Опів на першу ночі, парк, що переходить у ліс. Час і місце наводять на тривожні роздуми. Сахаєшся від кожної тіні і звуку. «Часом не на мене чекаєш?» – раптом на моє плече лягає чиясь рука. Поспіхом озираюсь. Переді мною молодий чоловік близько 30 років, він називає себе Андрієм*. Гарне пальто, шикарний шкіряний кейс – більше схожий на бізнесмена чи адвоката, ніж хазяїна великої нарколабораторії. У ній синтезують первітин – штучний наркотик, яким свого часу «лікувався» Адольф Гітлер.
Ми потискаємо один одному руки. «Не передумав? – запитав Андрій. – Ну, тоді ходімо». Поряд промчала автівка. «Владімірскій централ, вєтєр сєвєрний…» – лунало із відчиненого вікна. «Музика якраз для цього району», – зазначаю я. «Це точно, – погоджується Андрій. – Але я надаю перевагу трансу».
Випробувано на Сашкові
10 хвилин пішки, і ми в типовій, на перший погляд, двокімнатній квартирі. Заходжу до вітальні, і щелепа мимоволі починає відвисати. Кімната схожа на великий парник, тільки замість огірків-помідорів усюди розставлені великі вазони з коноплями. Кожен турботливо оточений лампами денного освітлення, обігрівачами, дзеркалами для фіксації проміння. Повітря – задушливе, напоєне п’янким, тремтливим запахом цвіту канабісу. Таке враження, що серед зими опинився десь у тропіках. Хазяїн квартири пояснює, що [142]завдяки такому правильному підходу до виробництва йому вдається мати 3–4 врожаї конопель щороку. Що, в свою чергу, дає можливість майже безперебійно постачати товар на ринок оптом. І отримувати чималі прибутки. «Самий кайф – це весна та початок літа, – ділиться професійними секретами наркобарон. – Бо ціни на «ґандж» піднімаються: нового врожаю ще немає, старі запаси майже закінчуються. На простій «траві« не дуже високої якості я роблю шалені гроші. Вистачає на те, щоб потім 2–3 місяця взагалі відпочивати».
Але найцікавіше – на кухні. Колби, реторти, спеціальна електрична плитка, безліч склянок із хімічними реактивами і купа іншого приладдя – аж очі розбігаються. Це – «вінтовник» – лабораторія з виготовлення синтетичного наркотику первітину або «вінта», як називають його наркомани.
Біля колб порається Сашко. Перший же погляд викриває у ньому хронічного наркомана: великі темні кола навкруги очей, просто неймовірно збільшені зіниці, хвороблива схудлість. Сашко – компаньйон хазяїна нарколабораторії, так би мовити, технічний директор «концесії». «Це хімік від Бога, – рекомендує партнера Андрій, коли той виходить на хвильку з лабораторії. – Сашко раз на 2–3 місяці йде у «марафон» десь на кілька тижнів. Але жодного «косяка» ще не було – він же й собі з партії кілька доз забирає». Запитую Андрія, чи він також вживає наркотики. «Ти що, я ж не ідіот! – говорить він з непідробним подивом. – Звісно, будь-який «товар» можу розрізнити на смак, іноді дозволяю собі покурити гарної голландської «трави». Але не більше – цей бізнес робиться тільки на тверезу голову». З цими словами він закурює гламурного вигляду тонку сигаретку з ментолом.
Не збовтав – страшний «передоз» Мій візит припав на досить хвилюючий момент – закінчення процесу виготовлення первітину. [141]Сашко виймає зі скляної колби густу темно-коричневу субстанцію, схожу на палений цукор, перекладає її у скляний продовгуватий фільтр, підсипає якусь речовину. «Це безводний ацетон», – пояснює Сашко, збовтуючи суміш. Темна субстанція перетворюється на білі з рожево-жовтуватим відблиском грудки. Сашко ретельно подрібнює їх ножем. Потім він бере кілька пластикових пляшечок, засипає в них наркотик та ретельно закорковує. У відповідь на мій здивований погляд, він каже: «Як не закрию, то буде псуватися. «Вінт» дуже активно взаємодіє з повітрям та водою».
Запитую його, чи справді первітин так легко готується? Сашко категорично не погоджується. «Трохи не збовтав, трохи не помішав – і буде жорстокий «передоз», – попереджає «технічний директор». – Або виглядатиме, не як справжній «вінт», а як бридкі шмарклі».
Раптом із коридору лунає пронизливий дзвінок. Андрій виймає з шафи пакунок з порошком. «Клієнти прийшли», – пояснює він. У коридорі кілька хвилин чути приглушені голоси, потім Андрій повертається з декількома 100-доларовими купюрами в руках. Але це – не останні покупці на сьогодні. Дзвінки у двері в цій квартирі лунають цілодобово.[149]
СЛОВНИЧОК
«Марафон» – безперервне вживання наркотику протягом певного часу.
«Косяк» – в цьому контексті – неякісна партія товару, скарги покупців.
Хронічний галюцінаторно-маячневий психоз – гострий психічний розлад, що супроводжується руйнацією особистості, галюцинаціями тощо.
ДОВІДКА
Первітин – потужний психостимулятор (метамфетамін) з ряду амфетамінів. Винайдений 1919 року японським вченим А. Огатою як енергетик. При застосуванні первітину наступає ілюзія приливу сил, ейфорія, нескінченний потік думок, що швидко змінюють одна одну, повна відсутність апетиту та втоми. У Німеччині часів Адольфа Гітлера первітин використовували як штатний психостимулятор для танкістів та льотчиків. Первітинові ін’єкції входили до «раціону» майже всього партійно-державного керівництва Третього Рейху, включаючи й самого фюрера. Якості енергетик використовували і в Червоній Армії СРСР.
Залежність виникає після кількох тижнів систематичного вживання. Викликає серцево-судинні захворювання, руйнує психіку. За рік-два постійного вживання виникає хронічний галюцінаторно-маячневий психоз. Без надання професійної допомоги люди в такому стані зазвичай гинуть.
В’ЯЗНИЦЯ І СМЕРТЬ
Денис, 30 років
«Ломка» за ґратами – ви навіть уявити собі не можете, що це таке» Мій перший наркотичний досвід – амфетамін. Мене пригостила моя дівчина Ася. Ми вдихали його ніздрями. Так, мені сподобалося. І вам сподобалося б, але пробувати не раджу. Обов’язково захочеться повторити.
Наступного разу до «фєну» я додав ще пігулку екстазі. Враження, скажу я вам, неймовірні. Захотілося ще і ще. За кілька місяців я помітив, що звичної дози мені вже не вистачає, аби отримати той кайф, який відчув першого разу. Одного вечора у клубі я винюхав чимало амфетаміну і ковтнув кілька пігулок екстазі, але не відчув жодного задоволення. І Ася підвела мене до непримітного чоловіка в чорних окулярах, який тусувався біля барної стійки. «Ми хочемо нахмуритися», – сказала вона йому. За кілька хвилин у нас руках опинився пакуночок із героїном. Уперше ми його нюхали, так само, як і «фєн». Цей момент я не забуду ніколи – це було відчуття настільки неймовірного щастя, що хотілося обійняти весь світ. Наступного разу ми спробували через шприц. І вже не могли зупинитися.
Героїн став нашим постійним супутником. Я себе заспокоював, що нічого страшного в цьому нема – я ж завжди можу припинити. Але з кожним місяцем дози збільшувалися, а насолоди меншало. Я ніяк не міг досягнути того найпершого відчуття щастя. Щось почали нарешті помічати й мої батьки – гроші, які вони мені давали, закінчувалися дуже швидко. Та й все важче було постійно ховати свої поколоті руки та очі вампіра з неймовірно збільшеними зіницями.
Гроші швидко скінчилися. Ми продали всі свої речі, все що можна було продати у батьків, навіть бабусь. Потім позичали у друзів, поки вони не перестали взагалі з нами вітатися. І от настав день, коли варіантів дістати грошей просто не було. Барига навіть слухати не хотів про «зараз безкоштовно, а потім віддам». «Відпрацюєш», – відрізав він. І от я стою з пакунком наркотиків на «точці», і чекаю на клієнтів. Раптом мене ззаду охопили сильні руки і повалили на землю. Я не встиг навіть поворухнутися, як в мене на руках клацнули наручники. Вирок – 3 роки. «Ломка» за ґратами – ви навіть уявити собі не можете, що це таке.
Ася померла півтора роки тому від передозування. А я ще у тв’язниці зарікся більше не торкатися наркотиків. Однак триматися не так легко. Мене досі тягне до героїну, дуже сильно тягне. Він навіть мені інколи сниться.