Щодня в лікарні імені Мечникова в Дніпрі приймають від п’ятдесяти до ста поранених з фронту. До допомоги українським лікарям долучилася команда французьких медиків.
«Кількість пацієнтів просто жахлива», — ділиться враженнями Вінсент Бун, керівник департаменту екстреної допомоги лікарні Пурпан у Тулузі й спеціаліст з медицини катастроф. Він і його команда провели кілька днів у найбільшій багатопрофільній лікарні області, щоб дослідити напрями співпраці між Україною та Францією. «Нам пощастило, що у Франції немає війни й немає таких умов роботи. Є повна невідповідність між наявними ресурсами й потребами пацієнтів».
У 1945 році цю лікарню назвали іменем Іллі Мечникова, натуралізованого французького українця, який 1908 року отримав Нобелівську премію за дослідження імунітету в Інституті Пастера в Парижі. Нині цей заклад приймає найтяжчих поранених з фронту, який проходить за 100–150 кілометрів на південь і схід, зокрема із Запорізької та Донецької областей. Потік пацієнтів тут не припиняється. Після першої допомоги на фронті, так званої золотої години, поранених стабілізують у польових шпиталях або направляють безпосередньо сюди.
«Ми приймаємо від п’ятдесяти до ста пацієнтів на день, і потік не спадає, на відміну від 2014 року, коли двадцять-тридцять пацієнтів на день уже здавалися великим навантаженням», — пояснює Олександр Толубаєв, заступник медичного директора з надання екстреної медичної допомоги. Помітно виснажений, він додає: «У жодній лікарні світу немає реанімаційних відділень на п’ятдесят ліжок. У нас таких два». З початку вторгнення п’ятсот лікарів і дві з половиною тисячі робітників лікарні змушені працювати вдвічі чи втричі більше, щоб компенсувати нестачу персоналу.
Медична співпраця
Кілька французьких лікарень уже започаткували співпрацю з українськими.
Вінсент Віал, представник Expertise France, зазначає, що «сфера здоров’я є провідним сектором, що підтримує AFD (Agence française de développement, Французька агенція розвитку)». Це партнерство, ініційоване Міністерством охорони здоров’я України, має на меті насамперед передавання навичок в Україну через навчальні програми, стажування українських лікарів у Франції та роботу за конкретними напрямами, як-от лікування раку й робота з болем.
«За десять років війни ми провели 37 000 операцій, зокрема тисячі ампутацій, які потрібні приблизно 10 % поранених», — зазначив Сергій Риженко, головний лікар госпіталю. Він описав масштаби виклику, покидаючи пресконференцію з французькими колегами:
«Ми рятуємо життя героїв — найтяжчих поранених, які прибувають з фронту. Сьогодні нам потрібні нові технології, якими діляться наші французькі колеги, зокрема в анестезіології, реанімації та лікуванні травм, коли треба максимально зменшити біль».
Реальність, сформована війною
Після проходження польових стабілізаційних пунктів поранені прибувають до лікарні Мечникова. Тут проводять вичерпне обстеження травм і найневідкладніші операції, головна мета яких — урятувати життя.
Поранення часто спричинені вибухами мін, снарядів або безпілотників і супроводжуються опіками. Також є постійна загроза газової гангрени через мікробну інфекцію, яку заносять у рани із землею. Лікарі відзначили сліди використання фосфору: рани димлять протягом тижня, а тканини довкола повністю обгорілі.
«З переміщенням лінії фронту до нас потрапляє дедалі більше цивільних, які думали, що їх це не торкнеться», — нарікає Олександр.
Напередодні троє дітей та їхня мати загинули в Кривому Розі, що за 145 кілометрів, а в сусідньому Нікополі (120 кілометрів) під час обстрілу загинув 30-річний лікар. Олександр згадує, як 14 січня 2023 року ракета влучила в будівлю в Дніпрі: «Були знищені цілі родини. До нас привозили важко поранених, троє з яких померли вже тут. Згадка, яка залишиться зі мною: я супроводжував родичів, які прийшли розпитати про рідних, на впізнання тіл». Одинадцятьох людей, які перебували в епіцентрі вибуху, вважають зниклими безвісти, їхні тіла розчинилися в повітрі. Одна з лікарок втратила обох батьків і чоловіка.
Надзвичайна стійкість
«Населення травмоване, і не лише пацієнти. Деякі очі, які я бачив тут, такі ж, як і після терактів у Франції чи Барселоні: розгублені та сумні. А дехто тільки й думає, як потрапити назад на фронт, навіть якщо перебуває в неймовірно складному стані», — ділиться враженнями Вінсент Бун. Бабуся цього француза родом з Київської області, познайомилася з майбутнім чоловіком у трудовому таборі в Польщі: «Мій дідусь втік з бабусею в мішку на спині». Під час цього приїзду в Україну Вінсент відкрив для себе бабусину кухню, основи української мови, а також «бажання й прагнення допомагати українцям».
Лікарня, що стикається з надзвичайними обсягами пацієнтів і потребою координувати фахівців кількох галузей для лікування політравм, також є місцем спостережень. «Я знайомий з теорією, але вперше бачу її на практиці в такому великому масштабі. Цікаво відзначати, що працює, а що ні. Нам важко передбачити це у Франції, а українці змушені працювати в таких умовах, зокрема в умовах нестачі місця», — каже Вінсент Бун. Окрім інфекційного контролю, це також підвищує ризик психотравм. Але українці не мають особливого вибору і ухвалюють найбільш прагматичні рішення.
Кожен метр коридорів відділення нейроінтенсивної терапії зайнятий лікарняними ліжками. На табличці в цьому блоці для поранених солдатів написано: «Палата героїв». Вікна в цих двох кімнатах, вибиті під час влучання ракети неподалік 25 жовтня, забиті дерев’яними панелями. Скляний купол над колишніми операційними до широкомасштабного вторгнення давав змогу студентам-медикам спостерігати за операціями.
Команда тут перебуває під постійним тиском: «За відчуттями ця робота схожа на спринт. Ти вдихнув три роки тому й досі не видихнув. На таких колосальних обертах мозок постійно аналізує стан пацієнтів: що з ними й куди їх направляти», — усміхається Юля, тридцятирічна анестезіологиня, після тридцятидвогодинної зміни, з полегшенням очікуючи відпочинку вдома. Вона виїхала з окупованого Херсона наприкінці квітня 2022 року, прибувши після небезпечної подорожі до Дніпра. Щойно відвідавши батьків неподалік, перше, що вона зробила, — влаштувалася на роботу в лікарню Мечникова.
У госпітальному реабілітаційному центрі, який фінансує подружжя мільярдерів Олена й Віктор Пінчуки, як і дванадцять інших центрів RECOVERY по всій країні, Франсуа, французький фізіотерапевт, підходить до кожного пацієнта в парі з фізіотерапевткою центру Ксенією Сушанською. Він показує вправи п’ятдесятирічному солдату, який страждає на бронхіальну астму й приїхав на курс лікування, що має проходити двічі на рік.
Франсуа вперше потрапив в Україну 2014 року, і щойно почалося повномасштабне вторгнення, сів у машину й вирушив з Діжона з ліками й одягом, а повернувся туди з біженцями — жінкою і двома дітьми. «Коли я приїхав вперше 2022 року, військовий госпіталь у Львові відмовився мене прийняти. Уряд сказав, що немає потреби у фізіотерапевтах. У Франції на 100 000 пацієнтів припадає 125 фізіотерапевтів, тоді як в Україні — лише 7,9», — зазначає Франсуа.
Цього разу він повернувся за підтримки асоціації Aide médicale et caritative France-Ukraine, щоб допомогти колегам-фізіотерапевтам. Франсуа підкреслює виклики, на які натрапляють українські колеги, і вказує на затримки початку роботи з пацієнтами: «Фізіотерапевтична робота ще не є нормою. В іншому закладі я бачив пацієнта, якого прооперували в червні 2022 року. Першим фізіотерапевтом, якого він побачив, був я кілька днів тому».
У цій лікарні, що живе в ритмі бойових дій на фронті й обстрілів населених пунктів області, кроки розмірені, а погляди спокійні. «Що тут дійсно вражає, так це те, що пацієнти не скаржаться. Їх по кілька в палаті, вони лежать у коридорах, у них неймовірні поранення, важко уявити, який біль вони відчувають, і вони не скаржаться. Це чудовий урок життя. Суміш рішучості та страху, який сповнює українців», — каже Вінсент Бун, який, можливо, став ще більшим українцем наприкінці перебування в країні.
