Роксолана, Чорнобиль і Махно

Культура
18 Травня 2021, 13:49

До Революції гідності гугл на турецьке «Ukrayna» видавав світлини напівоголених пань. Нині ситуація змінилася й пошуковик уже ознайомлює з розмаїтими зображеннями, зокрема, і на туристичну та героїчну тематику. Звісно, це ще не означає, нібито в Туреччині образ України як донора генів і втіх цілковито зник. Проте війна з Росією неминуче внесла свої корективи й розкриває перед сусідами інші риси України.

Багато турків асоціюють з Україною постать Хюррем, дружини султана Сулеймана І Пишного, яка в нас знана як Роксолана й досі оповита радше міфами, аніж прискіпливим аналізом. Пригадаймо: Агатангел Кримський, який також сушив голову над минулим Хюррем, дійшов висновку, що вона була фанатичною мусульманкою разом зі своїм чоловіком-султаном. Але як постать Хюррем впливає на турецьке ставлення до українців?

 

Читайте також: Реґіна Ельснер: «Коли церкви мовчать щодо нагальних суспільних проблем, але претендують на авторитет в інших питаннях, — це глибока проблема»

Роксолана відома не тільки тим, що в середині XVI століття спритно маніпулювала османським падишагом Сулейманом Кануні (Законником). До слова, це в нас він відомий як Пишний, а за морем — насамперед як Законодавець, себто втілення справедливості. І його обкрутила спритна наложниця, яка ще й згодом порішила його старшого сина Мустафу — украй потрібного імперії сильного спадкоємця трону. Через такі лейтмотиви, що долинають з минувшини, турки ставляться до Роксолани без особливих симпатій, хай би Стамбул, колишня столиця Османів, і ряснів архітектурними пам’ятками, пов’язаними з Хюррем та її донькою Мігрімаг.

А найгірше для знавців історії те, що Роксолана привела до влади свого сина Селіма ІІ (П’яницю, як його величали) й започаткувала період «жіночого султанату» в історії Османської імперії. Відтоді падишаги почали купатися в розкошах і гаремних утіхах, а також припинили особисто очолювати виправи на ворогів. У такому напівофіційному бренді можна простежити й реверс медалі: українок, хай які вони чарівні, варто водночас стерегтися, бо так закабалять, що тільки в козаки й подавайся.

 

Звісно, якщо говорити про Туреччину, то козаків оминути увагою аж ніяк не можна. Проте знову питання, чи сприяють вони нашій популярності. Щонайменше слово «казак» найчастіше трапляється в турецькій науковій, а віднедавна й популярній літературі, що стосується України. І тут також не без казусів. Нашим сусідам часто притаманне «американське» розуміння географії. Відтак Україна й досі для когось із них може асоціюватися якщо не з Росією, то з Кавказом або сусідити з Грузією. А «казаками» в турецькій мові іменують ще й казахів. Тому іноді в народі після довгих оповідей про минуле Анатолії та її героїчних сусідів уперто залишається враження, що йдеться про «казахських тюрків», як там називають мешканців прикаспійських степів.

 

Читайте також: Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»

Хай там як, але серед освічених кіл «казаків» таки можна вважати нашим брендом у Туреччині. Ще кілька десятиліть тому вони не дуже розрізняли козаків «донських» і «українських», хоча східні джерела ділили останніх на різні групи. Лише поява в Туреччині кількох видань на козацьку тематику, а головне — взаємини істориків обох країн — зробили свою справу. До того ж останні десятиліття вітчизняні історики неодноразово бралися вивчати козацько-османські відносини як взаємовигідні, заледве не міждержавні союзи з натяком на сучасність. Наукова пропаганда лунає з українського боку. А турецькі науковці не поспішають популяризувати такі ідеї, зважаючи на задокументоване підданство «невірних», а не союз із «покровами світу». Важко помістити в цю парадигму також козацькі морські походи та службу Російській імперії.

козаки тягнуть за собою решту відомостей про українську історію, пов’язану з турецькою: від Кам’янця-Подільського, колишнього пограниччя Османської імперії, до низки гетьманів другої половини XVII століття

Так чи інакше, «казаки» потрапили навіть на турецькі телеекрани. Наприклад, провідний канал турецьких наукових фільмів присвятив їм серію проєкту «Бойові мистецтва». Можна сказати, що козаки тягнуть за собою решту відомостей про українську історію, пов’язану з турецькою: від Кам’янця-Подільського, колишнього пограниччя Османської імперії, до низки гетьманів другої половини XVII століття. Адже разом із пізнішими — Пилипом Орликом та Іваном Мазепою — серед них не було такого, хто принаймні не прагнув би тісних контактів зі Стамбулом, якщо не його протекції.

Але не давниною єдиною. У Туреччині, як і здебільшого всюди, нею по-справжньому цікавляться далеко не всі. Імовірно, Чорнобильська катастрофа на такому тлі перевершить своїми відомостями про Україну будь-які її минулі героїчні сторінки. «Хіба це бренд?» — знизає плечима скептик. Авжеж, саме він — комерційно-туристичний, який щороку приваблює сотні тисяч туристів. Невідомо, яку частку з них становлять мешканці Туреччини, проте серед найрізноманітніших верств турецького суспільства неодноразово доводилося чути про бажання побувати в поліській рекреаційній зоні.

 

До Туреччини не лише докотилися західні фільми про Чорнобиль, зокрема й документальний серіал «Зона відчуження» та художня кінострічка жахів «Таємниці Чорнобиля». Тутешня найдавніша й найпопулярніша документально-політична студія 32 Gün ще в 1992 році створила власний фільм про атомну катастрофу в Україні. А нині на ютуб-каналах репортажі турецьких відеоблогерів про Чорнобиль, буває, назбирують навіть по кілька мільйонів переглядів.
Можливо, під впливом новітнього сплеску уваги до Чорнобиля в Туреччині також укотре згадують про його тутешні наслідки. Річ у тім, що в 1986 році Анкара заборонила розголошувати й вивчати дані про радіоактивні елементи, які вітри принесли з дощовими хмарами до Анатолії. Також радіоактивні опади випали в східних причорноморських регіонах, де вирощують славетний турецький чай. А сучасні медичні дослідження відтоді й досі фіксують там підвищену смертність від раку.

Заборона була пов’язана з тим, що Туреччина саме розпочинала проєкт побудови атомної електростанції Аккую в провінції Мерсін, що на півдні країни. Нині цей проєкт перебуває на стадії завершення, яке заплановане на 2023 рік, і реалізовують його російські компанії. Утім, Чорнобиль якраз був продуктом радянсько-російського минулого в Україні, тому в разі вмілої піар-кампанії Київ ще встигає нагадати чорноморському сусідові про всі небезпеки співпраці з «Росатомом». Власне, 28 квітня цього року культурне життя в Стамбулі урізноманітнило відкриття української виставки, присвяченої Чорнобилеві.

 

Читайте також: Гізер Морріс: «Кожне наявне в нас право веде до рівної міри відповідальності, зокрема й перед співгромадянами»

Урешті, українські бренди стосуються не лише історії. У Туреччині нині говорять про відкриття ресторану української кухні. Статистика свідчить: у Туреччині мешкає понад 30 тис. українців як її громадян. Даних щодо гендерного розподілу немає, але будь-хто з самої діаспори запевнить: переважно це українки. Адже іслам не передбачає шлюбів між мусульманками й чоловіками інших віросповідань. А самим мусульманам можна одружуватися з представницями інших релігій, а тим — зберігати їхнє віросповідання, за умови, що діти в шлюбі будуть мусульманами. Отак наша діаспора, тим паче жіноча, незмінно вносить на терени Анатолії свої куховарські традиції: варену картоплю, вареники, запечену курку і, звісно, борщ. Останню страву турки часто відкривають для себе й коли масово відвідують Україну та ознайомлюються з її кухнею. Отож у розмовах із ними про Україну не раз можна почути назву головної української страви. У вустах студентів кафедри україністики Стамбульського університету воно навіть частенько набуває комічних відтінків: мовляв, «Годжа (шанобливе звернення до вчителя. — Ред.), у мене вже борщ у голові».

 

 

Мешканців Анатолії дивує саме буряковий складник страви та його поєднання із сумішшю різних овочевих компонентів, що видається їм доволі чудним. Певна річ, вони їдять борщ, зварений на телятині чи баранині. Дуже рідко поціновувачі екзотики дозволять собі не знехтувати й смаком свинини під час відвідин України. Уже вдома, у Туреччині, оповідки про це можуть бути приправлені поясненнями про небажання образити місцевих мешканців, що передбачають норми ісламу. Але й тут не обходиться без суперечностей. Попри харам (заборона в ісламі. — Ред.) на свинину та інші продукти, чимало турків не відмовляться в Україні від основного хараму — алкоголю. Адже їхні домашні ціни на вино й раки (анісову горілку) дедалі зростають і багатьом стають не по кишені. Така парадоксальність у сповідуванні релігії — тема окремої розмови. Проте письменниця Еліф Шафак, яка була вимушена емігрувати з Туреччини через свої книжки, в одному з романів саркастично описувала: мовляв, увесь рік її народ бенкетує до початку посту у священний місяць Рамадан, а відбувши піст, гадає, що очистився від гріхів, а тому знову береться за старе.

 

Читайте також: Патті Сміт: Переможець – той, кого веде сила любові

Захисниками права на алкоголь у Туреччині є передусім так звані «ліві». Термін доволі суперечливий, позаяк політикум там радше ділиться за іншою ознакою: релігійники й світські. Хоча навіть останні не відокремлені від мусульманської традиції. Щодо певних питань, як-от релігійної обрядовості чи сексуальності, вони також не переступають табу. Цілковито нехтують ісламом лише нечисленні маргінальні групи, як-от анархісти, комуністи тощо. У виданнях останніх можна натрапити й на ще один потенційний український бренд — постать Нестора Махна. Його ім’я виринає в західних книжках, яких турецькою перекладають чимало. Також на книжкових прилавках можна натрапити на гучну назву «махновщина» — турецький переклад «Історії махновського руху», яку видав у Польщі сподвижник «батька» Петро Аршинов. Видання приковує увагу інтелектуалів різного ґатунку.

Звісно, як і щодо решти «брендів», було б неправдою запевняти, що постать Махна чимало оповідає в Туреччині про Україну або й узагалі відома. Проте вона — наче ковток свіжого повітря, хай і серед нечисленних кіл. Адже Туреччина, яку ми ще недавно знали, змінюється на очах. Туристи чи мешканці центральних районів великих міст, мабуть, почуваються тут, як і колись. Але мільйони мігрантів, приріст населення в консервативних регіонах та виїзд за кордон інтелектуалів разом з релігійними меншинами обертають країну на горнило нового етноментального сплаву. Наразі його можна контролювати лише шляхом авторитаризму, що відчутно посилився за останні кілька років. І тут Махно — той, хто єднає українців і турків як спадкоємців традицій степу. Ідеться не тільки про безконтрольне волелюбство, яке годі приборкати, якщо його розбурхати, а й про жагу справедливості, коли це почуття чимось уразити. 

98