Історія католицької соціальної доктрини є доволі давньою. Так само, як і протестантська думка, вона торкається питань політики, культури, економіки та інших сфер суспільного життя. Як католицька соціальна доктрина може впливати на сучасні суспільства?
— Винятковість католицької соціальної доктрини, як на мене, полягає в її конкретності не тільки щодо принципів, а й щодо способів їхнього застосування. Таким чином, вона дозволяє обґрунтовано міркувати про питання людської гідності та загального блага. Це дещо більше, ніж твердження, що «Царство Боже вже тут, але не цілком», як говорив лідер соціального євангелізму баптист Вальтер Раушенбуш понад століття тому. Тут ідеться про конкретніші тези.
Доволі часто люди схиляються до підтримки тверджень і практик, які не раз спираються на конкретні політичні порядки денні. Ватиканський компендіум соціального вчення є цікавим документом, проте є ті, хто дотримується інших принципів стосовно соціальної справедливості. Як на мене, католицька концепція соціального служіння має що сказати ширшій аудиторії, а не лише вірянам Римо-католицької церкви. Вона зацікавлена брати участь у публічних дискусіях. Сьогодні американська культура переживає великий політичний розкол, який проходить зокрема й серед релігійних американців. Для мене важливе питання, яким чином можна застосовувати релігію, аби принаймні спробувати пригасити полум’я поляризації суспільства.
Американське суспільство вперше за довгий час опинилося в стані гострого внутрішнього конфлікту, який стосується цінностей та політики. Як виглядає ця поляризація крізь призму релігійної належності прихильників Дональда Трампа та Джо Байдена?
— Багато з тих, хто має протрампівську позицію, є протестантами-євангеліками. Є також частина католиків, переконаних у тому, що Дональд Трамп може змінити стан справ щодо питання абортів, і саме через це він їм симпатичний. Я не відокремлюю економіку, політику та етику, бо всі ці речі є компонентами одного стану речей, однієї картини.
Декілька років тому в університеті Джорджтауна у Вашингтоні відбулася наукова конференція, під час якої прозвучав дуже цікавий коментар одного з постійних учасників програм телеканалу PBS Марка Шилдса. Він говорив про те, що Трамп приваблює низку категорій осіб, подібних до групи білих чоловіків, які відчувають, ніби їхню гідність «продано». Пан Шилдс також говорив про те, що та Демократична партія, якою я пригадую її з часів свого дитинства, підтримувала робітників, а також мала дуже хороші взаємини з церквами. Йдеться про те, що Демократична партія вміла працювати з робітниками, незаможним прошарком населення, і для неї не важило, протестанти вони чи католики. Правду кажучи, я сам виріс у місті, розташованому довкола металургійного комбінату, де працювали переважно іммігранти із Центрально-Східної Європи, Балтії, Балкан та трохи ірландців, німців та італійців. Мій батько — словацький лютеранин, мати — ірландська католичка. Також там була численна група чорношкірого населення, яке мігрувало на Північ для роботи у металургійній промисловості. І всі вони знали, що католицька церква підтримує робітничий клас.
Коли аналізуємо певну ситуацію, не можна відокремлювати політичні, економічні, етичні та інші чинники, що складаються у цілісну картину. Частина католиків, які найбільше підтримували Трампа, вважають, що існує тільки одна система вільного ринку, і не вірять у системи, що передбачають соціальну допомогу. Як на мене, цій конкретній групі йдеться про їхні економічні інтереси значно більше, ніж про католицькі соціальні принципи в усіх аспектах. Водночас Трамп — це особа, яка найбільше не подобається жінкам, навіть якщо це заможні жінки-республіканки. Його популізм найбільше підтримують білі чоловіки з робітничого класу, які вважають, що політикам немає до них жодного діла.
Папа-емерит Бенедикт XVI говорив про те, що не існує католицьких політичних партій. Цікаво зауважити, що Угорщина нині має при владі багатьох кальвіністів, а лідером Польщі є католик-традиціоналіст. Нині в цих країнах існує конфлікт із тими, хто до згаданих таборів не належить. Такий зв’язок політики, етики, релігії, економіки, що переплітаються, дуже цікавий. Історик Тімоті Снайдер у своїй книжці «Шлях до несвободи» дуже цікаво висловився щодо тиранії та світу, в якому ми сьогодні живемо. Він побоюється популізму, втіленого до певної міри Трампом.
Ставлення Трампа до мігрантів теж є, м’яко кажучи, недобрим. Існує право на імміграцію та необхідність певного порядку прикордонного контролю. Але згадати б лишень, Боже мій, практику розділення сімей на мексиканському кордоні — це до нестями обурливе явище. Принцип солідарності, як про нього каже католицька соціальна доктрина, є глобальним та універсальним, а не партикулярним чи національним. Усі люди мають гідність, а не лише ті, хто належить до тієї нації, що й я сам.
Джо Байден, каденція якого нещодавно розпочалася, є другим в історії американським президентом-католиком — першим був Джон Кеннеді. Чи може Байден, на ваш погляд, використати певні ідеї католицької соціальної думки для консолідації американського суспільства?
— Є дещо спільне для усіх християн: ми мешкаємо в цьому світі та маємо завдання якось зробити його ліпшим. Думаю, таке бачення поділяє і Джо Байден, принаймні почасти. Його підтримують також ті, кого можна назвати ліберальними католиками, і, підозрюю, ті, хто належить до ліберальних протестантських деномінацій. Очевидно, це хтось із чорних протестантських церков, афроамериканських методистських, п’ятдесятницьких церков. Та частина його позиції, сформована досвідом належності до католицької церкви, можливо, є значно універсальнішою, впізнаванішою: ми всі є громадянами світу і пов’язані між собою. Це якраз про той зв’язок між країнами, який відкидав Трамп. Байден пропонує більше надії, ніж його попередник.
Джо Байден справді є другим в історії США американським президентом католицького віросповідання. Але я не певен, що релігійні Сполучені Штати є тим «містом на пагорбі», яке уявляли собі пуритани XVII століття. Багато запитань є до того, чи насправді батьки-засновники США були релігійними вірянами — щодо цього точиться потужна дискусія. Певна частина американців не сприймає Байдена як справжнього, послідовного католика, особливо у питаннях, викладених у соціальній доктрині Римо-католицької церкви. Йдеться про пункти щодо святості всього життя «від утроби до могили», святості традиційного шлюбу. Ставлення до цих питань в американській культурі дуже різне, і кожна з можливих позицій має своїх прихильників, готових її відстоювати.
Популізм сьогодні пронизав багато сфер людського життя — від політики до культури. Чи може католицька традиція соціального думання запропонувати якісь конструктивні рішення?
— Якщо поглянути на енцикліку «Fratelli tutti» Папи Франциска, побачимо там опис такого поняття, як дружба. Там ідеться про те, що всі ми є братами та сестрами. У підсумковій частині цього послання чинний понтифік говорить про тих, хто належить до різних гілок християнства: і про святого Франциска Ассизького, і про англіканського архієпископа з ПАР Десмонда Туту, і про Мартіна Лютера Кінга, а також про індуїста Магатму Ґанді.
Читайте також: Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»
Не хочу говорити як проповідник, проте католицькій традиції властива готовність до того, що істина існує понад рамками церкви: ми говоримо, що всі є дітьми божими. Універсалізм католицтва багато в чому лежить у його корінні. Солідарність, бажання чути голос інших є важливими речами. Свого часу, коли йшлося про розвиток моралі, довелося вирішувати питання работоргівлі, бо до певного моменту рабство і работоргівля не засуджувалися. Це явище вперше було засуджене квакерами — саме ці люди стояли в авангарді осуду зла рабства та работоргівлі.
Серед католиків є різні групи, чиї погляди на церкву, на те, якою вона має бути сьогодні, суттєво різняться. Як їм вдається уживатись у межах однієї церковної структури?
— Правда в тому, що Папа Франциск дає своїй пастві візію світу, яку не всі хочуть прийняти. Повторю: Римо-католицька церква є універсальною, всесвітньою. За цими параметрами її можна порівняти з церквою адвентистів сьомого дня, бо вона є всюди, де тільки можна. Правду кажучи, багато церков намагаються бути національними. Папа Франциск є значно відкритішим світові, ніж, можливо, церковна еліта хотіла би бути. Його універсальність не влаштовує багатьох консерваторів. Водночас існує такий собі феномен «ображеного партикуляризму», коли певна група вважає себе правильними вірянами, а решту — ні. Подібну картину можна побачити в різних християнських деномінаціях та інших релігійних течіях — як на мене, це властиво звичайній людській природі.
Пандемія коронавірусу зачіпає всіх і кожного. На ваш погляд, чи можна говорити про COVID-19 як про своєрідне нагадування суспільству?
— Думаю, пандемія COVID-19 дуже чітко демонструє, що ми хочемо жити у найкращому зі світів. Ми не хочемо, аби люди помирали. Мало що втішає хоч когось із нас, коли вмирають зокрема молоді люди. Якщо ж ми живемо у найкращому зі світів, то наше зобов’язання — зробити так, щоб цей світ таким і лишався. Як на мене, люди мають бути соціально відповідальними. Наприклад, я ношу маску. Є частина християн, які цього не роблять. COVID-19 ще раз нагадав, що всі ми пов’язані між собою, але інколи на світло виходять демони, яких ми маємо всередині. Інколи ми стаємо залежними. Очевидно, в цій ситуації ми маємо бути разом, пережити її спільно. І як решта людей довкола, я хочу бачити хоча б обриси певної надії.
———————————————————–
Роберт Марко є професором теології, деканом богословського факультету коледжу св. Томи Аквінського (Гранд-Репідз, штат Мічиган, США). Випускник університету Дюкейн (Пітсбург, штат Пенсильванія, США) та Пітсбурзького університету. Досліджує історію та теологію, зокрема католицьку традицію соціальної етики та еклезіології.