Граматика — гарант істинності висловлювання. Лексичні значення слів можуть прибріхувати, підкидати неоднозначності, а от граматичні мало того, що брешуть нечасто, то ще й зчитуються суто інтуїтивно (поети, якими захоплюється Летиція, знають про це якнайкраще). Роман називається «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька». Тема в реченні зазвичай окреслюється спочатку — це щось уже відоме читачу, вихідна інформація. Прошу: Летиція Кур’ята, вона є, у неї нібито є коханці й багата уява. Існує пані й стверджує своє існування. Рема слідує за темою — це нове, логічно наголошене, те, заради чого пишуть речення. Прошу: є батько Летиції — чи нема батька, чи був, чи буде, чи не буде, — але про нього однаково збрешуть. Найголовніше — наприкінці. Це книжка про батька. Хтось (до речі, хто?) нібито розказує нам історію Летиції Кур’яти, але про неї й так усе давно відомо, бо наразі її історія — це історія батька, про якого ще доведеться дізнатися… Добре, що в світі є граматика, підпорядкована правилам, законам і константам. Добре, що в світі, вимареному Летицією і записаному Вірою Курико, можна покластися бодай на граматику (і більше ні на що).
Летиція Кур’ята — вона ж у заміжжі Гуляй і Гуляй-Непокора — виросла в селі на білоруському кордоні. Вона бліда, білява, їй двадцять три роки, у неї є молодша сестра і стара бабця. Зустрічає дев’ятеро-з-чимось чоловіків (плюс двох мужів), які стають і не стають її коханцями, і кожному з них розказує історію свого батька — не історію його життя, а історію смерті. Кожному — інша версія подій, адже ця історія — перевірка: як відреагує на байку про батька (потенційний) коханець, так і розвиватимуться їхні з Летицією стосунки.
Є такий тип побутових казок, де людина зустрічається з нечистим чи зі злодієм і починає баяти — брехати, плести небилиці, розказувати про чудасії. Зрештою вона забріхує-зачаровує опонента так, що рятується з ситуації, в котрій мала б загинути. Формально роман Курико наслідує саме цю оповідну структуру. Кожен із коханців Летиції нібито має викрити її брехні про батька, але саме те, що жоден із них цього не робить, забезпечує дівчині умови збереження-себе. (І це насправді дуже тонко описаний механізм піклування, в якому людині дозволяють пережити свої біль-горе-тугу так, як вона того потребує.)
Хто ж ті чоловіки, що були і не були коханцями Летиції?
По-перше, Северин.
Йому тридцять, він киянин, закінчував Могилянку, любить Камінґса, бо той знається на потребі мати однодумця і товариша поруч (з відповідним посиланням на «Величезну кімнату» — роман про ув’язнення під час війни). З ним Летиція познайомилася на поминальному обіді за якоюсь Савкою: він зайшов дорогою з Києва до Чернігова у придорожню корчму пообідати, не зрозумівши відразу, що заклад на спецобслуговуванні. Кафе зветься «Сварого», має слоган «Харч богів» — до речі, зокрема, у такий спосіб вшановують вищого давньоруського бога-коваля і повелителя вогню. Татусь Летиції пічник, і вогник, на який завітав Северин, розростеться від маленького пічного тепла до буремного полум’я, яке пожирає доми-ліси після бомбардувань. Та й сама невідома Савка теж тут із язичницьких вимірів. На межі світів — ми це з казок знаємо — живе-не-живе відунка, стара жриця, що почастує, омиє ноги і вкаже правильний шлях. Северин у нас тут завітав на межу, віддаючись владі давно забутих богів (а забуті боги зазвичай дуже образливі і мстиві, особливо коли їх об’їдають усякі зайди). Дуже прикметно: Северина саджають за спільний стіл, бо помилково приймають за одного з гробокопачів. Вважають за свого — за службу переходу, — хибно вважають. А от Летиція тут невипадково, вона таки своя: «блідолиця Ярославна на валу на брамі». Плач Ярославни — це ж не заплачка, а гімн, ми ж це знаємо? Він має закликати сили природи ожити її чоловіка і повернути до неї. Зрештою, це Ярославна-Орфея і робить: вона виводить Северина з «Сварого» і рушає з ним у Чернігів (котрий претендує бути сим світом посеред потойбіччя). До речі, велика пожежа 1750 року — найцікавіше, що сталося з цим містом і що визначає тепер ідентичність чернігівців. З вогню вийшли, у вогонь повернулися, попід до попелу.
По-друге, Орест.
З Орестом Летиція познайомилася після приїзду в Ужгород. Зустрілися в триповерховому закладі «Одну хвилинку», котрий працює з шостої вечора до шостої ранку: на першому поверсі — дорога кнайпа з винами і вишуканою кухнею, на другому — трунки і гучна музика, на третьому багато курили і гучно сварилися в тісняві і беззаконні. Ок, це очевидно пекло-чистилище-рай, але — вибачте, одну хвилинку — перевернуті, як і годиться в карнавальному просторі. Боги і смерті помінялися місцями, королі й жебраки до шостої ранку виконують ролі одне одного, вагітніють старі гримзи, запліднюють їх юнаки, філістери представляються поетами. Весь третій поверх — у вазонах із заміокулькасом, ними колись лікували виразки. Помагало, як з перетвореннями в Дворі чудес: от тобі пранцюватий, от тобі примочка, от тобі поет Гренгуар.
Орест — екскурсовод і постановник весільних танців, що мріє стати поетом. На третій поверх Летиція дістається без Ореста і читає там до ранку вірші Миколи Холодного. Один із них у романі актуалізується кілька разів: Летиція викладає його в школі, за що її карають звільненням. Також звільнили Анну — мамину однокласницю, яка теж навчала малят цьому віршику, а ще мала роман із директором школи. Чотири поезії з’являться на поминальному обіді за Савкою — щось я підозрюю, що той вірш був одним із чотирьох. Його не цитують у книжці, але прозоро ясно, про що йдеться: «На стрімкім териконі віддалась ти мені серед білого дня в суботу. І дивився на нас весь Донбас, весь Донбас, припинивши роботу». На третьому поверсі хтось, хто вже не Орест, спитає Летицію: «Коли б вона віддалась недільного дня?». І це питання про сенс буття, на яке годиться хіба не менш культова відповідь: «42».
Прокинулася Летиція в квартирі бармена Марка, він — по-третє.
По-четверте, Кость Бранко — завсідник третього поверху, художник, який має допомогти Летиції знайти чоловіка, що в нього була до батька закохана її мати. Кращу версію батька знайти, себто.
Затим був російськомовний Роман. Іще пара-трійка чоловіків.
(Ні, це не мені ліньки далі аналізувати коханців — це вони меншають, дрібнішають і знецінюються в байках Летиції, вони вже навіть її не слухають, не те щоби спробувати їй повірити.)
І нарешті Северин, п’яний як чіп, запрошує її на виставу про чоловіка з повоєнним ПТСР. І сакральні простори переходу і переміщення повертаються туди, де їм і місце нині: в театр, у спільноти спектаклю, у вимір, де твоя історія важить, коли має упереджених свідків, чию увагу ти можеш утримати більше трьох хвилин — напруженого режиму, коли ще може виникнути співчуття. І вже в цьому просторі оприявниться Єрко, який спромігся вислухати всі історії про батька до кінця, а коли починається війна — йде до військкомату і рушає на фронт.
Усі герої Курико перебувають в одному просторі. Це простір сакрального переходу і простір сакрального обертання, себто карнавалу; місцями міняється «там» і «тут», «верх» і «низ», «чуже» і «своє». Але кожен із них інтерпретує його по-різному. Звідси і химерність твору, буквальне зіткнення різних вимірів. Зараз спробую проілюструвати цю тезу так, щоби остаточно не зайспойлерити роман (у якому фабула — насправді не аж такий важливий елемент, це прекрасна проза, яка важить саме тим, «як це написано», а уже затим «про що»). «— Ти тут? — запитував тато маму з війни. — Тут, — відказувала мама татові звідти ж». Звучить уже сильно, скажіть? Але якщо додати контексту, ефект буде приголомшливим. Батько телефонує матері додому з передової, він переважно мовчить у слухавку, часом кричить і проклинає, а вона слухає. Щоби ловив сигнал, вдягає щось тепле, бере табуретку й іде в поле. Вона — на стільці посеред поля, він — в окопі. Летиція — в розповіді про них обох. Всі вони — на війні. Той самий простір із тим самим семіотичним навантаженням. Але мамі тут — поле і стілець. Татові — окоп і пічка. Дві версії війни. А Летиції — лісова хатка і квітки, що їх лише вона розрізняє. Три версії. А простір усе ще той самий.
Десь за таким же рецептом «Летицію» і читають: текст у всіх один, перспективи ж різняться докорінно.
Відсилання до магічного реалізму в авторському супроводі й анотації «Летиції Кур’яти» і в більшості відгуків на книжку — не так маркетинговий хід, котрий завжди у нас безпрограшний, як спроба спохопити й означити оту особливу інтонацію, яка роман Курико вирізняє і наводить на думку про Маркеса, а скоріше про Лауру Есківель. Та разом із тим можна тут згадати і Льйосу, а згадка його імені — завжди похвала. Та це все-таки не Макондо і не побутова симпатична магія править тут бал. Щось таке свого часу, чи то пак у найкращі свої часи, робили «Бу-Ба-Бу», скажімо. Зрештою, через історію про Миколу Холодного — академіка «Бу-Ба-Бу» — зачарована ним Летиція прокреслює генеалогію своєї історії до розумного хуліганства бубабістів. Щось схоже нині в інших літературах робить, наприклад, Саша Станішич, такий підхід озивається в ранніх романах Персіваля Еверетта, в оповіданнях Милорада Павича. І то не лише вони; надто красивий такий підхід, щоби не мати сотні авторських інваріантів. У чому ж особливість такої інтонації, що виникає нестримне бажання підшукати їй референс? З цією історією напряму неможливо асоціювати себе, навіть якщо досвіди читача і героїні тотожні. Блискуча трішки-хуліганська проза місцями настільки наївна за світовідчуттям, що мусить вдаватися до цинізму. У такий спосіб щиро регочуть, переповідаючи задавнені болі (вибачте, брехні), хіба на сеансі у психотерапевта. Переривати ж цей невротичний стендап не захочеться й терапевту. Вже треба супервізію. І судомний пошук референсів до «Летиції», на якому я спіймала себе і який бачу у відгуках інших читачів, — це така собі супервізія.
Образів-символів, часто повторюваних, які дають підказки до сюжету, котрий пішов у підтекст (а коротше — розказують, що ж насправді відбувається і що приховує Летиція), які пояснюють і обґрунтовують психологічний стан героїв, про котрий ті неохоче нам повідомляють, — таких ключів тут сила-силенна. Бенкет для аматорів-семіотиків, які читають книжку з олівцем і нотатником поруч! Я виокремлю лише три з них, які постійно і напружено взаємодіють: квіти, імена і вірші.
Лише один приклад.
Агава росте в чернігівському саду Коцюбинського. Її Летиція відвідує разом із Северином, розказуючи, що в Чернігові не може бути історій щасливого кохання. В тринадцять років «книжкового страшка» Летицію поцілував такий самий юнак, який любив книжки і духмяний горошок, і саме біля агави Коцюбинського. Імені юнака вона не пам’ятає. Агава цвіте раз у житті, після чого гине, але живе при цьому дуже довго. Вона — водночас про довголіття і про пишноту життя в останні його миті. Означає «стійкість» мовою квітів. (Нагадаю міф про тітку Діоніса, яка відмовилася визнати того за бога і була покарана безумом, стала вакханкою і вбила свого сина під час одної з оргій. Агавою звалася. Нагадує, що коли тебе хтось питає, чи ти бог, а чи хтось інший, треба без роздумів казати: «Так, безумовно».) А духмяний горошок знавці абетки квітів радять дарувати коханим у мить розставання. Та, що не згадає імені того, хто щойно подарував їй перший поцілунок, натомість згадає вірш «О панно Інно» Тичини (він теж у Чернігові закохувався), де між тією, що любив, і її сестрою розмивається межа, а між Рідною і Чужою нема різниці тієї миті, коли тлінно квітне усміх любові. Ми ж розуміємо, що імена чоловіків за таких умов нічого не значать — важить тільки, як звалася та квітка.
Таких символічних рядів із такою насправді складною семіотичною роботою — десятки. Способів їх дешифрувати — не менше. Тому так страшно втратити орієнтування в такому творі.
Сподіваюся, я не відлякала вас від роману Курико цією своєю спробою розщепити бодай якусь його частинку на нечленовані найменші одиниці. Є книжки, які волають про «коментоване читання». Це роман — саме з них. Пам’ятаєте таку шкільну вправу? Коли разом читають одне речення, а потім по черзі коментують його, приміткують, розбирають кожну відсилку й алюзію. І нумо до наступного речення. (Так пише геніальний Марлон Джеймс, хай би грець уже цій потребі шукати зовнішніх відповідників письму Курико.) «Летиція Кур’ята» сотворена для такого способу читання, вона потребує зосередженості, щоби не заблукати по тій ризомі тексту, й обіцяє насолоду усамітнення, коли в тих лабіринтах таки загубишся. Цю книжку треба обговорювати разом: хто який омаж підмітив.
Летиція позбувається батьківського прізвища, затим прізвищ і імен своїх чоловіків і коханців — і зрештою повертає собі прізвище прабаби. Летиція розказує історії Одіссея, котрий ніяк не допливе до Ітаки, і історію Ліліт, яка тікає від Адама, рятуючи своїх дітей-демонів. Підбирає зі смітника чужі фото і вдає, що на них її родичі. Відкуповується байками від правди. В фіналі є сцена, де Летиції пропонують переправитися човном на інший берег, і вона відмовляється… Ця плутана, смішна, іронічна й болісна історія — про втечі. Про тисячі вимірів втеч, якими ми рятуємося від небезпеки. Летиція відмовляється сісти в човен перевізника (Харон не владарює над живими), і тоді закінчується її потреба тікати. І настає час розказати правдиву історію — про себе і про батька. Яка виявляється простою, позбавленою пишнот стилю і красот символізму, і тому нестерпною.
Адже разом із тим, що цю книжку треба читати гуртом і весь час звіряти компаси, це дуже інтимна — автобіографічна, безперечно, але ще більше інтимна — історія про дещо, про що складно говорити з Іншим: про нечітко визначений, але гостро пережитий екзистенційний жах. Листок найкраще ховати в лісі, а правду, від кострубатості якої боляче, — в обширі красивих-красивезних брехонь. І слухати їй, і слухати, і слухати… ох як же красно ти баєш, дівчино.
Книжки, схожі на «Летицію Кур’яту»:
Спохопити якогось «ідентичного двійника» для роману Курико складно, і це для твору добра новина. Але змішуванням двох світів, які не конфліктують, але пояснюють одне одного, «Летиція» суголосна «Казці на деякий час» Рут Озекі. Саркастичними інтонаціями, що часто переходять у лірично-наївні (і навпаки), роман нагадає «Наївний. Супер» Ерленда Лу. Проза війни, яка має подібну до роману Курико оптику, — передовсім «Сараєвське Мальборо» Міленко Єрговича, а також Адольфо Бйой Касарес і його «Щоденник війни зі свиньми», а з новішого — мабуть, «Іракський Христос» Хассана Бласіма.