Усі члени цієї великої родини працюють. Навіть дід, якому 82 роки. У такому поважному віці діставатися до роботи самостійно він уже не може, бо іноді забуває, куди йде та як повертатися додому, тому звертається до перехожих, аби ті викликали йому швидку. Іноді навіть забуває, для чого піднімав ногу: йти чи стояти. Ходить хитко, як усі дуже й дуже літні люди. Але він працює… професором у найближчому до його будинку університеті. І не просто для душі, а на півтори ставки, тобто з максимальним навантаженням. Викладає там усе своє життя, тобто останні півстоліття. Перші 10 років після якогось університету працював на заводі, й цього йому цілком вистачає, аби вчити студентів будувати паровози. За фахом він інженер, має ступінь кандидата технічних наук, але у виші вважається професором. Таке нерідко буває, коли на дверях завідувача кафедри пишуть «професор», тоді як насправді він лише кандидат наук, а доцентами призначають за товариські зв’язки з керівництвом без відповідних паперів. Студентам розбиратися в цьому ні до чого, а колеги мовчатимуть. Поміж таких кандидатів є навіть почесні професори. Я думаю, що з часом усі просто забули, ким той старий є насправді, вважаючи його професором від народження. Він, як мамонт, пережив останніх чотирьох ректорів та безліч керівників цієї системи. І, що найдивніше, є своїм за будь-якої влади. За часів комунізму, незалежної України, за «республіки»… І якщо уявити, що влада знову зміниться, він знову буде своїм уже для нових кермачів, бо пише вірші про ті самі паровози, нікого не критикує і дуже лояльно ставиться до всіх, хто забезпечує його родину. Як той собака, який лиже руку, у якій його їжа. Ті, хто знав і пам’ятав, яка освіта та науковий ступінь у цього старого, давно померли, а молодь усім тим не цікавиться.
Читайте також: Територія «чесності»
Але ж про професорство. Ця посада дає певні преференції: вищу зарплату, менше навантаження. А для своєї сім’ї цей старий як корова, котра постійно дає молоко. Коли його рідні остаточно зрозуміли, що сам він пересуватися вже не може, а швидку викликає, немов таксі, його стали возити на роботу й забирати назад. Між аудиторіями він ледве ходить, але там є лаборанти, які можуть нагадати, куди він крокував і з якою метою. Дивитися, як таку стару людину, котрій лежати б уже вдома, ведуть попідруки на роботу, і смішно, і жалюгідно водночас. Але хоч би в яких літах був цей дід, він прагне забезпечити свою велику родину, бо прекрасно розуміє, що його зарплата дає змогу добре харчуватися всім. До речі, останній паровоз він сам бачив років 10 тому, відтоді просто згадує їх та описує студентам. Звичайно ж, ні про які нові інженерні технології на тих лекціях не йдеться. Але окрім віку в цього старого є ще одна відмітна риса: він шалено любить свою родину. Тому, коли з військовою пенсією із якогось гарнізону повернулася його донька з зятем та дітьми, всіх їх цілком закономірно було працевлаштовано саме в той університет. Одразу ж, без формальних конкурсів та співбесід, ніби тільки на їх приїзд усі й чекали. Зятю одразу дали старшого викладача теж на технічній кафедрі.
Читайте також: Наелектризована атмосфера
Де він міг би себе реалізувати як колишній військовий? Там, де працює старий і де молодь не перевірить, наскільки викладачі профі в тих паровозах, про які розповідають. І життя пішло по новому колу: в університеті працювало вже троє з цієї родини, діти теж вчилися саме тут, звісно ж, на бюджеті на одному з престижних факультетів. А далі аспірантура й дуже передбачуване майбутнє, але почалася війна. І наявні схеми трохи похитнулися. Діти старого стали шалено заробляти на тому, що взялися «вчити» за гроші всіх охочих, переважно з місцевих «військових». Ім’я діда та його репутація у 50 років трудового досвіду давали певний імунітет і зв’язки. І це було коло на зразок мафіозних. Чужаків не брали, своїм допомагали. Діти прагнули заробити на краще життя онукам, поки дід міг прикривати їх своїм іменем. А для нас, сусідів, це абсолютно щаслива родина: усі мають роботу, про яку вони, до речі, кажуть завжди як про щось дуже особливе. Іноді до них додому приходять студенти, щоб віддячити, привітати і, головне, домовитися про сесію «під ключ» для себе та родичів. Додому, аби менше бачили на роботі. Це вже давно бізнес, який дає певні преференції для всіх у цій родині: повагу в певних колах, зв’язки, гроші, подарунки. І хай там що вони казали б про важкі часи, саме тепер їм найкраще: у їхній родині ніколи не буває голодно.
Читайте також: Шлях до себе
Так, у всі часи батьки прагнули передати дітям не лише свої навички, а й тепле місце. Навчити або просто влаштувати. Одразу ж після літа 2014-го династіями стали влаштовуватися в «будинок влади», де були їдальня, гуманітарна допомога й гроші. Брали всіх, кого тільки можна було взяти. Між собою люди жартували, що цей «будинок» ніби гумовий — розтягується. А працевлаштуватися комусь із простих, без родинних зв’язків навіть прибиральницею туди було просто нереально. Я знала двох полковників у місцевій «армії»: батька й сина. Одному було трохи за 40, іншому за 20. Вони керували відділами. Жодних талантів у них не було помітно, щоправда, я нічого не розумію у військовій справі. Між собою люди перемовлялися, що вони просто вчасно влаштувалися, маючи якесь прикриття. Тоді давали пайок, годували й платили в доларах. Але то був лютий 2015-го, і єдиними ризиками того «полковництва» були бойові, на які тоді мобілізували всіх. Батько-полковник швидко забезпечив сина лікарняним, а сам був травмований в автомобільній аварії десь дорогою до тих бойових, тож до Дебальцевого він так і не дістався. Усі розуміли, що ті лікарняні й легкі подряпини — фікція, аби зберегти життя. З них відверто глузували, бо хворіли вони одночасно і саме перед бойовими. Але пізніше вони просто перевелися туди, де стресів було менше, а про їхній «бойовий» досвід і поранення можна було вже розповідати з вигодою для себе.