Як вибратися з пастки мінських домовленостей і чи є взагалі перспективи та сенс перезапуску цього процесу у форматі так званого Мінська-3?
— «Мінськ-3» — це тривіальна фраза, яка означає лише те, що все, що було пов’язане з Мінськом-2, померло 1 січня 2016 року. І не випадково: відтоді стали відбуватися певні речі, які важко зрозуміти. Буквально за кілька днів після Нового року ми почули від Путіна фразу про якийсь новий план реалізації, а український президент сказав, що потрібна розлогіша дорожня карта. Вінцем напруження, а заодно й тупиком стала нова згадка про внесення змін до Конституції України, озвучена представниками окремих районів Донецької та Луганської областей. І цей сюжет, по суті, є відкиданням на старт позицій із реалізації мінських домовленостей.
Якщо український істеблішмент, український громадянин розглядав 1 січня як кінець мук, пов’язаних із мінським процесом, то в Москві вважали, що то лише їх початок. Ось діаметрально протилежна різниця в характеристиці цього процесу. Очевидно, що певною відповіддю на дискусію було рішення «нормандської четвірки» продовжити переговори, і вони поновилися. З’явилися нові завдання: спробувати впродовж такого-то терміну домовитися про те чи те, але… Не вирішивши питання безпекового блоку, а це перший, другий, третій пункти комплексу заходів, рухатися далі фактично означає працювати проти волі суверена й створювати додаткове напруження.
Вже зрозуміло, на яких засадах можливе перезавантаження процесу?
— У лютому має відбутися зустріч міністрів закордонних справ країн «нормандської четвірки», а через деякий час розмова чи відеоконференція і самої «четвірки». Обговорюватиметься подальший можливий рух із зазначених питань. Я нікому не диктую ніякої волі, лише оцінюю ситуацію за тим, що бачу. Якщо не розв’язувати безпековий блок, далі не те що рухатися, а говорити про політичні питання й заходи неможливо. Бо що таке безпековий блок? Це припинення вогню та виконання першого й другого протоколів (про важку та легку зброю, плюс танки, процедура розмінування), які фактично торпедовані через відновлення не тільки обстрілів, а й сутичок та боїв на окремих ділянках лінії розмежування. Тому очевидно, що це позначилося на тій частині діалогу, який ведеться, і перспективах політичного процесу. Внесення пропозицій чи радше тексту, бо назвати його документом не можна, адже він без адресата, без підпису й поданий не учасником Тристоронньої контактної групи, я розцінюю як спробу Росії повернутися до старту реалізації мінських домовленостей і почати знову з процедури внесення змін до Конституції. Далі РФ на свій лад трактуватиме безпековий блок питань, а потім економічний, гуманітарний, політичний.
Читайте також: Світ про Україну: «Німецький уряд не зменшить тиск на сторони конфлікту на Донбасі»
Як, на вашу думку, може відреагувати Україна в цій ситуації, зважаючи на відверто деструктивну позицію Росії?
— Я схильний навіть розглядати припинення обговорення політичних питань. Бо риторика російської сторони очевидна й зрозуміла, не видно її реальних кроків і бажання, виходячи з пропозицій, припиняти конфлікт. Так, він перейшов зі стадії відкритих фронтових боїв у стадію конфлікту, де є сутички, дрібні зіткнення, але конфлікт триває, напруження не спадатиме. Сигналом про те, що Росія починає щось робити, стало б відкриття нею своїх гуманітарних конвоїв і демонстрація того, що вона завозить на територію України. Адже треба розуміти, що всі європейські міжнародні документи категорично забороняють закриті переміщення із судніх чи інших держав. Тим більше що це тягне за собою сіру зону, цілу низку загроз для європейського континенту, як-от, скажімо, розповсюдження через ту територію військових арсеналів, боєприпасів тощо. Це не тільки суперечить європейським документам, а ще й підпадає під норми Римського статуту.
Заяви деяких європейських політиків про можливе пом’якшення санкцій щодо Росії свідчать про нерозуміння ситуації та справжніх намірів Путіна чи вони все ще вірять у можливість про щось із ним домовитися?
— Очевидно, що сказаного вище достатньо, щоб продовжити санкції та припинити будь-які розмови про майбутнє з Росією. І на цьому тлі я дуже важко сприймаю пов’язування проблематики Донбасу із санкціями. Невже недостатньо Криму, самого розповсюдження зброї, яке здійснює Росія на території сусідньої країни, щоб зрозуміти, що це колосальна загроза існуванню Української держави як такої та існуванню європейської спільноти в принципі?
Одному з європейських очільників я сказав: «Якщо ви ще раз у розмові зі мною використаєте аргумент санкцій, вона буде останньою. Тут немає про що говорити». На мою думку, це внутрішньоєвропейська проблема, а не відповідь на суть питання. А тому нинішні розмови про можливе зняття санкцій взамін певних зустрічних кроків з боку Росії є свідченням того, що європейський істеблішмент частково перекуплений нею, і це треба визнати та розуміти.
Чи означає це, що якихось радикальніших кроків, окрім санкцій, від наших західних партнерів найближчим часом очікувати не варто?
— Окрім того, що ми можемо розраховувати на допомогу, нам треба готуватися до серйозного й довготривалого протистояння з Росією. Не як з опонентом — як із ворогом. Слід почати називати звичними й зрозумілими іменами все, що відбувається. Чому? Тому що в нас військовополонені — це досі незаконно утримувані особи, бої на лінії фронту — антитерористична операція, а заходи, яких вживає ООН, — гуманітарна акція. Звідси проблеми задіяння міжнародних силових компонентів. І тільки назвавши все своїми іменами, ми зможемо розраховувати на чесність та відвертість позицій і європейців, і міжнародної спільноти. Тільки тоді стане зрозуміло, що в геополітичному сенсі безпекова конфігурація потребує серйозних переглядів і змін на європейському континенті. Сьогодні вона не витримує критики, і якби не північноатлантичний блок, який підпирає ці координаційні безпекові європейські структури, взагалі не було б про що говорити.
Кроки, зроблені Росією на міжнародній арені, зокрема в Сирії, спроби відновити протистояння в Карабаху, ситуація в Придністров’ї та Молдові, абсолютно деструктивні акції на європейському континенті, підтримка ліво- й праворадикальних сил, втягування в процес російського православ’я, колосальна інформаційна експансія на європейському ринку — ось низка завдань, над якими треба думати. І насамперед знайти відповідь, як сьогодні убезпечити від подальшої російської агресії країни Міжмор’я, бо вони перші потрапляють географічно під цей удар.
Читайте також: Чи є перспективи? Крим і чинна влада в Україні…
Ці питання вже стоять на порядку денному європейських та світових політиків чи конфлікт у Сирії помалу відсуває українське питання на задній план, чого, здається, і домагалася Росія?
— На мою думку, у Європи є два шляхи. Або українсько-російський конфлікт зміцнить її, ще більш об’єднає, або вона просто розколеться на українському питанні. Не слід забувати, що українське питання не стоїть на шальках терезів по той бік від сирійського. Усе це складові глобальної безпекової кризи. І не можна, міняючи Конституцію України, вирішувати питання Сирії. Воно так не вирішується. Оця нашарованість, багатоаспектність створюють враження нерозв’язності проблеми. Але, по-перше, абсолютно всім діям необхідно дати чітку правову оцінку. Міжнародно-правові європейські документи дають змогу це зробити. По-друге, треба об’єктивно дивитися на те, що відбувається. Наприклад, коли ми говоримо про військовополонених, то їх не можна називати незаконно утримуваними особами й т. ін.
Ці суперечності насправді вже створили дуже багато проблем. А що буде далі, коли постане питання притягнення до відповідальності винних? Як класифікувати їхні правопорушення з погляду міжнародного та національного права? Адже не всі учасники від тієї сторони за власним переконанням і бажанням взяли зброю. Тільки ніхто про них не говоритиме, бо вони в нинішній ситуації терористи, а ми чудово розуміємо: з терористами розмову не ведуть, вони не підпадають під амністію. А тепер уявімо, що на якомусь етапі домовленостей таки треба буде говорити про амністію. Кого? Терористів? Ну тоді читайте Римський статут, ст. 6–8. І виникає безліч таких проблем. Назвавши це українсько-російською війною, ми визнаємо її міжнародним конфліктом, що миттєво позначається на участі в процесі ОБСЄ та ООН. Але, на мій погляд, тут краще бути чесним перед власним народом і називати все, що відбувається, своїми іменами. Чому? Бо якщо для українського народу це війна, то що тоді роблять Леонід Кучма, Євген Марчук, Ірина Геращенко, Роман Безсмертний у Мінську?
Читайте також: Чи має влада план «Б»?
Взагалі все, що від самого початку вчинила Росія, є міжнародним злочином, і тільки так це можна класифікувати, тільки так можна шукати відповіді на запитання завтра, післязавтра й далі. На всі ці речі починаючи з 1946 року в Женевській конвенції дана вичерпна відповідь. Там усе виписано в деталях. Який статус мають учасники конфлікту, люди, регулярні військові частини, добровольчі частини.
І все ж чи є якісь перспективи виходу з цього колапсу?
— Москва свідомо довела ситуацію до правового хаосу. Росія часто так робила, успадкувавши відповідну практику з Радянського Союзу. Тому світ мусить відповісти на це єдністю в кількох напрямах. Перший — нові підходи в питаннях глобальної безпеки, і РФ повинна мінімально впливати на них. Я не кажу, що вона не має бути учасником мирних процесів, але оте вето Радбезу ООН нікуди не годиться. Такі підходи треба змінювати. Тим більше що про це вже говорять останні років п’ятнадцять. Другий — цілковита зміна безпекових параметрів дій на європейському континенті. Якщо це НАТО, то НАТО, і не треба починати з ОБСЄ та всіма іншими. Бо виходить як п’яте колесо до воза. Далі. Треба зрозуміти, що Україні не уникнути постійної стабільної підготовки до конфлікту. Це потребує дуже серйозних змін, починаючи від Конституції й закінчуючи доктринами та законодавством у сфері національної безпеки. Кожен українець після того, що сталося, і після того, що відбувається протягом останніх двох років, повинен уміти користуватися зброєю. А отже, перед нами стоїть ціла низка завдань: поміняти всю цю складову від загальної освіти до служби в Збройних силах. Вже очевидно, що ми маємо статус, у якому перебуває Ізраїль, і нам треба навчитися жити з цією проблемою.