Родина, що чекає з війни: від середньовіччя до сьогодення

На долю України випало чимало війн. В усі часи у вояків-героїв, що поверталися з перемогою чи гинули в бою, були рідні, які чекали їх удома. Від княжих часів, через козацьку добу, часи імперій та повстанську боротьбу ХХ століття, тема розлуки й чекання відображається в літописах, художніх творах і особливо фольклорі. У нинішній війні традиція дає опору тим, хто так само, як і століття тому, чекає близьких з війни.

Княгині на валах

У середньовіччі емоції не часто потрапляли на сторінки літописів. І далеко не всі війни були оборонні й переможні — бували і загарбницькі, і програшні походи. І з них жінки чекали своїх чоловіків, а деякі так і не дочекалися.

У «Повісті временних літ» під 945 роком згадано похід князя Ігоря з дружиною по данину в Древлянську землю. Перериваючи виклад, літописець раптом нотує: «Ольга ж перебувала в Києві з сином своїм, малим Святославом». У літописі не сказано про її емоції від звістки про загибель чоловіка — лише про подальші помсти. У «Житії Ольги» додано: «Блаженна Ольга, почувши про смерть милого мужа свойого, дуже за ним жалувала».

Найемоційніше мотив жіночого чекання розкрито у творі про похід іншого князя Ігоря. Уривок зі «Слова про Ігорів похід» кілька разів переспівували українські поети — від Тараса Шевченка до Олекси Стефановича. Показово, що обидва вірші написані на чужині — з думкою про Батьківщину.

Шевченко пише 1860 року в Петербурзі:

…Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі граді Ярославна.
І каже: — Дужий і старий,
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчина,
Носив єси на байда[ка]х
На половчан, на Кобяка
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю преславний!
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала,
У море сліз не посилала, —
Сльозами моря не долить.

А Стефанович, що опинився після поразки Української революції в Празі, пише 1923 року:

…Чуєш? Зозулею хоче злетіти,
Хоче у далеч кудись…
Чув те квиління жіноче, що вітер,
З мурів здійнявшись, доніс?

«Я-б,— каже,— в зелень його перенесла,
В зелень з кривавих калюж!
Дайте мені ви для синяви весла!
О, не даєте… Чому ж?..»

Козацькі матері

У ранньомодерну добу родина мала особливе значення. Доки козак був у поході, жінка за двох дбала про господарство, дітей, фінансові справи. У разі загибелі козака вдова перебувала під опікою громади та влади. Як зазначає Олексій Сокирко, козацькі вдови фігурували в козацьких реєстрах, успадковуючи становище померлого чоловіка і зберігаючи всі козацькі привілеї. Вони отримували відтермінування від військової служби до повноліття синів, або ж могли виставляти у військо наймита, якщо синів не було.

Із козацьких часів походить пісня «Засвіт встали козаченьки», де «мати сина в доріженьку слізно проводжає»:

— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся!

— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.

Микола Гоголь у «Тарасі Бульбі» особливо чуттєво і співчутливо портретував козацьку матір: «бліда, худенька і добра їхня мати, що навіть не встигла ще обійняти своїх синів-соколів».

«— То тільки один тиждень і бути їм удома? — мовила жалібно, зі сльозами на очах, стара, сухенька мати. — Не доведеться їм бідолашним і погуляти як слід, не доведеться в хаті рідній обізнатися, та й мені не доведеться на них надивитися!

…Бідна старенька мати, що звикла вже до таких вчинків свого чоловіка, сумно дивилася на все це, сидячи на лаві. Вона не сміла ні в чім суперечити; але, почувши такий страшний для неї рішенець, не змогла вдержати сліз; вона глянула на дітей своїх, з якими їй знов судилася така швидка розлука, — і ніхто не зміг би описати мовчазної сили того горя, що, здавалося, тремтіло в її очах і в судомно зціплених устах.

… Лише бідна мати не спала. Припала вона до узголів’я любих синів своїх, що лежали поруч; розчісувала їхні молоді, буйно скуйовджені кучері й зрошувала їх сльозами. Вона дивилася на них, дивилася всім своїм єством, вся обернувшись на зір, і не могла надивитись. Вона вигодувала їх своїми грудьми; випестила й викохала їх — і тепер тільки на одну хвильку бачить їх перед собою.

— Сини мої, сини мої милі! Що буде з вами? Яка ваша доля? — шепотіла вона, і сльози набиралися в зморшках, що змінили її колись прекрасне обличчя. Вона й справді була дуже нещасна, як і кожна жінка того завзятого сторіччя. Одну лишень хвильку вона жила коханням, тільки за першого шалу пристрасті, за першого шалу юності, а вже суворий коханець покидав її задля шаблі, задля буйного товариства. Вона бачила свого чоловіка два-три рази на рік, а тоді кілька років не мала про нього навіть звістки. Та коли й бачила його, коли вони жили вкупі, — що то було за життя? Вона терпіла наругу, навіть стусани, ласку бачила тільки з милості; була вона чимось зайвим серед цієї громади нежонатих лицарів, яким гуляще Запорожжя надавало суворого чару. Безутішна молодість промайнула перед нею, і її прекрасні свіжі лиця й груди одцвіли без поцілунків і вкрилися дочасними зморшками. Усе кохання, всі почуття, все, що тільки є в жінки ніжного, палкого, — все обернулося в неї на одне материнське почуття. Вона гаряче, палко, слізно, як та степова чаєчка-небога, схилилася над своїми дітьми. Її милих, коханих соколят тепер беруть від неї — беруть на те, щоб ніколи, ніколи вона їх більше не побачила! Хтозна, може, в першім бою татарин зрубає їм голови, і вона не буде навіть знати, де лежатимуть їхні білі тіла, покинуті на поталу хижому птаству; а за кожну краплину крові їхньої вона віддала б себе всю. Слізьми дрібними умиваючись, дивилася вона в їхні очі, які почав уже стуляти всевладний сон, і думала: “А може, Бульба, прокинувшись, перемінить свій рішенець і зажде ще кілька днів; може, він надумався так швидко їхати тільки через те, що забагато випив”.

… Коли уздріла мати, що й сини її вже посідали на коней, кинулася вона до меншого, у якого в рисах обличчя світилося більше ніжності; вона вхопила його за стремено, припала до сідла його і з відчаєм в очах не випускала його зі своїх рук. Два дужих козаки обережно взяли її й віднесли до хати. Та як виїхали вони за ворота, вона зі всією легкістю сарни, незвичною як на її літа, вибігла за ворота, з неймовірною силою зупинила коня й обняла одного з синів із якоюсь гарячковою несамовитістю… Її знов однесли» (Переклад Миколи Садовського).

На цісарській службі

Серед жовнірських пісень Австро-Угорщини розширюється коло родичів, що чекають вояка з війни. У записах Якова Головацького є пісня:

Старша сестра брата мала,
На войну го виправляла,
На войну го виправляла,
Коника му осідлала.
Уж панове з войни ідуть,
Братового коня ведуть.
«Ах, панове мої милі,
Где сте мого брата діли?..

Хоча й надалі мати та кохана дівчина лишаються головними персонажами, додається також батько. Серед народних пісень Буковини в записах Юрія Федьковича зафіксована така:

Гой не зозулька жалібно кувала,
То мати сина в військо виряджала:
«На ж тобі, синку, коня вороного,
Не забудь, синку, ти батечка твого.
На ж тобі, синку, на коня сідельце,
Не забудь, синку, за мене, ти, серце».

Орест Гижа зафіксував на Лемківщині таку пісню:

«Кому, мамусь, кому, кошуленьку шиєш?»
«Тобі, сину, тобі, бо на войну йдеш».
«Ой сину, мій сину, вернися додому,
Най я ти зачешу головоньку твою».
«Не будеш ти, мамусь, не будеш ти знала,
Де ся моя кровця буде розливала».
Як я машірував, отец на мя волав:
«Вернися, мій сину, бо я тя виховав!»
«Воячку, воячку в сивім калапочку,
На кого зохабляш свою фраїрочку?
Іде дойджик, іде, іде дойдж дрібненький,
Плачут мої очка за тобом, миленький». 

Читайте також: Ветеранський досвід українських класиків

У повісті «Земля» (1901) Ольга Кобилянська зображує порядок рекрутської служби в австро-угорській армії:

«Михайло — хлопець сильної будови, здоровий — мав ще одного молодшого здоровенного брата. Родичі також не були ще надто перестарілі, могли обходитися без нього в хазяйстві, і тяжко було думати про увільнення його з війська. Від сеї осені за рік мав вступити в рекрути. Та і на тім іще не кінець. При війську треба служити 2—3 роки без перерви, а й потім від часу до часу вертати на якийсь час у касарню, переодягатися в цісарський стрій і йти на вправи, полишати поле й хату на жінку й діти. Чиста недоля!»

Далі описує проводи рекрутів у військо — з багатьма трикрапками, що відбивають непевність їхнього майбутнього і брак слів для висловлення емоцій:

«Рекрути, побравшися по двоє-троє за шиї, йшли, більша половина з них до крайності розжалена і помимо вчасної пори вже добре підохочена, неправильно, широкими кроками вперед, і вигребуючи з себе голосом увесь запас своїх почувань і запас свого дотеперішнього життя… Співали пісні…

За ними йшли батьки, а цілком наостанку кілька матерів… Се були вдовиці, що йшли. Трималися, мов голуби, вкупі. На своїх плечах несли малі скриньки або клуночки синів. Нарікали голосно на свою сирітську долю й говорили журливо про тяжкі дні, що ожидали їх без синів у недалекому вже часі. Одна, заливаючися гіркими сльозами, співала…»

Зрештою батько супроводжує сина до казарми. Кобилянська зображує голову селянської родини, що за традиційними уявленнями соціуму не має дозволу демонструвати надмір почуттів, тож він ощадний у словах:

«Коли Івоніка, йдучи так само мовчки, як його син (бо що ж було говорити?), побачив на подвір’ї касарні стільки рекрутів і інших жовнірів, збудилася в нім самосвідомість. Він звернувся до Михайла і сказав:

— Дивися, Михайле, се все з цари!

Пізніше стратив те почуття й почув себе дрібним і маловажним. До вечора остався Івоніка коло касарні. Вечір мусив відходити. Син поцілував його мовчки в руку і сказав лише два слова:

— Кланяйтеся мамі…

А старий поцілував його побожно в голову і буркнув жорстким, зміненим голосом:

— Пильнуйся, Михайле, я знов прийду!

Відтак пішов. Малий, незначний, убого одягнений, так вийшов із високої касарняної брами.

В тих грубих мурах полишив своє все. Чув. Ніс додому двоє старих рук і хору душу, що квилила… Він, стара мати й земля — осиротіли…»

Відома пісня «Кедь ми прийшла карта нароковац» відображає звичай тягнути жереб, кому йти до війська. Вояк розмірковує, хто за ним тужитиме:

Ніхто не заплаче, ні отець, ні матка,
Лем за мном заплачут три дівчатка.
А єдна заплаче, бо я її брат,
А друга заплаче, бо я її сват
А третя заплаче, бо плакати мусить,
Бо вона від мене перштінь носить.
А третя заплаче, бо плакати мусить,
Бо вона від мене перштінь носить.

Смерть як шлюб

У багатьох піснях поширений мотив смерті воїна як шлюбу із землею, зеленою муравою, паняночкою — в чистім полі земляночкою. Ліричний герой посилає свого коня до родини сповістити про те, що господар уже «оженився», тобто загинув (цим завершується і батальна сцена в фільмі «Пропала грамота»). Це повторено в різних варіаціях у піснях «Ой на горі сніжок тряс», «Ой на горі вогонь горить», «Ой у лісі Керелецькім»:

Ой як прийдеш д’новій хаті,
Вдар копитом в новий поріг,
Вийде д’тобі стара жона,
Яко земля почорніла, —
Тото моя мама рідна.
Буде тебе пізнавати,
Буде ті сі щось питати —
Ти знай, коню, що казати.
Ой не кажи, що вбит лежу,
Але кажи — в войську служу.
Взяли собі газдинечку
Під зелену муравочку.
Не плач, мати, та й не тужи,
Ой синові добре дуже.
Возьми, мати, піску жменю
Та посій го по каменю,
Будеш рано й уставати,
Сльозами го підливати.
Коли ж, мати, пісок зійде,
Тоді тобі синок прийде.
Ой цить, мати, ой не тужи,
Бо синові добре дуже.

Ще один поширений мотив у фольклорі про чекання воїна — це недороблена робота, як, наприклад, у піснях «Дубе, дубе зелений» («хто ж тя буде, дубе, рубать, кедь я буду маршировать?»), «Вівці мої, вівці» («хто ж вас буде пасти, як мене не стане?») і «Ой чия то в лузі трава ой не докошена». В останній йдеться і про те, що вояка на позір нема кому чекати:

Ой чия то в лузі трава ой не докошена
Ой а це ж тої й удови ой що ми сина й узяли
Ой взяли ж його й у солдати да й нема жи кому й оплакати
Ой де взялася дівка-Мар’я да й оплакала того й парня
Ой оплакала ще й обтужила ой ще й на коника садила
Ой ще й на коника садила ой ще й нагаєчку вручила.

Стрілецькі пісні

Пісні Українських січових стрільців — багатий і цікавий матеріал для аналізу. Частина з них — це трансформовані козацькі пісні, з незмінними мотивами прощання з матір’ю, проханням подбати про кохану дівчину та баладним мотивом перетворення на тополю:

Їхав стрілець на війноньку,
Прощав свою дівчиноньку:
“Прощай, дівчино, прощай, єдина,
Я йду в чужу сторононьку…”.
Подай дівчино хустину,
бо як у бою загину:
накриють очі
темної ночі —
лекше в могилі спочину.

Лихії люди на силу
взяли нещасную милу, —
а серед поля гнеться тополя
та й на стрілецьку могилу.

Часом в основу стрілецьких пісень лягали конкретні біографічні подробиці, що набували метафоричності. Так пісню «Повіяв вітер степовий» вояк Іван Витвицький присвятив своєму братові, який був січовим стрільцем і загинув у боях за незалежність України:

Повіяв вітер степовий,
Трава ся похилила.
Впав в бою стрілець січовий,
Дівчина затужила.

…Заплаче мати не одна,
Заплаче й чорнобрива,
Бо не одного козака,
Сира земля накрила.

Стрілецька пісня 1917 року на слова Романа Купчинського «Пише стара мати» дає соціальний контекст взаємодії з військовим керівництвом для отримання відпустки додому:

Пише стара мати,
Пише приїзджати
Чимскоріш додому,
Що робити, що почати
Мені молодому?

Ой ходжу я, блуджу,
Білим світом нуджу,
З вечора до рана.
Хіба піду та потруджу
Пана отамана.

Гарно приберуся.
Остро поклонюся
Та й просити стану:
«Пусти, батьку, до матусі,
Най на ню хоч гляну».

Пан отаман моргне,
Сиві вуса торгне.
Походить, подише,
Далі книжечку розгорне,
Дозвілля напише.

Поїду до свої
Матусі старої
На одну годину,
А до свої миленької
На цілую днину.

Поїду до свої
Матусі старої,
Щоб поклін віддати,
А до свої миленької –
Щоб поцілувати.

Читайте також: Хлібороби й лицарі в українському гранднаративі

Величальні пісні

Колядувати родинам, де є воїни, — дуже давній звичай, що походить із княжих і козацьких часів. Ярослава Музиченко зазначає, що на Галичині й Волині під час Другої світової війни та в повоєнні роки колядники таємно виконували віншувальні пісні в домівках родин вояків УПА, у такий спосіб віншуючи і їх на відстані. Зокрема, на Слобожанщині та Полтавщині збереглася колядка для військового, який «служить у полку, ще й шабелька при боку». У ній колядники від імені воїна звертаються до батька й матері та описують родинну атмосферу, яка панує серед рідних і друзів-гостей, що зібралися за столом.

Чи дома, дома молодий Іванко,
А я знаю, його вдома нема,
Що він служить у полку,
Ще й шабелька при боку
У його.

Ой якби я знав,
що батенько живий,
Я б пісьомце написав
Та й до батенька послав,
До роднього.

А у батенька — весь двір на помості,
Собиралися все роднії гості.
Вони пили, гуляли
Та й про мене згадали,
Про роднього.

Ой якби я знав, що матінка жива,
Я б пісьомце написав
Та й до матінки послав,
До родньої.

А у матінки — весь двір на помості,
Собиралися все роднії гості.
Вони пили, гуляли
Та й про мене згадали,
Про роднього.

Репресоване чекання вояків УПА

Чи не найтрагічніше чекання випало родинам вояків Української повстанської армії. Ті, що лишилися в селах, окупованих радянською владою, не мали права бодай оплакати своїх рідних. Енкаведисти виставляли тіло забитого вояка на огляд і зганяли селян, вистежуючи, хто емоційно відреагує, аби виявити «родичів ворога народу» з відповідними наслідками.

Василь Портяк пише про це в новелі «Перед косовицею». Хлопчик Процик спостерігає, як їдять радянські солдати, кидаючи позад себе в траву бляшанки. Він постає перед складним питанням, не маючи з ким порадитися: «Процик задумався. Від дорослих він чув, що солдати — “совіти”, а в лісі “наші хлопці”. То як тепер казати?!» Малий ще не здатен жити за подвійною мораллю, хоча й наполегливо намагається не засмучувати маму: «Хотілося сказати, що він, Процик, називається “Прокіп, син Петра”, але мама строго заборонила заходити в бесіду з совітами». Однак це нелегко й дорослому, а тим паче дитині — бачити чорне й називати його білим. Зрештою один із солдатів підкреслено неросійської зовнішності, зметикувавши, проявляє милосердя до хлопця — аби той не збагнув і не виказав, що на возі лежить його вбитий батько, солдат відганяє його геть, рятуючи життя всій родині.

Читайте також: Орест Білінчук-Портяк. Рід

Герої іншої новели Портяка «У неділю рано» — дві літні пари, чиї діти воюють у лавах УПА. Батьки змушені жити в льоху й лише журяться, до чого дітей довела наука: «Оті січі та просвіти, та читальні…». Вони не надто розуміють чину синів: «Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться». Дві пари стареньких не мають гніву на повстанців, попри те, що мусять сидіти в льоху: «Боже, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам…». Для них увесь світ за ледь прочиненою лядою став рівнодалеким: і згоріла хата сусідів, і ліс, і «здалися ми Європі». Обидва подружжя певні, що треба лиш бути «ціхо», інакше «прийдуть жовніри з великими гавами та й вас ухоплять». Проте тихо пересидіти історичну катастрофу їм не вдається.

Читайте також: Як відчути досвід тих, хто чекає рідних з війни

Воєнні колядки

Нинішня війна стимулювала появу нових форм вшанування родин, що чекають вояків з війни. Вікторія Завадська досліджує різдвяно-новорічні віншування — колядки, щедрівки, тексти привітань часу повномасштабного вторгнення. Заміна традиційних фольклорних образів на пов’язані з актуальними політичними реаліями вже траплялася — і в добу Української революції, і в повстанському середовищі. Раніше Ірода-царя замінювали в колядках на Сталіна, тепер — на Путіна, і так далі. Ці новотвори можна умовно поділити на гумористичні (наприклад, «Коляд-коляд-колядин! В світі дурень є один») та серйозні. До останніх належить колядка «Там во Бахмуті» авторства Олега Вітвіцького, у якій йдеться про дітей, що чекають батьків з війни, та окуповані міста, які чекають на звільнення.

Зрештою, ми не безпорадні сьогодні у висловленні поваги родинам, чиї рідні у війську. Шукаємо своїх способів підтримувати і висловлювати вдячність, і звернення до традиції може в цьому допомогти. 2014 року на Майдані лемківська пісня «Пливе кача по Тисині» стала символом національної скорботи. У ній також йдеться про матір, що чекає.