Речі розпадаються; центр не може втриматися;
На світ навіюється анархія.
Вільям Б. Єйтс, «Друге пришестя», 1919
Близький Схід здригнувся так, що цей землетрус відчули по всьому світу — в цінах на нафту, у фрахтових ставках на скраплений газ, у нервовій реакції ринків від Токіо до Франкфурта. 28 лютого 2026 року Центральне командування ЗС США розпочало операцію «Епічна лють». Назву обрали символічну — і вона виявилась точною, хоча й не в тому сенсі, в якому планувалось.
За сто годин від початку — публічна інформація про проблеми з боєприпасами і виклик керівників оборонно-промислового комплексу до Білого дому. За кілька діб — зміна цілей операції. Провідна держава світу розпочинає велику бойову операцію, і через тиждень виявляється, що «план» — надто м’яке слово для того, що там відбувається.
Але перш ніж аналізувати саму операцію, є питання, яке незручно ставити вголос. Іранський режим — абсолютне зло. Це теократична диктатура, яка розстрілює власних громадян, постачає шахеди для знищення української інфраструктури і десятиліттями фінансує регіональний тероризм. Тут немає двох думок. Але Іран не обстрілював сам себе. Іран — це 90 мільйонів людей, більшість із яких ненавидять власну владу не менше за нас. Хто у кімнаті достатньо дорослий, щоб сказати це вголос — не щоб захищати аятол, а щоб не подарувати Пекінові й Москві готовий наратив на наступні роки? Дилема Мадуро у масштабах Ірану. Тільки масштаб цього разу зовсім інший. Але не це найважливіше.
Іранська операція — не причина нового безладу. Це його найгучніший симптом на сьогодні.
Операція без стратегії
Щоб зрозуміти що відбувається, треба поставити правильний діагноз. Не опис симптомів, а діагноз. Ми живемо в інтеррегнумі, між системами — стара вже не працює, нова ще не склалась. Pax Americana тримався не лише на американській військовій силі, а й на готовності США нести витрати системного гаранта в обмін на структурні переваги. Трамп відкинув цю логіку не через ідеологію: річ у тім, що американський виборець більше не хоче за це платити. Трамп це відчув і монетизував. Тепер є гегемон без зобов’язань — і це найнебезпечніша конструкція в сучасних міжнародних відносинах.
Заявлені цілі операції варто процитувати: знищити ракети та ракетну промисловість. Повністю ліквідувати ВМС Ірану. Нейтралізувати іракські проксі-формування. Назавжди позбавити Іран ядерної зброї. Чотири цілі, кожна з яких недосяжна без однієї умови — зміни режиму в Тегерані. Аятола Хаменеї вбитий, більшість керівництва держави, вочевидь, також. Та чи достатньо цього? Якщо суть держави не зміниться, вона й далі відновлюватиме ракетний потенціал, проксі-мережі і ядерну програму. Темп відновлення — питання ресурсів. Ресурси — питання часу. Це не аналітичний висновок, а формальна логіка.
Читайте також: Марк Воллес: «Між Росією, Іраном і Китаєм існує нечестивий союз»
Аналогія з Іраком 2003-го тут доречна. Там теж були чіткі задекларовані цілі й не було відповіді на питання «а що далі». Іран — країна з тисячолітньою перською ідентичністю, власною технічною та інтелектуальною елітою. Наступний день після «перемоги» там — це принципово інший масштаб невизначеності. Трамп не хоче вимовляти слова «зміна режиму». Але це єдине, що зробить заявлені цілі стійко досяжними. Все решта — тимчасові рішення, за якими чекає наступний раунд. Фази операції існують: знищення ППО, флоту, ракетного виробництва. Але тактика без стратегічного кінцевого стану — це не план, а список завдань.
І є ще один симптом цієї самої пастки. Американські командири різних ланок управління виявляють надмірний інтерес до реакції президента — більший, ніж до виконання бойових завдань. Ручне управління, яке вбиває ініціативу і гнучкість — нам це явище добре знайоме з іншого боку лінії фронту. Хаотичність іранської операції є системним наслідком певного стилю прийняття рішень. І цей стиль нас підводить до наступного питання.
Трамп і Путін: один архетип
Є порівняння, якого більшість коментаторів уникають через очевидну провокативність. Але воно точне. Трамп і Путін — різні за масштабом, ресурсами і геополітичним контекстом. Та ідентичні в одному: обидва хочуть увійти в історію, готові на значні ризики заради цього й для обох лояльність оточення важливіша за стратегічний розрахунок.
Римська республіка часів Цезаря і Сулли мала схожу конструкцію. Республіка ще сильна, інститути формально функціонують, але внутрішні гравці починають використовувати зовнішні війни для внутрішньої консолідації. Галльська кампанія Цезаря — це не лише завоювання, а й ресурс, слава і гроші для вирішення внутрішніх протиріч. Іранська операція — це також, серед іншого, про внутрішню американську політику. Про те, що подарувати собі на 80-річчя у червні, що покласти на стіл до 250-ї річниці США у липні, як відволікти від справи Епштейна. Переможне фото на тлі поваленого режиму — давня традиція. Питання лише в тому, де візьметься наступний «театр», якщо Іран затягнеться. Куба у Західній півкулі, яку доктрина Донро вже оголосила зоною абсолютного американського контролю. Або знову Гренландія — острів нікуди не зник, як і апетит не зменшився. На Мюнхенській безпековій конференції прем’єр-міністерка Данії сказала, що питання не знято з порядку денного.
Але саме ця внутрішня логіка, де особисті амбіції підміняють стратегію, пояснює те, що відбувається з союзами.
Занепад союзів
Іран є членом Шанхайської організації співробітництва (ШОС). США і Ізраїль завдають по ньому ударів — ШОС мовчить. Жодного механізму колективного захисту, жодної заяви солідарності. Є лише спільна антиамериканська позиція в мирний час, яка випаровується, коли настає момент її реалізувати.
Туреччина — член НАТО. Іранські ракети б’ють по її території. НАТО теж мовчить, але з іншої причини: Альянс просто не знає як реагувати. Ніби й треба, але як? Обидві організації у критичний момент виявились декорацією. Загалом НАТО вчергове демонструє власну кризу.
Гренландська провокація Трампа початку 2026-го виявилась показовішою за будь-який іранський сюжет: коли один член альянсу відкрито тисне на іншого і погрожує економічними наслідками за прояв солідарності — сама логіка колективної оборони розсипається. Формально всі документи діють, практично ж альянс у критичний момент поводиться не як система взаємних гарантій, а як клуб із непостійним членством і мінливими правилами.
Традиційні союзи перестають бути рамкою для ухвалення рішень. Натомість кожна держава рахує власні інтереси ситуативно.
Туреччина отримує удари по своїй території. Азербайджан — по Нахічевані, своєму ексклаву, що межує безпосередньо з турецьким кордоном. Ердоган отримав привід, якого, можливо, і не шукав, але який тепер може використати. Удари по Нахічевані — це або стратегічна сліпота Тегерану, або свідоме розширення кола ворогів до точки неповернення. В обох випадках результат однаковий: Анкара і Баку тепер мають формальний casus belli і реальний стратегічний інтерес в одному пакеті.
Іранська криза відкриває перед Ердоганом нові карти — коридор впливу від Босфору до Каспію в обхід і Росії, й Ірану одночасно. І є ще одна деталь, про яку мало говорять: третина населення самого Ірану — азербайджанці. Великі території, давня ідентичність, жива пам’ять. Якщо режим впаде, це питання відкриється з такою силою, що керувати наслідками буде значно складніше, ніж здається зараз. Деокупація Південного Азербайджану? Це радикальніша зміна регіональної карти, ніж будь-яка курдська карта, яку США тримали в рукаві.
У сухому залишку союз держав більше не є зобов’язанням. Він став опцією, яку реалізують, коли вигідно і відкладають, коли ні. Показова реакція РФ на заклики допомогти Ірану, а точніше — повний ігнор і цинізм. Це і є перехід до системи ситуативних коаліцій. Або, якщо дивитись на це чесно — левіафан Гоббса, де кожен сам за себе, а угоди тимчасові за визначенням.
Вісь, якої не існувало
«Вісь спротиву», «вісь зла» — назва залежала від того, хто та з якою метою говорив. Але саме явище — Росія, Іран, Китай, Північна Корея як консолідований блок — виявилось значно менш монолітним, ніж виглядало у публічних заявах.
Іранська операція дала відповідь швидко. Москва не запропонувала реальної допомоги — як і у випадку Мадуро у січні, зрештою. Пхеньян теж не допоміг. Китай надіслав «занепокоєння» і далі рахує вантажообіг через Ормузьку протоку. В момент справжньої кризи кожен виявився сам за себе.
Ні, безумовно, реальна взаємодія була — шахеди, технології, обхід санкцій. Але кожен давав і брав рівно стільки, скільки відповідало його власним інтересам у конкретний момент. Справжніх союзницьких зобов’язань не існувало. Була спільна позиція перед зовнішніми аудиторіями, яка маскувала відсутність реального альянсу. Документи про стратегічне партнерство вартують рівно стільки, як і сила, яка за ними стоїть. Якщо ж за ними стоїть лише спільна антипатія до Вашингтона — це просто папір.
Ця дезінтеграція «осі» відбувається паралельно із загальною хаотизацією і є її частиною, а не випадковим збігом.
Хаотизація як норма
Спорадичні ескалації — не збої системи, а нова система. І вона вигідна певним гравцям набагато більше, ніж передбачуваний порядок.
Хаос паралізує тих, хто звик до правил. Демократичні системи структурно повільні: консенсус, процедури, узгодження. Поки Брюссель узгоджує позицію, рішення вже ухвалено. Поки Конгрес дебатує — операція вже йде. Час у цій системі є зброєю. Спорадичні ескалації тримають всіх у стані реакції: замість стратегії управління кризами, замість довгострокового планування — відповідь на останній сигнал.
Експерт з міжнародного права Роман Сон пише: «Напад на Іран не був санкціонований міжнародним співтовариством. Не було рішення Радбезу як єдиного механізму легітимізації застосування сили. Хоча після дискредитації — це не авторитет. Не було навіть резолюції Генеральної Асамблеї. ГА ООН не визнала хоч якихось підстав Ізраїлю для самооборони, як жертви агресії.
Якби Ізраїль і США залучили до свого нападу Україну як союзника, і заявили, що це в рамках колективної самооборони України та через те, що Іран усупереч міжнародному праву постачає рашистану зброю, яка використовується як знаряддя геноциду, — це ще хоч якось можна було б вмістити в рамку міжнародного права. Хоча, заради справедливості, треба відзначити, що просто постачання зброї до рашистану не робить Іран стороною війни, тому навіть до такої колективної самооборони частина країн мала б претензії».
Хаотизація не зупиниться, а лише набиратиме обертів. І в цих умовах великі багатосторонні конструкції остаточно втрачають сенс.
Девальвація багатосторонності
Нереформована ООН закликає до діалогу. ШОС розгублена. ЄС говорить, але, як завжди, не те й 27 різними голосами. Міжнародне право не зупинило нікого і нічого.
І це не раптова криза міжнародних інституцій, а логічний фінал процесу, який тривав роками. Коли Росія окупувала Крим без реальних наслідків, стало зрозуміло, що Статут ООН — архівний текст, а не правило. А коли під час свого першого терміну Трамп атакував Сирію одного вечора і наступного продовжував переговори з Москвою, стало зрозуміло, що послідовність не є вимогою.
Тепер залишилось тільки визнати вголос те, що давно є фактом: у міжнародних відносинах важать лише сила і безпосередні національні інтереси. Багатосторонні інструменти — театральний реквізит, який використовують, коли зручно й ігнорують, коли ні. Це повернення до стану речей, який існував до 1945-го. Тільки арсенали тепер ядерні, а ринки глобальні.
Саме в цьому вакуумі, де правила девальвовані, союзи ситуативні, а гегемон діє без стратегії, і з’являється простір для нового актора.
Питання про Македонію
Після Пелопоннеської війни Спарта перемогла, але не змогла і не захотіла взяти на себе афінської функції — підтримувати систему торгівлі, гарантувати передбачуваність, бути арбітром суперечок. 20 років хаосу, ситуативних союзів, міст, що перемикались між покровителями залежно від вітру. Так тривало, аж поки з периферії не прийшла Македонія. Актор іншого рівня та іншої логіки, який не грав за правилами попередньої системи, бо виріс поза нею. Філіпп і Александр не вирішували суперечку між Афінами і Спартою. Вони прийшли, коли обидва виснажились — і запропонували принципово нову рамку.
Читайте також: Світ після правил: США, Китай і криза глобального порядку
Хто зараз Македонія, питання риторичне. Пекін не бере участі у жодному з поточних конфліктів із відкритою зброєю, не стає публічно на жодну зі сторін, рахує і нарощує присутність там, де утворюється вакуум. «Один пояс — один шлях» там, де Захід залишив простір. Юань там, де долар слабшає під санкційним тиском. Технологічна інфраструктура там, де американська довіра підірвана. Центри Конфуція там, звідки пішов USAID. Якщо США увійдуть в Іран глибоко і застрягнуть, Пекін отримує роки спокійного переформатування без серйозного американського тиску. Якщо виходять швидко з «перемогою» — Китай першим приходить відновлювати іранську економіку на своїх умовах. В обох сценаріях позиція Пекіну посилюється.
Китай чекає моменту — не для удару, а для пропозиції. Нової рамки, нових правил, нового порядку, де він — перший серед рівних.
Відповідь очевидна, і від цього не легшає.
Вікно
Для України ця конфігурація — конкретна темпоральна задача. Поки Вашингтон дивиться на Перську затоку, Європа змушена думати про власну безпеку самостійно. А коли Берлін і Париж думають про власну безпеку, вони думають про Росію. Про наш театр. Це структурна реальність, яку варто використати без сентиментів і без зволікання. Саме ми маємо досвід і холодну голову, саме ми є дорослими в кімнаті й маємо тверезо та без емоцій пояснювати європейцям, чому саме їм треба вести у цій партії.
Але є строк. Трамп оголосить перемогу в Ірані — незалежно від реальних результатів, бо йому потрібна тріумфальна точка. Після цього він захоче конвертувати це у велику угоду. Валютою тієї угоди традиційно будемо ми. Якщо до того моменту не закріпимось на кращих позиціях, угоду спланують за нашою участю, але без нашої згоди.
Для Європи це час рішучих дій на боці України. Геноцид РФ проти України — це війна в Європі та війна Європи. Спільна перемога — шанс на суб’єктність у новому світі. Шанс бути за столом, а не в меню.
Замість висновків
Левіафан без правил — це не анархія назавжди, а пологи нового порядку. Болісні, криваві, непередбачувані. Питання не в тому, чи з’явиться цей порядок — він з’явиться так чи інакше. Питання в тому, хто виживе і з чим підійде до моменту, коли новий порядок почне кристалізуватись.
Іранська операція — не стартова точка нового безладу (хоч так і здається на позір). Це його видимий вираз, поки що найгучніший. Наступна точка прориву вже готується десь на периферії нашого поля зору. У системі без арбітра хаотизація не зупиниться, а набиратиме обертів, допоки виснаження не змусить когось запропонувати нову рамку.
Македонія чекає свого часу. Решта намагається вижити достатньо довго, щоб побачити, яким буде новий порядок та з чим вони до нього дійдуть.
