно ми починаємо досліджувати ці звʼязки, ми починаємо бачити справді переконливі наративи — не лише антиколоніального опору, але й солідарності між віросповіданнями, мовами та ідентичностями. Ми починаємо чітко бачити Україну як простір приналежності, що суперечить очікуванням. Незалежно від того, чи ти етнічний кримський татарин, як думав про себе Кримський, чи етнічний поляк або єврей, ти можеш бути українцем. Ця громадянська концепція національної ідентичності допомагає рухати сучасне українське суспільство. І це те, чого Захід занадто довго не міг зрозуміти.
Той факт, що так багато західних політиків все ще посилаються на етнічну приналежність чи мову як на визначальні категорії, свідчить про те, що нам ще багато чого треба зробити. Вони не бачать Україну як політичну ідею, яка не обовʼязково базується на мові, етнічній приналежності чи вірі.
Вивчення кримськотатарської культури та історії в рамках ширшого поля українських студій пропонує таку важливу зміну.
— Якщо перенести концепцію «поетики солідарності» з вашої книги на сьогоднішню ситуацію — війну Росії проти України, чи бачите ви нині таку солідарність з Україною?
— У книзі досліджуються моменти, коли письменники поширювали і розповсюджували тексти серед читачів, щоб надихнути їх відстоювати певні ідеї та принципи. Я мав честь кілька разів довго розмовляти з Мустафою Джемілєвим про те, як він, перебуваючи в увʼязненні, отримав вірш Бориса Чичибабіна і поширював його, або як він листувався з Вʼячеславом Чорноволом про вірш Івана Сокульського з тодішнього Дніпропетровська. Ці тексти мандрували світом, зворушували читачів і створювали реальний вплив. Сьогодні ми не бачимо такої ж динаміки по той бік кордонів.
Можна довго говорити про російських поетів і їхнє бачення цієї війни. Вони можуть виступати проти неї, але чи визнають вони глибоко вкорінену історію шовінізму, імперського контролю та завоювань? Я не впевнений. Але я бачу, як культура продовжує бути на вістрі усього. Мене завжди вражає, коли я відвідую Книжковий Арсенал, наскільки розмаїте культурне життя в Україні; допитливість, відчуття інтелектуальних можливостей настільки очевидні там і в місцях, подібних до Арсеналу.
Це саме те, на чому я хотів зосередитися в книзі – як культура насправді формує наше майбутнє. Ми схильні зосереджуватися на державотворенні, на політиках, на найсвіжіших заголовках газет. Але під поверхнею, в культурному плані, є тексти, картини, які постійно впливають на емоції людей. Ми можемо не завжди це цінувати, але робота культури триває. Я вірю, що вона переможе.