17 жовтня 1990 року на площі Жовтневої революції у Києві (тепер майдан Незалежності) закінчилася Революція на граніті. Активісти Студентського братства та Української студентської спілки припинили голодування – частину їхніх вимог влада виконала. В акції брало участь понад 100 студентів.
Студенти вимагали від Верховної ради УРСР:
- Відставки тодішнього голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола.
- Проведення нових виборів до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі навесні 1991-го.
- Прийняття постанови щодо націоналізації майна КПРС та комсомолу на території України.
- Відмови від підписання союзного договору.
- Повернення в Україну солдатів, які проходять військову службу поза її межами.
«Настав час вибору: або ми доб’ємося незалежної демократичної України, або так і залишимося колонією імперії, духовно бідним зденаціоналізованим народом. Щоб пізніше ми не згадували слова Кобзаря: «А ми дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби, німії, подлії раби», – йшлося у зверненні голодуючих студентів.
Київська міська рада дозволила проведення акції. Уже наступного дня на майдані Незалежності стояло 49 наметів, оголосили голодування 137 молодих людей з усієї України. Кияни приносили їм ковдри та теплі речі. 5 жовтня до голодувальників прийшов голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук, який нічого конкретного не пообіцяв. Сказав, що вимоги студентів такі складні, що їм доведеться голодувати до січня. 9 жовтня керівництво Верховної Ради зустрілося з представниками протестувальників пообіцяло поставити на голосування питання щодо відставки Віталія Масола. Однак на другий день не вистачало 161 голосу депутатів для внесення на розгляд Верховної Ради вимог голодувальників до порядку денного. Розпочалися рішучіші акції протесту.
Демонстрації, страйки в навчальних закладах, перекриття руху на Хрещатику. 15 жовтня, у понеділок, стотисячна маніфестація відбулася поблизу Верховної Ради, депутати були змушені внести вимоги студентів до порядку денного. Увечері під парламентом розбили нове наметове містечко. Створили узгоджувальну комісію, яка розглядала вимоги голодувальників, і 17 жовтня Верховна Рада затвердила постанову щодо вирішення усіх вимог студентів до кінця 1990 року. Віталій Масол напередодні подав у відставку. Однак переважна частина обіцянок, окрім служби за межами України, так і залишилися на папері. Більшість депутатів, серед них і представники Народної ради, не поспішали з достроковим припиненням своїх повноважень.
Один із голодуючих студентів Устим Ґерета, син відомого дисидента та археолога Ігоря Ґерети, помер у лікарні.
.jpg)
Маркіян Іващишин,
один з організаторів акції, засновник товариства «Дзиґа», Львів
На той момент це був досить радикальний крок, пам’ятаючи, що ще існував Радянський Союз і тоталітарний режим. Система могла з нами, зі студентським рухом, повестися значно жорсткіше. Вимоги, які поставилися, були також докорінними. Можливо, абсолютно в унісон із тим, що відбувалося в Центрально-Східній Європі. Інтуїція підказує мені, що й тепер зріють або принаймні мусять зріти такі заходи.
У тому, що наші тодішні вимоги не виконали повністю, вбачаю радше зовнішні чинники: студентський рух зародився сам, і ні влада, ні націонал-патріотичний блок, який функціонував осторонь, не мали на нас впливу. Однією з причин загальної неорганізованості вважаю те, що наші старші колеги, старше покоління не зважилося на дострокові вибори після проголошення незалежності. Пішли на компроміс із більшістю і втратили те, що на підйомі ми провели б потрібні реформи й швидше рухалися б вперед. Відбулася б зміна політичних поколінь – і розвиток держави набув би ліберальніших напрямів. Зміни поколінь відбулися, нова хвиля є, але, на жаль, тільки не в політиці.