5 жовтня на 92 році життя помер визначний американський прозаїк Роберт Кувер. На жаль, цьогоріч Похмурий Жнець, про якого Кувер писав в повісті «Мачуха», щось надто часто почав забирати великих постмодерністів із США. Джон Барт, Пол Остер, а тепер і Роберт Кувер… І якщо раніше говорили про завершення доби Постмодерну лише метафорично, то нині це вже поступово фізичне зникнення.
Роберт Кувер — один з знакових письменників своєї епохи, і хоч він випускав свої романи й оповідання з 1959-го аж до 2023-го, але його слава, як, скажімо, і у Барта, лишилася в 1960-1970-х. Письменника не те, щоб забули за життя, просто нечасто згадували, і найприкріше — свою останню повість «День відкритих дверей» він не міг три роки ніде надрукувати, бо видавці не вірили в те, що хтось захоче її купити.
Кувер народився в Чарлз-Сіті (Айова). У дев’ять років Роберт разом із родиною переїхав із Айови до Індіани, а потім — до містечка Геррін в Іллінойсі. У старших класах Роберт був старостою, учасником журналістської спілки «Перо і Сувій», а також редагував декілька шкільних газет і мріяв бути іноземним кореспондентом. Після школи вступив до університету Південного Іллінойсу (1949), потім перейшов до Індіанського (1951), де став бакалавром зі славістики. Під час Корейської війни пішов на флот, де перебував у 1953–1957 роках і де одним з його обов’язків було розшифровування радянських радіоповідомлень. Кувер служив переважно в Європі, де вже в чині лейтенанта зустрівся з Марі дель Пілар Санс-Маллафре (він звав її просто Пілі), яка навчалась у Барселонському університеті. У 1959 році вони побралися, і тепер у них троє дітей (Даяна, Сара і Родерік). А на момент смерті Кувера у нього вже було 7 онуків і 3 праонуки, і ще один праонук має народитися цього місяця, і його вже давно вирішили назвати Роберт.
Неодноразово письменник казав, що у нього є три найважливіших попередника: Езоп, Сервантес і Бекет. Про них він багато писав і наслідував їхні долі та стилі, хоча його перший роман — «Походження бруністів» (1966) — був більше пов’язаний з Біблією, яка для Кувера завжди слугувала зразковою збіркою оповідань. Цей роман — історія про вибух на шахті в місті Вест-Кондон, після якого вижив лише один шахтар Джованні Бруно, що, з легкої руки журналіста Джастина «Тигра» Міллера, породжує питання про його обраність. Довкола Бруно формується специфічний релігійний культ (бруністи), однак він сам у цьому участі не бере, адже його мозок пошкоджено вуглекислим газом, і він у несвідомому стані лежить в лікарні, зрідка виголошуючи загадкові нісенітниці. Близько 20 персонажів різного соціального походження та з різними характерами оповідають історію постання «нової віри», де є свої апостоли й Іуда. Майстерна і дошкульна сатира на патріотичний і християнський міфи, за яку він здобув нагороду фонду Вільяма Фолкнера за дебютний роман.
Втім, найвідомішим його романом стало «Публічне спалення» (1977) — фантасмагорія про американське божевілля довкола страти американських комуністів Юліуса й Етель Розенберґів, обвинувачених у шпигунстві на користь СРСР. Події цього (мета)історичного роману — заледве не погодинний опис трьох днів до означеної страти. Під час цього віце-президент Річард Ніксон намагається розібратись у тому, чи дійсно вони винні, поступово закохуючись в Етель. Він постійно спілкується с Дядечком Семом, якого бажає наслідувати й у коханні до якого публічно звіряється наприкінці твору після того, як Сем його ґвалтує. Інший бесідник Ніксона — його ворог Фантом, своєрідне втілення комунізму, який змагається із Семом за збільшення кількості своїх прихильників. Через загрозу юридичних позовів «Публічне спалення» не могло вийти друком десять років, щоб потім швидко набути слави культового роману.
Українською натепер перекладено лише збірку оповідань Кувера — «Пісеньки та наспіви», одна з «небилиць» (авторське визначення жанру) звідти — «Нянька», його найвідоміша новела, яка найчастіше потрапляє в антології короткої прози. В цьому тексті всі сюжетні лінії, кульмінації та розв’язки не заперечують одна одну, а існують у світі, де, за влучним висловом Вільяма Ґесса, «наш автор каже “Так” усьому». Браян Макгейл називає цей текст найкращим зразком так званої «самосуперечливої та самоскасовуваної небилиці, оповіді, яка сама себе викреслює». «Нянька» написана короткими, здебільшого одноабзацними фрагментами, які частково поєднані хіба що часом дії (від 19.40 до 22.00). На зауваження деяких літературознавців про те, що це проста історія, яку потім ускладнили, «змішавши пазли», письменник відповідав, що одразу написав її такою, як вона є, за одну ніч, і потім правив лише мову. «Нянька» цікава також тим, що дотепер це єдиний твір Кувера, який екранізували. Це 1995 року зробив режисер Ґай Ферленд, а головну роль зіграла Алісія Сільверстоун.
Критикиня газети «The New York Times» Мітіко Какутані найточніше узагальнила головне досягнення Роберта Кувера, написавши, що він серед усіх постмодерністів, «напевно, найкумедніший і найзлостивіший, бо змішує широку соціальну та політичну сатиру з водевільними поворотами, розпусними жартами та кмітливою грою слів, що змушує переосмислити як механіку світу, так і наше ставлення до нього».
2018 року Кувер надрукував есей «Кінець літератури», своє вистраждане письменницьке кредо. В ньому він покладає сподівання на порятунок художньої літератури на комп’ютер як «ідеальний риторичний інструмент», адже люди надто довго сидять над одним текстом, тоді програмовані машини можуть породжувати нескінченну кількість імовірно «ідеальних» творів більш-менш миттєво»: «У цифрову епоху література, написана чи прочитана, повсюдно розглядається як зловживання часом… її потенціал вичерпано, нічого не лишилося, крім нюансів і повторів». Писемне слово — млявий мандрівник у швидкісний час, «старовинний незграбний саморобний інструмент, винайдений людьми, які працювали в глині й рухалися зі швидкістю верблюда». Письмо вимагає терпіння і дисципліни, і те ж вимагається від читача: «Пригальмуй… Послухай». Однак рано чи пізно виникнуть нові експериментальні форми, які дотягнуться до «цих неспокійних перепрошитих поколінь», і письменники в постлітературному світі продовжуватимуть, «завдяки будь-якому посереднику та за допомогою будь-яких інструментів, розповідати історії, досліджувати парадокси, тяжіти до значення та краси (ці солодкі старі ілюзії)». Хоча література як вид мистецтва може зникнути, «грубе оповідання є частиною ДНК кожної людини, глибше, ніж форма чи спосіб поширення. Бо: а що ще? І навіть якщо оповідачі та поети, експериментальні чи звичайні, зведуться до стендап-комедії, панегіриків, реп-лірики й епіграм у твіттері, вони все одно відчують тягар зобов’язань, які Гесіод поклав на муз кілька тисячоліть тому: долучатися до національних ритуалів і догм, бути свідками свого часу, приносити розраду і розвагу — або, як він сказав, смішити богів. Припускаючи, що ви їх знайдете, увійшовши в систему та дрейфуючи в кіберпросторі, як і вони зараз».
Усі ми рано чи пізно опинимося в тому кіберпросторі, де нині перебуває і Роберт Кувер, імовірно, продовжуючи і там писати свою чергову новелу чи повістину. Адже смерть літератора — це аж ніяк не кінець літератури.