Робота над помилками

Тиждень поцікавився в колишніх дипломатів та експертів-міжнародників, як Українська держава повинна була відреагувати на дипломатичну агресію Кремля. Відповідь українського президента Віктора Ющенка на закиди російського колеги Дмітрія Мєдвєдєва отримала в експертному середовищі переважно схвальні відгуки, однак загальна реакція політикуму викликала занепокоєння. Особливо турбує готовність української владної еліти використовувати зовнішній чинник у політичній боротьбі й небажання відстоювати право на суверенний курс України як держави.

 

 

Юрій Щербак,
екс-посол України в США, Канаді, за сумісництвом у Венесуелі

 

Це серйозний акт війни інформаційної, війни психологічної. Заява спрямована на залякування як керівництва України, так і суспільства. Мєдвєдєв постав на екрані в чорній сорочці, а позаду стояли військові кораблі. Розрахунок – досягти ефекту залякування. Яка має бути відповідь на все це? На мою думку, правильно те, що наш президент не почав панікувати, проводити надзвичайні засідання РНБО, а з великою гідністю й тактом дав відповідь за всіма напрямами. Відповідь, як на мене, збалансована й переконлива. Це один із небагатьох його шедеврів дипломатичних.

 

Можливі два пояснення заяви Мєдвєдєва. Це може бути черговий крок до подальшої ескалації конфлікту. Восени під президентські вибори. Тоді можуть початися якісь провокації в Севастополі. Або ж ця заява просто має вплинути на виборців, у чому, я думаю, Мєдвєдєв не досяг великого успіху. Навпаки – відсоток підтримки Ющенка зросте.

 

Як на мене, заява – серйозний удар по іміджу самого Мєдвєдєва. Багато експертів у Росії кажуть про те, що він хоче бути таким же «крутим», як і Путін. Але в нього це не виходить. Він молода й недосвідчена людина. Поїхав би він до Західної України й послухав, що там говорять про УПА, поїхав би на місця поховання жертв Голодомору й послухав людей. Кожен народ має право на власну інтерпретацію історії, на власну ідентичність.

 

Від відсутності посла Росії в Україні потерпає тільки Росія. Вона, відповідно, не має в Україні вагомої людини, яка відкриває всі двері й може впливати на політику.

 

 

 

Володимир Василенко,
екс-посол України в країнах Бенілюксу, Великій Британії та Ірландії  

 

Керівництво держави має пояснити своїм громадянам, що це шантаж. Такі претензії не мають жодного підґрунтя. Заява Дмітрія Мєдвєдєва – це програма для кандидата в президенти України, якого Росія буде підтримувати на майбутніх виборах. Це сигнал. Якщо певний кандидат говоритиме про те, що Україна не створила належних умов для перебування Чорноморського флоту в Криму, що треба розривати угоди з Грузією тощо, то саме його Росія буде підтримувати за допомогою всіх своїх ресурсів, своїх спецслужб і п’ятої колони всередині країни. Тому до цього слід ставитися спокійно, реагувати нормально й не виправдовуватись, а пояснити громадянам України, в чому суть цих претензій.

 

 

Сергій Толстов,
директор Інституту політичного аналізу та міжнародних досліджень

 

У такій ситуації в Української держави є вибір між асиметричним та симетричним реагуванням на звернення Дмітрія Мєдвєдєва. Асиметричне реагування – це ніщо інше, як подальше загострення ситуації. Симетричне передбачає спрямованість на діалог щодо всіх конфліктних питань, пошук точок перетину, збереження спокою. Український президент відреагував до певної міри симетрично. У своїй відповіді Віктор Ющенко відмовився від полемічного стилю. Він обрав проміжну форму між гострою полемікою і м’яким діалогом. Таким чином, між президентами відбувся обмін позиціями. Ющенко підтвердив свою готовність до діалогу, але зауважив, що на суттєві поступки він не піде. Загалом, подібні звернення не мають великого впливу на українське суспільство. Для того, щоб вони були чинником горизонтального впливу на нього, потрібне конструктивне підґрунтя, спільність інтересів і бачення ситуації. Натомість незабаром може відбутися чергове загострення газових суперечностей. Звернення Мєдвєдєва варто розглядати як спробу примусити до співпраці.

 

Для української сторони безглуздо провокувати загострення відносин із Росією, оскільки це дискредитивно для перспектив розвитку України. Необхідно шукати такі площини співпраці, які б мали неконфліктний характер.

 

Олександр Сушко,
науковий директор Інституту ­євроатлантичного співробітництва

 

Модель реагування в дипломатичному сенсі не така вже й важлива. Думаю, дипломатична реакція у відповідь є цілком достатньою у вигляді заяви президента України.

Значно глибша проблема полягає в реа­гуванні внутрішньому, в тому, як політична еліта України використовує інфопривід у боротьбі за владу. Це свідчить про брак цілісної, консолідованої, відповідальної еліти. Партійні лідери в перший же день кинулися наввипередки солідаризуватися з президентом сусідньої держави проти своєї. Ми бачили кілька дуже невиразних меседжів навіть від тих майбутніх кандидатів у президенти, від яких можна було очікувати впевненішої реакції. Політична еліта України засвідчила свою неадекватність як сукупність гравців, котрі ви­явили свою крайню фрагментованість та схильність до того, щоб використовувати закордонний чинник у внутрішньополітичній боротьбі.

 

Дуже вдало про це висловився перший президент України Леонід Кравчук, який чітко відмежував, що ми можемо критикувати свого президента, але водночас не можемо змиритися з тим, що лідери зарубіжних країн у такій брутальній формі ставлять під сумнів право України проводити власну внутрішню та зовнішню політику. І саме такою мала бути реакція українських політиків, зокрема й опозиційних. Вони мали чітко відмежувати своє ставлення до Ющенка від, власне, відстоювання права на самостійний та суверенний курс України як держави.

Але вони цього не зробили. І якраз у цьому заява Мєдвєдєва й досягла свого результату, вкотре наочно засвідчивши відсутність цілісної, консолідованої еліти в Україні. Й саме тут є головна проблема: неповнота творення українського політичного класу, його надзвичайно низька якість, здатність торгувати навіть такими значущими речами, як право на самостійні зовнішній та внутрішньополітичний курси.

 

 

Володимир Горбач,
політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва

 

Українська влада чітко зрозуміла, що має справу з провокацією, й довго думала, як на неї реагувати. Насправді, найефективніша реакція на будь-які провокації – ігнорувати їх. Але крім того, що представники української влади є державними діячами, точніше, посадовими особами, вони ще й політики. Тому виборці, зокрема й журналісти, вимагали хоч якоїсь реакції. Просто мовчати так само не можна. Наприклад, Юлія Тимошенко довго мовчала, вдаючи, що подібні питання її не стосуються. Це послідовно проведена лінія такого реагування.

Президент витримав паузу – і його можна зрозуміти. Якби він був упевнений, що всі основні політичні актори на нашій політичній сцені підтримають його, то він міг би активно протистояти інформаційній агресії, говорити різкіше, твердіше й одразу. Адже насправді інформаційна війна почалася з обміну дипломатичними ударами, а вже потім Мєдвєдєв вийшов із площини дипломатії. Він невипадково обрав для свого послання відеоблог, оптимально персоналізований і неформалізований засіб комунікації. А відповідь Ющенка повернула це все в русло дипломатії. На мою думку, з погляду технології – ця відповідь правильна. З погляду ж якихось плюсів і бонусів, Вікторові Ющенку як політику та кандидату в президенти це не дало майже нічого.

 

Очевидно, що відповідь – результат багатьох консультацій, і з росіянами також. Після звернення Мєдвєдєва з російської сторони були коментарі міністерства закордонних справ та послання від патріарха зовсім іншої тональності. Тобто складалося враження, що росіяни роблять крок назад. Перегнули палицю й намагаються пом’якшити ситуацію. Тому Ющенку не можна було відповідати жорстко, оскільки це могло би призвести до ще жорсткішого кроку з боку російської влади.

 

 

Олександр Палій,
експерт Інституту зовнішньої політики при Дипломатичній академії МЗС України

 

На вербальному рівні країна відреагувала правильно: президент, і Секретаріат сказали і правильно, і своєчасно. Відповідь за всіма пунктами, суха, з закликом і тональністю, яка допускає швидке відновлення діалогу з Росією. Крім того, її було своєчасно подано, тож пауза витримана правильно. Якщо ж говорити конкретніше, якою має бути реакція на глобальнішому рівні, то це – позбавити Росію можливостей втручатись у внутрішню політику України.

 

Ми побачили, що в Україні є багато людей, котрі беззастережно сприймають усі звинувачення на адресу держави, вони їх підтримують. Мені здається, в політичний ужиток в Україні вже треба вводити таке поняття, як «іноземний попихач». Суспільство повинно зрозуміти, що такі люди не можуть керувати не те що країною, а навіть якимись окремими підприємствами в цій країні. Й виборці мають поставити собі запитання: «Навіщо любити тих політиків, які не люб­лять своєї країни?»

 

Необхідно застосувати норми законодавства, зокрема щодо російських засобів масової інформації в Україні, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу, підривають суверенітет, закликають до сепаратизму. Тобто російські ЗМІ за своєю суттю не засоби масової інформації, а засоби антиукраїнської пропаганди.

 

Потрібно говорити про забезпечення союзних відносин із іншими державами, з НАТО. Деякі політики зірвали рух України в цьому напрямку. З жодною країною НАТО російський президент так не говорив. Російських дипломатів висилали з дуже багатьох країн, нещодавно – зі Швеції, перед тим – із Великої Британії. Й у жодному випадку російський чільник не заявляв: ви вибираєте того президента, який мені подобається, бо інакше… Звідси висновок, що країни – члени НАТО мають значно кращі шанси встановити нормальні партнерські відносини з Росією. Щойно Росія відчуває слабину й можливість тиснути, вона з неї користається.