Дівчина з букетом бузку крокує ранковою Одесою. До Куликового поля, попри доволі вранішній час і похмуру погоду починають підтягуватися люди.
«Дякую, дівчинко, що ти туди йдеш», – звертається до дівчини одна з бабусь, – «Про це треба пам’ятати».
Дівчина ніяково киває головою, проте до спалених профспілок не доходить, завертаючи в один з дворів.
«Це я додому, – пояснює вона, – а на Куликовому мені не комфортно. Скажімо так, я з іншого табору».
Прощаємося з нею і крокуємо далі. На одній з вулиць двоє чоловіків у формі натягують прапор Одеси на держак, пов’язують чорну стрічку і встановлюють його на будинку. Поряд вже висить національний. Власне, весь центр Одеси у прапорах, а на держустановах стяги приспущені.
«Сподіваємося, все сьогодні мине тихо. Будемо стежити за порядком, аби нічого не сталося. На Куликовому наче на другу годину хотіли щось влаштовувати. І в цей же час на Соборній площі (саме там рік тому під час сутичок убили першу людину – ред.) проукраїнські активісти збираються, – говорить міліціонер, – а нас от о сьомій ранку вже зібрали», – сумно посміхаючись додає він.
Читайте також: Відірватися від дзеркала
Як і було обіцяно, Куликове поле правоохоронці взяли у щільне кільце, лишивши, фактично, лише два виходи. Ще з вечора 1 травня по периметру натягнули стрічки, що породило чутки про закладену вибухівку. Допуск на територію здійснюється лише через метало детектори з попутним оглядом кишень і сумок.
«Де написано, що не можна заходити з плакатами? Поясніть! Покажіть мені папірець, де це зазначено! Це моя громадянська позиція! Я хочу її висловити!», – злегка підвищуючи голос нервово говорить жінка із рулоном ватману в руках. На білому цупкому папері напис: «Світ знає правду».
До неї підходить офіцер, зав’язується довга розмова.
«Поясніть, поясніть, чому я, проста домогосподарка, не можу висловити свою думку!», – накидується вона на офіцера.
«Заспокойтесь, не нервуйте. Зрозумійте, будь-ласка, правильно. Аби не було провокацій, аби не відбулося іще одної трагедії, заборонили проносити на Куликове поле плакати, прапори, георгіївські стрічки. Просили утриматися від лозунгів. Ви ж знаєте, як воно буває», –терпляче пояснює правоохоронець.
«Прапори – згодна. Лозунги – згодна. Георгіївські стрічки – не згодна, але розумію. Але чому не можна плакат?» – продовжила вона.
Поряд під деревами кілька активістів Куликового поля накинулися на міліціонера.
«Фашисти! Убивці!» – кричала пенсіонерка в обличчя хлопцю років 20.
«Понаганяли. Ви кого й від кого захищаєте? Аби я хотів *бануть, я би *банув усіх давно. А так я мирний!» – прокуреним голосом кричить червонолиций чоловік.
«Бабусю, заспокойтесь будь-ласка, і йдіть собі. Не треба кричати», – вислухавши обвинувачення у причетності до фашизму, відказав хлопець. Чоловік із прокуреним голосом, тим часом, зник десь за рогом.
Читайте також: «Голос Донбасу»: п’ять тисяч «почутих» жертв
Перед самими Профспілками велелюдно. Опівдні тут вже кількасот людей: родичі, проросійські активісти, просто небайдужі. Паркан, пофарбований у національні кольори, затягнули чорним полотном, на яке повісили банер із фотографіями загиблих. Сюди ж час від часу кріплять вінки. За кількадесят сантиметрів від огорожі вал з квітів. Запалюють лампадки і свічки, часом приносять дитячі іграшки, на дерева в’яжуть стрічки.
«Ви з якого каналу? А, ви не з каналу. А ви «наш»?» – уважно придивляючись до камери починає розпитувати одна з місцевих бабусь. Запевняю, що не фашист. Вона якщо й вірить, то не дуже і, певно про всяк випадок, відходить подалі, у натовп.
«Так, я тут був рік тому. На четвертому поверсі. Коли все почалося, ми там сиділи. Забарикадувалися у кімнаті, заклали двері шафами. Так ці бендерівці шафи зламали, прорвалися до нас, почали бити. Били бітами. І по голові, і по плечах. Масок чи балаклав не було. Потім вони нас сходами, сходами вниз спустили, у «коридор ганьби». Там знову били. А на вулиці я швидку побачив, якось до неї добіг і мене відвезли в лікарню. 11 днів там провалявся», – розповідає Єгор, один з місцевих проросійських активістів. Переконує – впродовж останнього року розслідування не просунулося.
«Мене тільки нещодавно в СБУ викликали. Поговорити. І все. Але ж відомо, що це все фашисти з бандерівцями зробили», – упевнено говорить він.
У міфічних «фашистів» і «бендерівців» вірять ледь не всі, хто приходить до спаленої будівлі. То тут, то там чути розмови про минулорічні події. Тези, як і рік тому. Незмінні.
«Так вони ж цих, фашистів, футбольних фанатів поїздом привезли», – говорить із ненавистю в голосі одна бабуся до іншої.
«Я от не розумію, для чого підпалили будинок. Ну спалили б ці намети, які стояли на площі, і все. Для чого вбивати? Справжні фашисти», – додає інша.
Довершує картину папірець, на якому у кращих традиціях пропаганди напис: «SSівські тварюки, ми вам цю Хатинь не пробачимо!»
Близько другої. Рух людей на поле продовжується. Міліціонери методично перевіряють сумки й рюкзаки. На стіл біля рамок кладуть одеський прапор. Просять забрати згодом, вже на виході.
Читайте також: Роковини трагедії в Одесі: 48 жертв, 22 підозрюваних та один на лаві підсудних
Тут же, біля рамок продовжує стояти жінка з плакатом. Знайомимося. Представляється Надією, домогосподаркою. Переконує – не є членом жодної організації, правоохоронцям, які займаються темою сутичок 2-го травня, не вірить. Розпитуємо, що означає напис на плакаті.
«Ну, ви ж знаєте, ляльководи – вони завжди нагорі. Нас просто зіштовхнули лобами. Додумайте, хто там (показує пальцем вгору) сидить. Я не можу у нашій «вільній» країні називати ці прізвища. Але їх всі знають», – трохи понижуючи голос, говорить вона.
«Так, винні були з обох сторін, – додає Надія після питання про застрелених проукраїнських активістів на Дерибасівській, – але людей у цьому конфлікті просто використали», – із упевненістю констатує жінка. Прощаємося, лишаючи її стояти біля міліціонерів.
«Фашисти, фашисти, фашисти, стрибай, стрибай, стрибай», – скандує площа. Це проросійські активісти побачили на даху військових, які стежили за натовпом. Триває «офіційна частина» заходу. До мегафону (оскільки аудіоапаратуру використати, за словами учасників акції, їм не дозволили) підходять виголошувати промови. Над головами кількох сотень людей з’являються чорні кульки.
«Пропустіть! Пропустіть, несемо голубів!», – чується з натовпу.
«Ви ж правду пишіть, я ж відстежу! – напускаючи на себе грізного вигляду говорить пенсіонерка Зинаїда у червоній куртці, – А то багато хто фотографує, а потім як понаписують! – побачивши приколоту до куртки чорну стрічку дещо м’якшає, її пробиває на відвертості – Коли ополченці зайдуть – ми їх зустрінемо. Єдине, народ в Одесі ще до цього не готовий. Треба із ним роботу проводити, – хвалиться Зинаїда, – Нічого, ти головне дочекайся. Ми готові, лише команди чекаємо. Я от стріляти навчилася. Так, не дивись, що я бабуся. У нас дуже серйозно народ налаштований. І у катакомбах вже все припасено. Ми ж у підпіллі сидимо, поки окупація триває», – додає Зинаїда. Чому вона раптом вирішила, що Одеса окупована – не пояснює.
У небо злітають чорні кульки. Слідом – голуби. «Не забудемо, не пробачимо» скандує площа. Фанатичний порив накриває людей з головою і ось вже за хвилину проросійський натовп скандує «Донбас ми з тобою». Мова явно не про контрольовані Україною території.
«Заспокойтеся! Тихо! Для чого ви кричите абищо? Ми не можемо собі допомогти,а ви вже декларуєте, що ви там вже з кимсь солідарні. Самоорганізуйтеся для початку», – з легким акцентом говорить чоловік із мегафоном у руці. Саме його промову перервали скандуваннями.
Біля портретів загиблих стоїть кілька бабусь з іконами. Співають молитов. За загиблими.
«Уявляєте? Заборонили священників! Не дали їм сюди прийти! Нам усе заборонили!» – із розпачем говорить жінка із портретом одного із загиблих у руках. Повз нас проходять чоловіки із георгіївськими стрічками, приколотими на грудях. Запалюють лампадки. Ними ж викладають маленький напис: «Не забудемо».
«Як працювала міліція? Якщо чесно – хлопці відпрацювали добре, – говорить активіст Сергій, – Конфліктні ситуації швидко вирішували. Не давали проносити прапори, стрічки георгіївські. А ми їх чорні поміняли. Так що нічого страшного. Знімальну групу «плюсів» он вигнали. І дуже швидко. Чому? Бо вони представляють канал Коломойського, а хто його любить? І аби не дратували людей, ми попросили міліціонерів їх вивести. Звісно, ці жюрналюги щось там протестували, говорили про акредитації, що вони мають право перебувати… та хто їх буде слухати?» – із сумішшю гордості й легкої злості каже він.
«А лампадки вирішили раніше запалити. Бо ж прохолодно, аби люди не мерзли. В неділю от теж збираємося, треба квіти якось компактніше скласти. Ти тільки подивися, скільки тут квітів», – захоплено говорить Сергій.
Підходимо до рамок, питаємо в міліціонерів, як відбули чергування.
«Спокійно минулося. І слава богу. Заборонені речі проносити не намагалися. Ні прапорів, ні стрічок, ні плакатів. Зараз от вже частину знімають з очеплення», – пояснюють міліціонери.
«І що там на тому полі?» – питає Олександр, перехожий. Коротко переповідаємо події дня. На моменті про заборону георгіївських стрічок наш новий знайомий оживився.
«І що вони тими стрічками сказати хочуть? Що вони чхати хотіли на правила? Що вони нічого не бояться? Мізків у них нема, от що я можу сказати. Прийшли собі, згадали про загиблих і пішли собі далі. Проблеми не тут треба шукати, а вище. Риба, як відомо, гниє з голови», – звертаючись більше до себе, ніж до оточуючих, говорить Олександр і рушає своєю дорогою.
Сутеніє. Біля металошукачів майже порожньо. Інколи повз проходять люди. На одному зі столів лежить два балончики зі сльозогінним газом. По периметру Куликового крокують міліціонери, вантажачись у мікроавтобуси. Біля паркану залишається кількадесят проросійських активістів. Між тим, на місцях убивств проукраїнських активістів з’являються свіжі квіти й вінки. Одеса поринає у вечір, без ексцесів провівши роковини 2 травня.