Рок, хіп-хоп і лавандос

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

Пишатися популярніс­­тю, гонорарами чи фанат­­ка­­ми – це смішно. Ми провели велетенську роботу не для того, щоб стати популярними. Ми прагнули професійно займатися музикою. Потрібно вчитися робити свою справу. Робити так, як ти думаєш. І з тим, з ким знаєш, що це треба робити.

З кожним новим успіхом здається, що ти вже сам можеш себе продюсувати. Це все від лукавого, адже такою діяльністю можна тільки вбити те зерно творчості, яке в тобі заклав Господь. Треба займатися не продюсингом, а музикою.

Якщо захоплює кон’юн­к­­ту­­ра – все, твій поїзд пішов. З часом ти починаєш писати пісні, котрі, як тобі здається, хотіли б від тебе почути. На цьому на собі як творцеві можна ставити жирну крапку. Те, що в нас із кожним альбомом все більше російськомовних пісень, безумовно, пов’я­зано з нашим виходом на російський ринок. Якщо йтимемо на Захід, почнемо співати більше англійською. І це не кон’юн­­ктура. Це просто елементарне почуття такту і поваги до аудиторії. Я не кажу, що обо­­в’язково потрібно всі свої пісні, а надто хіти, перекладати. Але якщо тобі в кайф, ти маєш час, якщо зрозуміло, що пісня таким чином має набагато більше шансів стати популярною в іншій країні, то чому ні? Тим більше якщо йдеться про Росію, ти добре знаєш її мову, і пісня може бути класною.

Убогість українського шоу-бізу полягає в тому, що в нас досі розділяють рок-н-рол як щось чисте і незамутнене й брудну, продажну попсу. В Україні є дві шоу-бізнесові схеми розкрутки музикантів. Перша – радянська, що не визнає конкуренції як такої. Вона ґрунтується на жорсткій, на­­в’язливій ротації музичного матеріалу. А її наріжним каменем є теза про те, що люди за­­пам’ятовують обличчя, а не музику. І є схема нормальна, західна, чи то пак світова. Може, вона поки що не така популярна в нас, зате прибутковіша стосовно концертів та дієвіша. Це видання альбомів і безпосередня робота зі слухачами за рахунок гастрольних турів та якомога більшої кількості концертів.

«Дядя» з грішми не прийде і нічого за тебе не зробить. Потрібно затямити це. Адже «дядя» робитиме все так, як він вважає за потрібне. І його не цікавить, що саме ти хочеш нести своєю музикою. Інша справа, якщо ти хочеш бути найманим працівником і влаштуватися на роботу в шоубіз-компанію. Ти станеш учасником популярного гурту й отримуватимеш за це зарплатню. Якщо хочеться, щоб просто впізнавали дівчатка на вулицях, без питань, бери участь у кастингах на кшталт «Україна щось там має». Може, це справді твоя доля. Та якщо ти хочеш чогось більшого, то є тисячі справ, які дають змогу заробити на свій розвиток власноруч. Це правильний шлях, ти нікому нічого не будеш винен, до тебе ніхто не матиме претензій.

Артистів на пострадянському просторі сприймають як скоморохів. І це йде передусім від них самих. Адже як ти себе поведеш, так до тебе і ставитиметься оточення. Якщо ти заради ефірів згоден жонглювати апельсинами, то не треба дивуватися, що тебе ніхто не сприймає всерйоз. Загалом кожен у цій країні має навчитися відповідати за свої слова – кожен ефір, кожне інтерв’ю є назавжди. На відміну від тебе самого.

Вєрка Сердючка – це геніальний сценічний образ, не більше. Я дуже поважаю Андрія Данилка, хоча ми з ним і не знайомі. Адже в нього дуже складна робота – все реальне життя підкорювати своєму образу. І вона, що прикметно, йому цілком вдається. Взагалі український і російський музичний ринки дуже подібні. І хай нікого не вводить в оману велика кількість російських поп-зірок з українським корінням – мовляв, там краще. Ні, просто вони зробили саме такий вибір.

Працювати кур’єром чи в «Макдональдсі» не сором­­но. До речі, свого часу я був технічним перекладачем. Грошей від музики вистачало лише на те, щоб після концерту на таксі повернутися додому, потім поїхати зранку на роботу і між цим поїсти. Усе. Робота перекладачем давала змогу оплатити квартиру. Але мене це не обходило. В очах були вогонь і бажання займатися музикою.

Думати, що раніше було легше, – це фігня. Як раніше молоді музиканти не могли собі дозволити жити тільки музикою, так і тепер. Як казав персонаж одного з радянських фільмів: «Деточка, времена не меняются». Усе залежить тільки від тебе особисто, хоч би якою справою ти займаєшся.

Молода команда завжди буде неформатом. Я не знаю, де «Бумбокс» є форматом, а де – ні. Й не цікавлюся, де нас крутять. Якщо ж ви молода невідома команда, то на столичних радіо­­станціях ніхто ніколи не візьме ваших пісень. На мій погляд, ротація на радіо не має такого ви­­значного значення, як декому здається. Якщо в непідготовлену землю кинути забагато зерна, то ні зерно не проросте, ні земля не буде придатніша для того, щоб на ній щось саджати. Можна прокинутися популярним від ротації, а наступного ранку, коли вона припиниться, ти знову станеш нікому не відомим і не потрібним.

Якщо ти один раз заплатиш за ротацію, робитимеш це все життя. Ти демонструєш цим, що хочеш слави за будь-яку ціну. Тож тебе одразу візьмуть «в оборот».

Немає ніяких «нас». Коли ти прокидаєшся зранку, то бачиш у дзеркалі не «нас», а себе. Не треба постійно намагатися апелювати до якогось «суспільства», «громадської думки» – то все відмазки і намагання прикрити власну безпомічність та небажання працювати.

Найпростіше всі свої невдачі списувати на нефарт. Чим і займаються багато наших співвітчизників. Саме тому проституток за кордоном і кличуть наташами.

Якби я не став музикантом, то все одно досяг би свого. Світ – це велике і дуже цікаве поле для професійної діяльності. Ось нещодавно я спробував озвучувати фільм «13-й квартал» – мені сподобалося. Врешті-решт, ларьок відкрив би. 

Треба бути теоретичним оптимістом. Тобто сподіватися на краще загалом. Але не потрібно нічого конкретного ні від кого очікувати. Ніхто нас не врятує, ніхто за нас нічого не зробить. Ніколи нікого нічого не просіть – самі прийдуть і все принесуть. Робіть свою справу добре і на своєму місці – й тоді неодмінно щось вийде.

Підпис контракту – могила для молодої команди. Повірте, це не перебільшення, адже контракт із будь-яким лейблом у Росії чи Україні є смертеподібним для команди, що ще не може сама диктувати умов. Ти підписуєш папірець, і здається, що тобі розв’язали руки – дали нарешті гроші на розкрутку твого геніального матеріалу. Та ці гроші реальні тільки для тебе. Для лейбла ж вони віртуальні – насправді ніхто нікуди кешу не вносить. А якщо навіть вносить, то це тебе жодним чином не стосується: найімовірніше, люди за допомогою своїх каналів вирішують усі питання. А ти як музикант, незважаючи на те, стане твоя «банда» популярною чи ні, на все життя опинишся в кабалі грошей, які нібито вклали у твій розвиток.Підпис контракту має означати лише передачу прав на реалізацію дисків з уже готовою музичною продукцією.

Тільки-но з’являються гро­­­­ші, людина втрачає запал. Тим більше що найчастіше перші гроші не є аж такими великими, а надто у музикантів. Ще гірше, якщо в команді є визнаний лідер. Він починає сприймати гурт як щось особисте. Музиканти, своєю чергою, можуть почати ставитися до гурту як до роботи. Реально починають думати, що сходити на репетицію, відіграти концерт чи з’їздити на гастролі – усе це заради грошей. Це початок кінця. Тому що на тлі такого ставлення одразу з’являється поділ на «сині» та «білі» комірці. У сенсі кому менше, кому більше грошей, відповідно починаються обрáзи і чвари, приниження. Закінчитися все це може в найкращому разі зміною складу, в найгіршому – розпадом гурту як такого. Коли ви ще молоді, всі горите однаково, знаходитеся на одному рівні, потрібно чітко розставити всі крапки над «і», доки хтось один не почав давати інтерв’ю частіше за інших.

Інтернет набагато ефективніший за телебачення. У сьогоднішніх команд є могутній засіб, якого не було свого часу в нас. Цей ринок за силою спри­­йняття аудиторією матеріалу давно перекрив телебачення – люди вірять інтернету. Музиці, яка поширюється в мережі за принципом із рук у руки, набагато легше стати популярною. Власне, такий спосіб і може дати реальну популярність, адже це дуже схоже на процес переписування касет раніше. Взагалі якщо ТБ – це артпідготовка на широкій території, то інтернет – це атака піхоти на обраний відтинок. Адже ТБ не може дати гарантій потрапляння вашого музичного продукту до кінцевого користувача. Той, хто крутиться в «ящику», з одногу боку, для всіх, а з іншого – для нікого. І повірте: 80% із цих ТБ-артистів не мають ні такої популярності, ні такої кількості концертів, як успішні андерграундні артисти. На кшталт того самого «Ляпіса Трубєцкого», Zdob şi Zdub, Na­­zareth чи Нагано.

Реальність – це не тільки те, що показують по телевізору. В Україні багато людей, яких не показують по ТБ, але від того вони не стають менш значущими. У нас думають: якщо немає на екрані, отже, ти ніхто. А в мене є знайомий художник, який робив декорації для знаменитого фільму «Адвокат диявола» з Аль Пачіно. І він не бігає по світських тусовках та каналах, його не знають в обличчя. Але від того в нього не меншає замовлень й авторитету в професійних колах.

Коли мені пропонують зіграти «за ідею», я взагалі не розумію, про що йдеться. Коли чую щось на кшталт: «Ми молодий фестиваль, хочемо розвиватися, допоможіть нам», одразу хочеться блювати. Якщо ви хочете піднімати культуру, йдіть у відповідне міністерство на найнижчу посаду – і вперед із піснею, розвивайте. Але чому це має бути моїм коштом? Якщо ви хочете робити некомерційний фестиваль, ви ідіот. Досвід усьо­­го світу показав, що фестивалі – це дуже прибуткова і вигідна річ. А якщо люди такі «хитрожопі», що хочуть, використовуючи мій бренд, отримати прибуток і при цьому говорять про якусь ідею, вибачте, в такі ігри я не граю. Є ж безліч молодих музикантів, які погодяться грати, аби тільки дали майданчик для цього. Так, одразу ви не отримаєте «Сігет» (Sziget – популярний угорський фестиваль, один із найбільших у світі. – Ред.), працюйте краще. 

Усім потрібні гроші. Тому так багато артистів і їздять у передвиборчі тури. Участь у такому турі – це вихід на нові сфери впливу, можливість говорити вже не з секретарем чи звичайним менеджером, а особисто з хазяїном медіа-холдингу, який вам потрібен. Сьогодні артист їде в політичний тур, а завтра видасть альбом, що увійде в історію. Уявіть ситуацію: три роки були концерти, а далі раптом протягом року їх немає. І всі мають дітей. А тут до тебе приходять і кажуть: зіграйте нам 30 концертів за хороші гроші. Ось кожен і робить свій вибір. Усі закиди про продажність музикантів – це не більше ніж заздрість до грошей та чужого успіху. Хто ви такі, щоб їх судити і рахувати їхні гроші? Не подобається політик, за якого вони їздять, – не голосуйте за нього, у нас як-не-як демократія.

Я нічого не розумію в політиці, тому ставлюся до неї абсолютно пасивно. Взагалі музикант не має жодного права висловлювати відкриті політичні погляди. Адже, якщо ти маєш відкриті погляди, ти вже не музикант, а політичний чи громадський діяч. Хоча знайдеться чимало колег, які зі мною не погодяться. На мою думку, якщо ти чітко віддаєш перевагу одній стороні, завжди знайдеться інша, яку ти не прийняв і яка потім не прийме тебе.

За ідеологічними поглядами я центрист з ухилом вправо. А ще український на­­ціо­­наліст. Проте буду ним лише доти, допоки на обрії не вималюються хоча б обриси української нації. Тільки-но вона з’явиться, я перестану ним бути, адже постане питання: навіщо? Я не вважаю українців чимось кращими за інших, мені просто хочеться, щоб у моїй країні було своє. Ось цей потяг до збереження свого є важливим для мене.

 [1637][1638]