Британська Консервативна партія була при владі впродовж 14 років, аж доки лейбористи не здобули переконливу перемогу на загальних виборах 2024-го. Від жорсткої економії до референдуму в Шотландії, від брекзиту до пандемії COVID-19 та війни Росії проти України — здавалося, що, попри всі прогнози, консерватори таки зуміли здолати чимало перешкод на шляху до політичного виживання. Врешті-решт, не варто забувати, що рівень їхньої підтримки ніколи не сягав навіть 50 %. Численні обіцянки обмежити імміграцію — одне з основних питань, яке непокоїло британського виборця, — разом з непропорційною виборчою системою подарували Консервативній партії значно більший мандат, аніж той, на який розраховували навіть деякі з її вірних прихильників.
Систематичні політичні кризи з’являлися так само часто, як і зникали, створюючи враження, що виборча система в поєднанні зі страхами суспільства перед неконтрольованою імміграцією фактично робила уряд невразливим до будь-яких інших серйозних проблем.
Щоб зрозуміти суть цього питання, треба поглянути на британську виборчу систему зсередини.
Виборча система Великої Британії ґрунтується здебільшого на парламентській демократії з голосуванням за принципом мажоритарної системи порівняної більшості (FPTP). Виборці обирають членів парламенту (депутатів) до Палати громад — головної законодавчої палати, які представляють 650 виборчих округів по всій країні. У кожному окрузі переможе кандидат з найбільшою кількістю голосів, незалежно від того, чи має він абсолютну більшість. Ця система сприяє великим партіям, оскільки лише кандидат, який набирає найбільше голосів у своєму окрузі, здобуває місце. Це часто призводить до результатів за принципом «переможець забирає все», які не завжди пропорційно відображають загальний розподіл голосів по країні.
Палата лордів, інша палата Парламенту, не обирається, а складається з довічно призначених перів, єпископів та обмеженої кількості спадкових перів. Цей орган переглядає і вносить зміни до законодавства, ухваленого в Палаті громад, але, щоправда, не має таких самих законодавчих повноважень. Загальні вибори зазвичай відбуваються кожні п’ять років або раніше, якщо їх оголошує прем’єр-міністр за певних обставин, наприклад у разі втрати вотуму довіри. Прем’єр-міністром зазвичай стає лідер партії, яка має більшість місць у Палаті громад, що робить цю виборчу систему вирішальною для формування уряду Великої Британії та забезпечення стабільності.
Коли голосування відбувається за принципом мажоритарної системи порівняної більшості (FPTP), у Великій Британії партія може домінувати в парламенті, маючи навіть менше ніж 40 % голосів виборців, оскільки для перемоги важливо забезпечити найбільшу кількість місць у конкретних округах, а не загальний відсоток голосів на національному рівні. У кожному із 650 округів місце здобуває тільки кандидат з найбільшою кількістю голосів, навіть якщо він не має абсолютної більшості. Якщо партія має сильну підтримку, зосереджену в певних регіонах, вона може здобути достатньо місць для формування більшості в парламенті, не маючи навіть половини голосів на національному рівні.
Ця система може призвести до непропорційного представництва, коли партії з меншою, але географічно більш зосередженою підтримкою здобуватимуть кращі результати, ніж ті, що мають широку, але роздріблену підтримку.
Наприклад, партія, яка послідовно перемагає з незначною перевагою в багатьох округах, може здобути досить вагому кількість місць, тоді як інша партія з більш рівномірно розподіленими голосами — менше, навіть якщо загальна кількість її голосів порівняно схожа. Як наслідок одна партія може залишатися при владі роками, знову й знову забезпечуючи собі голоси виборців, не маючи потреби в здобутті більшості голосів виборців на національному рівні.
Саме так сталося у 2010–2024 роках. Попри те що 2016-го консерватори таки влаштували референдум по виходу Британії з ЄС — так званий брекзит — і забезпечили 52 % за вихід, вони так і не наблизилися до тих абсолютних 50 % загальнонаціональної підтримки, хоча й залишалися найбільшою партією.
Водночас британські ліві були розділені через непопулярність Джеремі Корбіна, якого багато центристських лібералів вважали радикалом. Тому значна частина лівих голосів перейшла до Партії зелених та «Ліберальних демократів» (Лібдем). Хоча Лібдеми й приєдналися до консерваторів у коаліції у 2010–2015 роках, проте дуже очевидний крок консерваторів вправо на тлі майбутнього голосування за брекзит, а також обіцянки задовольнити дедалі гостріші побоювання виборців щодо імміграції зрештою призвели до розпаду такої коаліції.
По суті, консерватори тоді побачили можливість похитнутися ще далі вправо саме через те, що тема імміграції набирала обертів у передвиборчому медіапросторі. Коли така поляризація нагально продемонструвала, що партія може виграти більше, частково запозичивши риторику праворадикальної Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP) та відмовляючись від взаємодії з послабленими центристами, перед консерваторами відкрився чудовий довгостроковий план збереження своєї влади у формі великого об’єднання антиєвропейських та антиіммігрантських позицій. Це, звичайно, було можливим завдяки тому, що в уже згаданій системі FPTP партія, яку склеїли з менших партій або яка більш гнучка в різноманітних політичних питаннях, завжди матиме перевагу за такого виборчого формату.
Тим часом британська опозиція не була такою ж об’єднаною. Хоча і консерватори, і лейбористи постали перед внутрішніми непорозуміннями й розділеністю через голосування щодо брекзиту, серед британських виборців зростало невдоволення обома панівними партіями. Проте, попри те що менші партії здобували й далі рекордну для них підтримку, консерваторам усе ж удалося об’єднати правих виборців, які підтримали уряд Бориса Джонсона. Хоча вони ніколи не мали більш ніж 44 % голосів виборців, консерватори завжди здобували більшість місць у парламенті. Ситуація майже змінилася 2017 року, коли результати оголошених дострокових виборів обернулися проти британської прем’єрки Терези Мей: лейбористи змогли здобути більшість голосів опозиції, але зазнали незначної поразки, оскільки консерватори сформували коаліцію з Демократичною юніоністською партією Північної Ірландії (DUP).
Крім того, стратегія співпраці з дружніми партіями в кожному конкретному окрузі стала вирішальним фактором на кожних виборах. У гіпотетичній тристоронній боротьбі між кандидатами від консерваторів, лейбористів та зелених імовірність перемоги представника консерваторів була б значно вищою, ніж їхня реальна популярність в окрузі.
Це змушувало розділену опозицію — лейбористів, зелених і, можливо, незалежних кандидатів з лівими поглядами — вести тривалі перемовини. По-перше, для багатьох малих партій, як-от зелених, було б нелогічно поступатися місцями лейбористам, адже вони майже завжди не мали чого втрачати. Для них здобуття кількох місць у парламенті вже було б великим досягненням. По-друге, їхня поява на виборчих бюлетенях і зростання популярності були єдиними способами для партії розвиватися й одного дня стати одним із великих гравців на політичній сцені. Хоча консерватори могли мати незначну перевагу в окрузі, для лейбористів було б важко йти на компроміс з іншими меншими партіями, щоб ті зняли своїх кандидатів на їхню користь. Спроби скоординувати роздріблені сили в 650 округах проти об’єднаного, сильного опонента були справжнісінькою боротьбою на виснаження.
Хоча подрібненість лівих сил і давала консерваторам певну перевагу, Найджел Фарадж, британський ультраправий політик, який користувався значною підтримкою як до, так і після брекзиту (його ультраправа UKIP здобула 12,6 % голосів виборців, але лише одне місце в парламенті після загальних виборів 2015 року), на певний час пішов у тінь, адже британці проголосували за брекзит і його проєкт таки реалізували. Єдиним важливим завданням для радикальної кампанії «За вихід» залишалося підштовхнути уряд до ухвалення так званого жорсткого брекзиту, або ж виходу без угоди, замість м’якого варіанту. Врешті-решт сталося не лише це, а й Фарадж утримався від участі в загальних виборах надалі, тим самим забезпечивши консерваторам другу перевагу, фактично подарувавши голоси своєї партії на виборах 2019 року, коли вони відновили свою супербільшість.
По-третє, існувала регіональна фрагментація лівих виборців. Шотландська національна партія, партія «Шинн фейн» у Північній Ірландії (яка відмовляється займати місця в Палаті громад, незалежно від кількості здобутих мандатів), а також валлійська «Плайд камрі» часто переманювали виборців лейбористів. Хоча всі ці партії певною мірою націоналістичні або виступають за більшу автономію в межах Великої Британії, вони водночас поділяють чимало соціально-ліберальних позицій, які підтримують лейбористи. Попри те що навіть у свої найкращі часи вони завжди мали досить обмежену кількість місць у Палаті громад, ці партії все ж забирають частину голосів у лейбористів, тим самим сприяючи збереженню влади консерваторів. Як наслідок 2019 року ліві голоси знову виявилися недостатньо представленими, а Консервативна партія здобула переконливу перемогу.
Тому за наявності всіх трьох уже згаданих факторів консерватори завжди мали порівняну перевагу перед будь-якими виборами. Коли один із цих факторів ослаблювався напередодні чергових виборів, консерватори таки поставали перед дуже реальною можливістю поразки, але все одно залишалися найбільшою партією завдяки системі FPTP. Яскравим прикладом цього є загальні вибори 2017 року, коли Тереза Мей не виправдала очікувань через несподіване повернення лейбористів, які змогли об’єднати свою раніше роздрібнену підтримку.
Тривале перебування консерваторів при владі, імовірно, затримало політичні зміни, яких у Великій Британії давно вимагало суспільство, зокрема, через тимчасову монополію консерваторів на питання імміграції.
Це, зокрема, призводило й до того, що інші важливі питання залишалися поза офіційною риторикою. Зі зростанням майнової нерівності у 2010–2024 роках, яке, хоча й не було лише провиною консерваторів, і призвело до розчарування серед дедалі більшої частини електорату, проте все ж не спровокувало значних змін у владі. І хоча консерватори мали величезну підтримку в питанні імміграції, і приблизно 52 % населення протягом останніх кількох років зазвичай погоджувалися з тим, що рівень імміграції в Британії є надто високим, на практиці їхні дії та досягнення в цій сфері були доволі обмеженими. Чистий міграційний баланс 2022 року перевищував 700 тисяч і лише трохи знизився 2023-го, тоді як 2010 року він становив трохи більше як 250 тисяч. Однак багато виборців вважали, що в разі приходу до влади лейбористів ці цифри зростуть ще більше, і цього було достатньо, щоб консерватори й далі міцно трималися за перше місці в системі FPTP.
Страх перед ще вищим рівнем чистої міграції за умов лівоцентристської коаліції змусив майже 40 % виборців Консервативної партії тимчасово пробачити уряду інші проблеми, як, скажімо, дуже перевантажена медична система, суспільство нарікало на мільйонні списки очікування в Національній службі охорони здоров’я (NHS) — інституції, яка завжди була гордістю британців, на проблемну й занадто дорогу систему громадського транспорту й, не менш важливо, майнову нерівність, яка зростала, що вилилася в одну з найгірших за останній час криз, призвівши до зростання вартості життя й житла.
Ситуація кардинально змінилася перед виборами 2024 року, коли Найджел Фарадж оголосив про своє повернення в політику, позбавивши консерваторів однієї з їхніх ключових переваг. Теперішня партія Фараджа, Reform UK, здобула досить вагомі 14,3 % голосів і в основному відмовилася співпрацювати з консерваторами в їхніх округах. Це дало лейбористам перевагу в округах, які зазвичай голосували б за консерваторів. Reform UK висунула 609 кандидатів, що забезпечило відтягування суттєвої частини голосів у консерваторів. І хоч результат був непоганим з погляду популярності як для Reform UK, так і для консерваторів, обидві партії здобули дуже мало місць у парламенті. Це поклало кінець монополії консерваторів на систему FPTP і, можливо, початком нової ери домінування лейбористів у цьому форматі.
По суті, попит на політичні зміни був високим ще задовго до того, як з’явилися реальні пропозиції втілити їх у життя.
І хоча лейбористи можуть виявитися не кращими, а, можливо, й менш успішними в розв’язанні ключових питань, що турбують мільйони виборців, багато хто погоджується: зміна уряду ще набагато раніше пішла б на користь політичній цілісності Британії.