Хлопчик (так його звуть — Хлопчик) їде переповненим евакуаційним потягом. Він роздратований і втомлений, навколо — виснажені й розгублені дорослі. Йому не більше одинадцяти, його батьки познайомилися в квітні 2010 року.
Хлопчик їде в супроводі тітки Марії, батька поруч нема. Мама давно померла, а Хлопчик жив із батьком у передмісті Києва. Коли почалося вторгнення і в їхнє містечко зайшли росіяни-окупанти, тато залишив Хлопчика у надійному підвалі з запасами їжі і вийшов на вулицю. Батька кликав обов’язок, він професійний фотограф. За фотоапаратом Хлопчик потім упізнає його тіло, коли пробиратиметься зруйнованими вулицями містечка до точки, де завантажуються евакуаційні автобуси. Їм обіцяли зелений коридор.
До великої війни Хлопчик із татом часто подорожували: Туреччина, Марокко, Ісландія. Кожна поїздка нагадувала малому спуск чарівною норою Білого Кролика (так, Хлопчик — відданий фанат «Аліси», цитує її подумки й уголос, коли стає лячно). Ця евакуація — либонь, перша мандрівка без тата, і Хлопчик відчуває, наче зраджує його цією поїздкою. Він злиться і горює, і, щоби перестати відчувати весь цей спектр непідйомних емоцій, тікає в спогади про мандри з батьком. В останню перед великою війною подорож до Каппадокії (так, політ на повітряній кулі та підземні монастирі — туристичний «писк» Каппадокії — до сюжету додаються).
Це чергова тривожна історія про перші тижні повномасштабного вторгнення. Всі вони зрештою стають схожими одна на одну, захлинаються потребою бути висловленими, поєднуються в один тягучий жах, у якому не розрізнити оповідачів і нюансів. Але… Білі кролики на початку романів ніколи даремно не шастають: у десяти з десяти випадків Білий Кролик з’являється там, де на героя очікують сюрові перетворення і де йому зрештою доведеться робити вибір між сном і грою, між синьою і червоною пігулками (так, особисто я в навалі кролів-поводирів у сучліті звинувачую «Матрицю»). Евакуаційний потяг обстрілюють, і в нашому світі Хлопчик втрачає свідомість. Прокинеться він у іншому світі чи вимірі, де снитиме спогади про реальність, із котрої випав… Ну так, забула сказати головне. Якщо запозичити жанрову назву з іншої традиції, то роман Юлії Кан — чистісінький тобі ісекай.
У роману Юлії Кан є епіграф із Рея Бредбері, де око мусить перечепитися через фразу: «Живи так жадібно, ніби за десять секунд помреш». Відтак мусимо зрозуміти: момент розповіді, в якому ми разом із Хлопчиком завантажилися в евакопотяг і згадуємо про подорож із татом за лічені дні до великої війни (а це вже три моменти події — ясно, значить, обнуляють одна одну), відбувається за десять секунд до чогось. Розповідь передує події — смерті. Десять секунд до чиєїсь смерті, й питання тепер: до чиєї? Чи не перша ж очевидна відповідь — «Хлопчик має померти» — буде правильною? Роман про десять секунд передсмертного досвіду, саме так. Називається книжка «Ширше розплющ очі», вона про смерть і адресована, судячи з усього, підліткам років чотирнадцяти, але й дорослим можна зазирнути.
Відповідно до умов ісекаю, в романі працює інверсія світів — досить очевидно, але від того не менш дієво і симпатично. Хлопчик отямлюється невідь-де і припускає лише два пояснення: він або спить, або збожеволів (хоча чудово пам’ятає вибух у потязі). Байкус, місцевий говіркий птах на кшталт сови, першим зустріне Хлопчика і стане його провідником, аби захистити від людини ліс. Байкус пояснює: це не сон, але Хлопчика тут не має бути, Хлопчик не реальний, він — міфічна істота. Їхні зображення зберіглися на скелях Великого лісу, і старці розказують про них казки. В світі, який живе за своїми чарівними законами, людина — потойбічна істота, природно. (Так, у «Я — легенда» Річарда Метісона злом, що приходить по ночах і відбирає життя невинних, є не звичний нам вампір, а саме винищувач вампірів, адже норму задають саме упирі. Етика уявлення про цінність життя при цьому — на місці, й про цінності я згадала невипадково.) Люди колись жили в цьому світі й загрожували його зруйнувати. Тоді їм відкрився перехід до іншого виміру, куди вони й пішли. Знайти той перехід і буде завданням квесту Хлопчика.
Норми потойбічного світу «Очей» — онейричні, їх задають сновидці і примари, вони ж тут і суб’єкти. Натомість Хлопчик тут на правах легенди: він, якщо бажаєте, не повідомлення, а пояснення.
Дуже показова друга локація, куди потрапляє Хлопчик на початку подорожі та яку Байкус називає відносно безпечною, але сам при цьому напружений і пильності не втрачає. І це при тому, що птах був спокійний, коли Велика Вода почала затоплювати низину, оточену скелями, а вони з Хлопчиком опинилися посеред того суходолу. Тоді він не нервував, а зараз напружений; навряд байкам про безпеку слід вірити, ця смуга неабияк лякає всіх тварин цього світу. Називається це місце Сяйлива Тундра. Вночі тутешні мешканці-метелики можуть зчитувати мрії, спогади та фантазії подорожніх і втілюють їх в об’ємних картинках, витканих ніби зі світлячків. Хлопчикові, мовби пацієнту психоаналітика, довелося інтерпретувати для Птаха всі свої втілені марення. Хлопчик тут набуває сили буквально втілювати свої спогади і візії: це, між іншим, і робить людей, наділених уявою, небезпечними для цього світу, адже вони можуть матеріалізувати будь-що руйнівне. Хлопчик тут — гарант змістів, але не сенсів. Видіння його про батька, звісно. Але це не його історії і не його смерть: батька нема в евакопотязі, він загинув в окупованому містечку і залишається в сюжеті як джерело пам’яті поколінь, передаючи синові досвід. Так, парадоксально: мервий тато є інструментом виживання.
Світ цей монотеїстичний і матріархальний: за богиню — Мати-Природа. Тварини живуть зграями, зграю очолює самиця (скажімо, примар, що нагадують вовків, очолює стара Ірпус). Наймудріша істота в цьому світі — теж самиця, Бабуся Анкх, яка самовідтворюється і зберігає інформацію з попереднього життя в наступному. Ба більше: щоранку, як тільки сходить сонце, по всіх усюдах цього світу лунає жіночий голос, який співає дуже красиву і сумну пісню. Від голосу Хлопчикові стає тривожно, він затягує його кудись, де він опинитися не готовий. Цей момент — жіноча постать у центрі світу, де дитина переживає досвід передсмертя — вкрай важливий для ідеї роману.
У підзаголовку «Ширше розплющ очі» є жанрова вказівка: роман-алегорія. Алегорія — штука досить агресивна й працює з повторами: в історію, яку ми вже знаємо, зашивають нову. Повтор завжди агресивний, а тут іще така річ: алегорія не має катарсису, працює не за принципом історичного наративу, а як ритуал — суто-таки на повторах. А Хлопчик, який має виконати місію в світі-за-межею-смерті, щоби повернутися в нашу реальність, опиняється якраз у дурній безкінечності. І те, як сконструйований світ, на цю дурну безкінечність дуже непогано працює. Він весь час щось нагадує, ми ніби вже тут були.
По-перше, дорослі персонажі зі спогадів Хлопчика говорять цитатами з мотиваційних пабліків: не часом проскакує, а тільки так і говорять. Скажімо, готельєр Амін за раннім сніданком провіщає: «Коли працюєш з улюбленою справою, то не робота, а життя; а як можна втомитися від власного життя», — а от батько проповідує: «Якщо довго про щось просторікувати, можна втратити сенс розмови». Але саме в цьому світі така ходульна мова виправдана. Говорять не люди, а аватари, котрі формуються зі спогадів Хлопчика, щоби чомусь його навчити в реальності, де він опинився. Реальність Хлопчика до моменту смерті — інформаційне перенасичення: він в шоці, не здатен ані думати, ані говорити про те, що з ним трапилося. За нього говорять картинки в його голові, вони втішають і обнадіюють. Коли в епілозі ми почуємо живого Аміна чи живу тітку Марію, їхня мова буде цілком адекватною для живих людей, і цей контраст треба помітити.
По-друге, то тут, то там на нас чекають відсилки до пригодницької підліткової літератури. Звірятка Кервуда, географічні чудасії Верна, закон джунглів Кіплінга — їх часом таки буквально озвучують. Кіт, побачивши Хлопчика, вперше назве його «Жабеням» — чи треба більших підказок? Це світ складається з уявлень начитаної дитини про мандри. Тож коли на певному етапі малий починає переказувати попутникам «Одіссею», позаяк ті спитали про найбільш легендарну подорож найвідомішого з людей, дивуватися не треба двом моментам. До Ітаки Хлопчик розповідь не доведе, він зупиниться на острові Каліпсо, де Одіссей вирішує, піти чи залишитися. Власне, це питання постає і перед Хлопчиком. А найголовніше — Хлопчик цієї миті згадає своє справжнє ім’я: мати назвала його Одіссеєм.
Так, «Ширше розплюш очі» — це історія зокрема і про матір. У дуже багатьох аспектах вона про те, як родина — і дитина в ній — переживала смерть матері, як сильно замовчували цю втрату, аж до того, що позбавили Хлопчика імені. Ми не знаємо, коли і як померла ця жінка, як і чим чи ким вона жила. Її ніби затерли. І от вона починає проступати: іменем сина, голосом, який співає дитині колискову. Вона має оприявнитися, щоби з нею можна було попрощатися. Примиритися з чужою смертю означає прийняти власну. Згадка про матір допомагає Хлопчикові вибрати, в якому з двох світів тепер бути і в який спосіб. І все це — за допомогою епосу Гомера, який малому переказував батько.
Дуже часто позасмерття зображають саме як простір, сформований думками і спогадами нещодавно померлих; це їхня спроба вберегтися від шоку переходу. Тому цей світ Юлії Кан здається знайомим.
Так, це безумовно роман-алегорія. Наративна структура світу працює як алегорія, і таку ж природу має уявлене тут життя по смерті. Людина переглядає-на-повторі те, що формувало її особистість за життя, але вже не має змоги раціоналізувати побачене: причина і наслідок не існують як ціннісні поняття. Є лише подорож.
Романи про подорожі в позасмертя зазвичай мають на меті притлумити в нас страх смерті. Вони терапевтичні — таким є й «Ширше розплющ очі». Тут варто помітити: в світі, який пише Юлія Кан, існує свобода волі. Саме на цій концепції побудована фабула. Так, в одному з поворотів сюжету Бабця передбачає, що попутники Хлопчика, перетнувши Великий ліс, уже не зможуть повернутися назад, бо дедалі більше набувають здатності уявляти. Тоді Хлопчик робить спробу втекти від друзів і так їх захистити. На що Байкус заперечує: мовляв, ніхто не буде вирішувати за мене — ні мудрі пророцтва Бабусі, ні твої маніпуляції! Свобода волі існує там, де все визначене наперед, точніше, причинно зумовлене. Ми приречені померти. Але Юлія Кан наполягає: після смерті ми маємо що протиставити цій визначеності — синергію, спроможність іти назустріч чиїйсь осяйній любові. Насправді це терапевтичний підхід. Роман про десять секунд до смерті, коли можеш згадати те, що відрізняє тебе від богів і наближає до них — і обрати собі долю. Десять секунд на те, щоб згадати, чому ти є людиною.
Але це все ще роман про дитину, яку вбили на війні.
Книжки, на які схоже «Ширше розплющ очі»:
Передовсім «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндґрен (і я щаслива нагадати вам, що існує ця геніальна книжка, нумо частіше її перечитувати). «Куди приводять мрії» Річарда Метісона, згадала вже іншу його роботу, але саме цією його прозою Юлія Кан очевидно надихалася. «Лінкольн у Бардо» Джорджа Сондерса, Патрік Несс і його «Більше ніж це», «Опівнічна бібліотека» Метта Гейґа, «Коротка історія мертвих» Кевіна Брукмаєра, «Милі кістки» Еліс Сіболд — все це дуже різні, зокрема і в естетичному плані, романи. Але на сюжетному рівні об’єднує ці книжки смерть головного героя, яка дає старт історії, а сама розповідь триває по той бік помирання у іншій, ніж наша, реальності… Базовий набір некроманта-початківця.
