Грудень 2025 року — місяць, який офіційно минув під зіркою Джейн Остін — тогоріч (і минулого місяця) святкували 250 років із народження без перебільшення однієї із найпопулярніших письменниць в історії літератури. За життя авторки її романи не користувалися аж такою популярністю, проте сьогодні інтерес до її історій — на піку.
Мерч Джейн Остін
Вірні читачі влаштовують тематичні бали, бранчі й книжкові клуби, уважні видавці вкотре перевидають романи під найрізноманітнішими обкладинками, серйозні академіки читають курси про її стиль, іронію та феміністичну настанову, запеклі кіномани вкотре переглядають численні адаптації, а заповзяті колекціонери збирають мерч (збирати ж направду є що: від класичних чашок, футболок і шкарпеток до карт Таро із персонажами Джейн Остін і навіть стрингів). Та і як не згадати мандрівників-романтиків, які йдуть до могили авторки, аби лишити лист, де описаний їхній власний любовний досвід. Питання ж, яке, з огляду на масштабність інтересу, розглянути особливо цікаво, звучать так: чому читачі знову й знову повертаються до 200-літніх вікторіанських романів Джейн Остін і чому авторка популярніша сьогодні ніж за власного життя?
Розум і/чи почуття
Ребека Ромні, продавчиня рідкісних видань і авторка книги-реконструкції книжкової полиці Джейн Остін під назвою «Jane Austen’s Bookshelf. The Women Writers Who Shaped a Legend» характеризує одну з найлегендарніших авторок світової літератури й беззаперечної частини літературного канону так:
«Як продавчиня рідкісних книг, я розумію цінність “перших”: “перше видання”, “перший роман”, “перша велика англійська письменниця”. Ми цінуємо “першість”. […] Але всупереч своїй репутації, Остін ні в чому не була “першою”. Вона не була першою авторкою романів про залицяння, або того, що ми сьогодні називаємо романтикою. Опісля публікації її першого тексту, “Розум і почуття” (1811), один рецензент-сучасник зазначив відсутність “новизни”. Вона також не була “першою великою англійською письменницею”, як назвав її один із сучасних біографів. У ті роки, коли Остін намагалася опублікувати свої тексти, найвизнанішим романістом — не романісткою, жінкою-авторкою, а просто романістом — була Марія Еджворт, ще одна улюблена письменниця Остін. […] Велич Остін полягає не в її оригінальності, а в її майстерності. Її стиль свідчить про дисципліну і впевненість. Він вишуканий, але часом цинічний. Саме завдяки своїй майстерності Остін стала безсмертною».
Певна, що багато хто погодився б із Ромні, однак немало й посперечалися б. Проте що Остін таки безумовно вдається і що беззаперечно імпонує сучасній настанові (навіть попри «непершість»), особливо з огляду на радикалізацію суспільства й загальний популізм, — так це відхід від крайнощів.
У передмові до єдиного завершеного художнього роману лишень на шістнадцять років молодша англійка Мері Волстонкрафт (хоча станом на межу ХVIII та ХІХ століття шістнадцять років — це ціла прірва і в сприйнятті жінок, і у засобах говоріння про себе) стверджує, що прагне довести: жінки можуть писати художню літературу; що мають достатньо розумових здібностей, аби робити це. Персонажка, яка виходить із-під її пера — розумна й чуттєва, а проте ідеальна, практично позбавлена вад — практично, бо її чуттєвість час від часу затуманює її розум, змушує бездумно кидатися на допомогу, жертвувати власним благополуччям і душевними силами — розум бо з чуттями співіснувати не може. Окрім того, вона активно засуджує неосвічену матір, яка знуджено збуває час, читаючи сентиментальні романи й ведучи вегетативний спосіб життя.
Шестикнижжя Джейн Остін
І Мері Волстонкрафт, і Джейн Остін вважають протофеміністками, тобто тими, хто лише пунктирно означив ореол майбутніх гендерних кордонів. А проте Джейн Остін дозволяє собі таки більше, іде далі. Персонажки Джейн Остін можуть вважатися розумними, навіть якщо читають сентиментальні романи (щоправда, це вже пізніша щедрість із боку Остін, непритаманна їй у найбільш ранніх текстах), можуть не виходити заміж, але й не цуратися сімейного життя, можуть бути частиною білого вікторіанського суспільства, але не бути байдужими до питань расизму — хоча що-що, а політичну адженду у шестикнижжі Остін важко назвати сучасною.
Хай там як, на сторінках цих романів жінкам дозволено відкрито виявляти свій розум, не соромитися його й активно шпиняти власними спостереженнями навіть чоловіків, які на той час продовжують безупинно наполягати на обмеженості жіночого сприйняття, яке не надається до порівняння з чоловічим.
Читайте також: Ретельно дібрані скелети на книжковій поличці
Із непересічною майстерністю, про яку пише Ромні, Джейн Остін вдається поєднати розум і почуття, критичність і чуттєвість, іронічність і ліричність, створюючи таким чином комплексних персонажок, передвісниць сучасних голосів, що артикулюють жіночі досвіди — їм, зрештою, належало стати моделями, такими собі прототипами численних розумних, дотепних персонажок, які залюднують літературу й досі — тих, кому щирість із собою важить більше ніж суспільне прийняття.
Відтак, романи Джейн Остін читаються на диво модерно — особливо якщо читати корінець до корінця з деякими іншими сучасницями Остін, зокрема й із уже згаданою Мері Волстонкрафт.
Bring back yearning або романтична рецесія
Джейн Остін часто називають «королевою гепі-ендів»: усі перешкоди подолані, любов отримана, статки передані в спадок, заручини відбулися. Чого може бажати ще?
А проте авторка і тут не така проста, як здається, до того ж настільки, що особливо прискіпливі професійні читачі підважують її репутацію типової романтичної авторки й любительниці гарних фіналів. Дослідники наголошують, що закінчення її романів відчуваються як досить стримані або й прискорені, поквапливі, не багаті на весільні деталі чи сцени щасливого подружнього життя, що безумовно підриває той градус емоційного задоволення, який очікуємо від романтичних історій на кшталт тих, які розбудовує Остін.
Чи свідомим є такий підхід до прописувань гепі-ендів? Можливо. Адже вони досить-таки чітко натякають на «вигаданість», «туманність» щасливих фіналів і підкреслюють, здається, свідому настанову не надто потурати дівочим романтичним фантазіям. Хай там як, а від такого «тверезого» погляду на стосунки, від утаємниченості окремих сторінок детально прописаного проростання кохання дуже віє сучасною обачністю та вдумливістю.
Романтичний ідеал у образі Джеймі й Клер Фрейзер у кіноадаптації «Чужинки»
А тим часом сучасну обачність щодо кохання вже досліджують вчені, щоправда американські, проте так звана романтична рецесія, здається, явище глобальне. Згідно з дослідженнями, сучасний ландшафт побачень у США характеризується важливістю фактору політичних розбіжностей (багато жінок стверджують, що не зустрічатимуться із прихильниками Трампа), низьким рівнем довіри (онлайн-дейтинг довів, що досвіди немодерованих знайомств можуть загрожувати життю), нерішучість (а саме неготовність інвестувати в ексклюзивні стосунки й повʼязувати життя із партнером), загальним песимізмом щодо можливості знайти «свою» людину (зокрема через більший доступ до історій невдалих досвідів завдяки соцмережам), а також знецінення залицяння (жінки зауважують брак романтичних вражень, які б передували інтимному звʼязку). Окремим пунктом, мабуть, варто згадати більше поширення порнозалежності: дослідження, в якому було проаналізовано 40 років використання порнографії, виявило передбачуване зростання її споживання. Серед чоловіків віком 18-26 1973–1980 років народження порнографію переглядали 45 %; серед народжених у 1999-2012 роках цей показник зріс до 61 %. Більшість споживачів порнографії починають дивитися фільми для дорослих ще до вступу в перші романтичні стосунки, — в середньому близько 14 років, що, звісно, не може не формувати певні патерни поведінки. Не менш важливо й те, що споживання порнографії стає усе більш іммерсивним: VR-технології, а також діпфейки порнографічного характеру цьому сприяють.
Читайте також: Жіночі голоси в українському літературному каноні: від маргінальності до паритетності
На фоні все більшої деромантизації стосунків і бруталізації ставлення до жінок у всьому світі спостерігаємо повернення до тих зразків мистецтва, що зафіксували все більш рідкісне відчуття жаги (yearning) й жадання (longing). Якщо жага описує прагнення отримати щось недоступне, наприклад кохання до жінки, що ніколи не втілиться, то жадання звертається до туги, що відчуває людина, яка втратила щось, що мала в минулому, — наприклад, кохання, яке з огляду на ті чи ті обставини стало неможливим. Джейн Остін — неперевершена майстриня з опису обох явищ, яка змогла запропонувати пересиченому сучасному читачеві забуте, але бажане. Глобальна ж популярність окремих історичних (або натхненних історією) серіалів із центральною любовною лінією ілюструє поворот до перевідкриття романтичного кохання загалом — і що суттєво, в історичних декораціях, ніби резюмуючи, що таке кохання — радше розкіш минулого.
Звʼязок Джейн Остін із популярними історичними романтичними серіалами потверджує і, скажімо, така історія. Амілія Тейлор, відвідувачка балу, приуроченого до 250-ліття з народження Джейн Остін у своєму репортажі для студентської газети зауважила:
«Склянки дзвеніли, а сміх лунав під музику, яка складалася переважно з музичного супроводу до різних фільмів за творами Джейн Остін, а також саундтреків із серіалів “Бріджертони”, “Чужинка” і вальсів Штрауса, незважаючи на їхню історичну неточність; та ніхто не помічав».
Свідчення про «непомічання» вкрай важливе. Воно про те, що Джейн Остін, а також естетика її текстів і її часу вже давно стала невіддільною частиною зшитого з різних любовних ліній, медіумів, історичних епох романтичного Франкенштейна, що протистоїть знечутливленому світу.
Жага й жадання в серіалі «Бріджертони»
Сучасні історичні романи й серіали стають простором для втілення на сторінках книги (і, звісно ж, здебільшого неможливого в реальному історичному часі) жаги, що, попри заборони, часто винагороджує терплячого читача довгими й детальними сценами близькості. Окрема історія — романтичне фентезі й фантастика. Тут теж і жага, і жадання, і близькість найрізноманітніших видів — а проте ж світи теж «вигадані».
Сцен сексуальної близькості в Джейн Остін ми, звісно ж, не знаходимо, а проте романи авторки стали надійним, украй витонченим і делікатним прихистком для тих, кого гнітить реальне романтичне життя, та тих, хто, попри всі розчарування, продовжує очікувати на свого містера Дарсі.
Рецепт ідеального чоловіка, вороги-коханці й нескінченне життя містера Дарсі
Містера Дарсі я згадала не просто так. Багатий, радше харизматичний, ніж вродливий, готовий кинутися на допомогу, коли цього потребує Елізабет із «Гордості й упередження», й загалом страшенно закоханий у неї, — такий чоловік надовго став утіленням ідеалу, зокрема й через успішні кіноадаптації книги в 1995 і 2005 роках. Про таких як Дарсі кажуть: «man written by a woman» («чоловік, написаний жінкою»).
Кадр із кіноадаптації «Гордості й упередження» (2005)
Помічала навіть своєрідний тренд у соцмережах: жінка знімає відео того, як чоловік робить для неї щось приємне, із підписом «Не містер Дарсі, але…». І до речі про тренди: на таких платформах як Тік Ток та Інстаграм гештег mrdarcy використали приблизно 217 000 разів, просто darcy — близько 214 000 разів. Такі гештеги фігурують зокрема й під відео з легендарною сценою із Метью Макфейденом у кіноадаптації «Гордості й упередження» 2005 року: містер Дарсі йде крізь світанковий туман, аби поговорити з Елізабет — така ось квінтесенція романтики. Опісля Джейн Остін зустрічатимемо ще сотні містерів дарсі і на екранах, і на сторінках улюблених текстів. Авторці з початку ХІХ століття вдалося не лише створити одного з найвпізнаваніших чоловічих персонажів, який, зрештою, так само перетворився на своєрідний прототип, а й передбачити чи не найпопулярніший наразі троп жанрової літератури enemies to lovers — тобто люди, що відчувають гостру неприязнь одне до одного, а проте поступово відкривають для себе і взаємну любов. І раз уже я звернулася до соцмереж, то з ворогами-коханцями усе ще цікавіше: за гештегом enemiestoloverstrope наразі існує 1.4 мільйонів постів, однак варіацій даного гештегу — безліч, а відповідно й сукупні охоплення насправді більші.
Іще один містер Дарсі (1995)
Хай там як, а персонажі на кшталт містера Дарсі, що поєднали в собі стриманість манер, цілісність, емоційну виваженість, приховану ніжність, залюднили і літературу, і кіно. Можна згадати принаймні кілька таких його перевтілень у сучасній попкультурі: Марк Дарсі з «Щоденника Бріджит Джонс», який є прямою даниною Джейн Остін, Ентоні Бріджертон із «Бріджертонів» (та його заборонене кохання до Кетрін), але й Герцог Гастінгс звідти ж, гордий та емоційно закритий романтичний герой (найбільш памʼятні чоловічі образи «Бріджертонів» здебільшого і є варіаціями на тему «містер Дарсі»); не варто забувати й гордого шотландського горця Джеймі Фрейзера із серії Діани Ґеблдон під назвою «Чужинка» та однойменного серіалу.
Цей список можна продовжувати вічно, а варіацій типажа містера Дарсі вистачить не на одне дослідження. Хай там як, а книги й ще більш популярне кіно, зняте за мотивами, для сучасної ревіталізації Джейн Остін зробили надбагато. Проте, звісно ж, існує значно більше книг. Чого вартує тільки так званий The Austen Project — проєкт, у межах якого сучасні авторки створюють переспіви шестикнижжя Джейн Остін. Поза тим уже існують і перекази «Гордості й упередження» очима слуги, і роман, що базується на книжковому клубі, де обговорюють книги Остін, і книга, що описує життя Бенеттів після описаних у «Гордості…» подій. Деякі автори-поціновувачі йдуть іще далі, створюючи іронічні горори-мешапи, фентезійні версії або навіть романтичні комедії, де в епіцентрі подій не персонажки Остін, а її фанати. Словом, це світ, у який треба пірнати — і надовго.
І так, Джейн Остін може не бути «першою», за Ромні, а проте просто зараз триває по-своєму унікальне свято зі вшанування її творчості — свято, яке завжди з нами, хочемо ми того чи ні.