Ромни. Доміки мрій

У Ромнах майже ніхто не знає справжньої назви моєї вулиці – Молодіжна. Вона й справді молода, чи не наймолодша в місті, з’явилася вже після мого народження, у ранніх 90-х, і так і лишилася недорозвиненою – далися взнаки фінансова криза й погане харчування. Доміки – це три однакові двоповерхові будиночки на 16 квартир кожен, так звані «костніки», бо тут житло отримували працівники м’ясо-кісткового комбінату в пару кілометрах звідси. І паралельно, трохи далі, ще два триповерхові – «хіміки» і «мясікі», з якими ми, «костнікі», постійно воювали, а наші тати вигравали в них взимку в хокей.

У ранніх 90-х вулиця гарячково намагалася розвиватися все далі й далі, перемагаючи в нерівному бою поля з конюшиною і соснові бори, та марно. Так з’явилися два ряди красивих будиночків з цегли з нашого ж заводу неподалік. Однак грошей вистачило лиш на те, щоб звести фундамент, дах і стіни, і чиясь мрія про щасливе родинне життя, так і не реалізувавшись, перейшла в наші дитячі руки. Найбільше ми любили останній на вулиці двоповерховий будинок з басейном, далі за яким уже починався густий ліс і болота. Улітку в коробці будинку було прохолодно, а взимку вітер не задував багаття.

Читайте також: У пошуках одеського міфу

Найчастіше ми гралися в мушкетерів і розбійників: мушкетери охороняли дім, а розбійники – ліс, так і минало дитинство – між лісом, ставком, заводами зусібіч, які поступово один за одним перетворювалися на звалища й заростали бур’янами, і закинутими мріями, теж у бур’янах. Зараз, здається, до вулиці повертається її молодість – мої ровесники активно добудовують закинуте батьками, а їхні діти бігають гратися не в руїни, а в сади, завбачливо колись посаджені нашими батьками, які переїхали з сіл і відчайдушно намагалися відтворити в чужому місті рідне село, зdslrb вони втекли в гонитві за роботою, але так ніколи й не навчилися говорити російською. Діти ростуть, старі стежки заростають, густішають бур’яни навколо ставка, який природа поступово відвойовує собі назад і перетворює на велике болітце.

Із вікна моєї колишньої кімнати видно цей ставок, а за ним – м'ясокомбінат, на якому працював колись вусатий тато і часом приносив курячі печінки мені на дитячі паштети. Тепер там – пустка, біля якої якось непомітно виросла модна сауна. На вході в завод sще видніється напис – 1956, а так лишилися тільки вибиті вікна, затулені всяким непотребом, і зарослі бур’янамий американськими кленками. Клітка, де по дорозі зі школи додому ми гладили заляканих телят і корів, що чекали перед воротами в невідоме свою смерть, кудись зникла – можливо, це з неї зроблено каркас для живого паркану навколо будинку поряд. Добре, хоч наша шкільна стежка збереглася, хоча вздовж неї – літами некошені бур'яни. Цікаво, це померли всі дідусі й затупилися всі коси – чи просто люди стали ліниві й байдужі? Навіть груш ніхто не збирає. Дрібних, побитих і солодких – жовтих, мов сонце.

Читайте також: Мамаємісто

У дитинстві мої Ромни починалися й закінчувалися лісами і ставком по обидва боки «доміків», а поїздки до власне міста сприймалися ніби подорожі кудись зовсім далеко, наприклад, до столиці. Згодом вчителька у школі нам сказала, що Ромни – це маленький Київ, і ми вірили, бо ніхто з нас далі бабусиного села ще не був. А при в’їзді в Ромни погляд і справді зупиняється на широкій гладіні річки, за якою на високому пагорбі блищать золоті куполи Святодухівського собору, неординарного зразка козацького бароко. Тільки в Ромнах навколо собору – не лавра, а базар, як і личить місту, в якого терези – частина гербового знаку.

Раніше ми з батьками ходили на базар ледь не щотижня і щоразу на вході кидали енну кількість копійок (яка зростала разом з інфляцією) циганчаті, який знав усі останні музичні хіти й фальшиво, але дуже голосно виспівував їх, сидячи на зіжмаканій картонній коробці. Ми з цим циганчам приблизного одного віку – спочатку я пам’ятаю його e співочому тандемі з таким само кучерявим і смаглявим батьком, потім уже чомусь зі світловолосою, майже блондинкою, дівчиною, яка, треба віддати належне, фальшивила куди менше. Потім бачила його вже дорослим, статним чорноволосим красенем, він працював на цьому ж ринку вантажником, носив мішки з цукром, борошном і крупами. А от востаннє побачила його зранку зовсім п’яного – з брудним нечесаним волоссям, з реп’яхами в колись таких милих кучерях, з довгими брудними нігтями. Він попросив 5 гривень – хіба тут відмовиш?.. Запхавши синій папірець в одну зі своїх бездонних кишень, ледве тримаючись на ногах, його вуста блаженно промовили: «Все буде дождь».

Пересічний роменець сказав би, що цьому персонажу вже давно час на Московську. Ні, це не на заробітки, це в «дурку», бо, крім базару, в міста є ще одна принада – психіатрична лікарня, що займає одну з найкрасивіших у місті, стару й помпезну будівлю середини ХІХ століття на бульварі Московському. Та попри красиві фасади, всередину цих стін краще не потрапляти – страшно уявити, що б написав Кен Кізі, якби раптом народився в Ромнах.

Маленькою я довго не могли зрозуміти, чому ж та вулиця – Московська, якщо вона не веде до Москви, на відміну від Київської чи Конотопської, наприклад. І пояснювала собі це тим, що, мабуть, психлікарню нам привезли з Москви, як часом тати моїх подруг привозили звідти снікерси й баунті.

Читайте також: Чернігів: між гОродом, горОдом і городищем

Насправді ж під час російсько-шведської війни на вулиці Московській розмістилися війська Івана Мазепи й Карла ХІІ, а після поразки шведів Петро І зрівняв цю вулицю з землею й назвав Московською, а Катерина ІІ, рада старатися, наказала розмістити на міському гербі могилу з хрестом – чим, власне, і стало красиве місто в результаті царської політики. Щоправда, місто тоді називалося не Ромни, а Ромен, та тільки Ромен давно стерли з лиця землі як не царі, то комуністи, і лишилися тільки Ромни, густо засаджені клумбами й каштанами, за якими не видно огидної радянської забудови й не менш огидної сучасної реклами.

Часом я дозволяю собі помріяти, як би все могло розвиватися, якби, наприклад, Олександр Таїров, який народився в Ромнах ще в славні часи цього міста, коли гримів Ільїнський ярмарок, приїздили театри, коли на вулицях ще можна було почути Остапа Вересая, свого часу не емігрував до Москви, а заснував Камерний театр у Ромнах, і вся московська публіка приїздила б у Ромни на театральні прем'єри, як роменці зараз їздять у Москву на заробітки.

Ех, мрії-мрії, ви виросли в доміках і довго гартувалися, шниряючи від психлікарні до базару, від Шевченка до Калнишевського, від храму над річкою до храму за річкою, літаючи над каштанами і над клумбами, над барами й «Продуктами», над рейками та зупинками, і над Сулою з Роменкою – і так і не знайшовши собі місця в цьому зеленому раю, летите тепер далі – спершу на Київ, а потім – куди доля занесе. І так уже понад тисячу років.