Після засідання Арктичної ради 20 травня Росія два роки головуватиме в організації. Існують припущення, що це може наблизити Китай, який має статус спостерігача в цій раді та називає себе «майже арктичною державою», до структур організації. Як ви гадаєте, чи справді це можливо?
— Рішення дозволити азійським країнам стати спостерігачами в Арктичній раді ухвалили кілька років тому. Точилися значні суперечки щодо того, чи справді Китай є «майже арктичною державою», як він себе називає. Рішення щодо нього було ухвалене сім років тому, і Пекіну дозволили стати спостерігачем. Але він не єдиний має цей статус. Індія, Південна Корея та Японія — також держави-спостерігачі у раді. Але ці країни, про що свідчить назва їхнього статусу, мають спостерігати за тим, що відбувається. Вони можуть мати якусь роль у певних робочих групах, якщо бажають, але це вже їм вирішувати.
Що ви думаєте про стратегічні інтереси Китаю в Арктиці? Пекін має там певні інвестиції. Як це може вплинути на ситуацію, що нині склалася в регіоні?
— Китай прагне розвинутися в Арктиці, оскільки хоче мати власне місце за всіма великими столами переговорів. Багато хто схильний сприймати перегони КНР за статусом спостерігача саме в цьому контексті. Однак фактично це всюдисуща політика Піднебесної, в основі якої — звісно ж, ініціатива «Один пояс, один шлях». Аби зрозуміти китайців зі стратегічної перспективи, слід усвідомити, що вони ухвалили рішення стати великою державою після подій на площі Тяньаньмень. Після тих подій КНР відкрила свою економіку, перестала бути політично відкритою і стала великою державою. Зараз це друга за величиною витрат на оборону країна у всій міжнародній системі. Її флот перевершує американський. Вони мають найбільшу кількість кораблів.
Читайте також: DIE WELT: Росія шукає порятунок в Арктиці, паралізований Брюссель
Американський флот все ще значно потужніший завдяки типам кораблів та досвіду. Але дайте китайцям трохи часу. Вони вже будують авіаносці, підводні човни тощо. Тепер, як це пов’язано з Арктикою? Існує низка теоретиків, як, наприклад, Альфред Меген (американський контрадмірал та стратег. — Ред.), який сказав, що коли ви хочете стати великою державою, то не можете дозволити своєму ворогу перевершити вас на морі. Він пояснює це на прикладі Великої Британії. Меген показує, як британці відбудували свій флот, щоб зупинити іспанців і зрештою перемогти голландців. Меген приходить до висновку, що англійці стали великою державою, оскільки контролюють будь-який шлях, куди хотіли б відправити свій флот.
Подальший аналіз показав, що Радянський Союз не міг перемогти Західний Альянс, оскільки не мав такого великого контролю завдяки своєму флоту. Без контролю, який дає флот, ти не можеш стати великою державою чи державою-гегемоном світового масштабу. Тож, на мою думку, китайці прагнуть стати глобальним конкурентом США та Росії. Тому вони розвивають здатність бути присутніми всюди. Це означає, що Китай прагне бути залученим до будь-яких чинних міждержавних органів. Вони можуть говорити, що вони там заради науки, економіки або просто з бажання бути хорошим партнером у міжнародній системі. Все це може бути. Але вони також хочуть бути в Арктиці, бо щонайменше прагнуть мати змогу кидати виклик росіянам та американцям. Китайці все ще прагнуть діставатися до регіону на власних підводних човнах чи будь-якою поверхнею, коли розтане лід. Тож ідеться про те, аби росіяни та американці не мали безпечної зони, де не буде китайського флоту. Це довгострокове бачення Піднебесної.
Короткострокове ж полягає в тому, що Пекін як конкурент Вашингтона та Москви, вага якого зростає, хоче бути залученим до всіх питань регіонального управління. Звісно ж, Арктика є одним із таких критично важливих аспектів. Тож для мене не дивно, що китайці розвивають цю політику. Ми можемо простежити це принаймні з 1999 року, коли їхній криголам починає з’являтися у водах Арктики. Імовірно, ця історія сягає в часі навіть глибше, а саме того моменту, коли вони вирішили стати полярною країною у 1984 році та відкрили свою першу науково-дослідну базу в Арктиці. Довгострокові зусилля КНР полягають у тому, щоб мати змогу кидати виклик усьому світові як у військових аспектах, так і, зокрема, на морі.
Читайте також: Росія проти всіх
То чи мусить Пекін врешті отримати місце в Арктичній раді? Буде легше вести з ним перемовини, коли він у раді чи коли поза нею?
— Завжди є аргумент на користь того, щоб мати Китай в організації. Тут ви можете змусити його принаймні дотримуватися правил, які виконують усі інші. Це була остаточна аргументація, коли китайцям дозволили приєднатися до Арктичної ради як спостерігачам. Протилежна точка зору полягала в тому, щоб тримати їх подалі. Але якщо вони стають великою державою, то знайдуть той чи той спосіб залучитися до організації. Тож краще мати їх «у наметі», аніж поза ним. Є ще й інший аргумент. Оскільки так багато питань, що стосуються Арктики, насправді є глобальними — зміна клімату, економіка та транспорт, — то що більше людей у вас сидять за одним столом перемовин та розробляють дипломатичне порозуміння, то краще. Пізніше також з’явилися автори, які припускали, що китайців більше не задовольняє статус спостерігача. Вони прагнуть більшого. Це, звичайно, стає проблематичним. Китайці не бажають дозволяти американцям, канадцям чи британцям висловлювати свою думку щодо, наприклад, питань, пов’язаних із Південно-Китайським морем. Щоразу, коли будь-яка із західних держав щось говорить про цей регіон, китайці відповідають, що це їхня територія і вони не бажають нікого іншого там. Це в певному сенсі «зуб за зуб».
На сьогодні також провадиться чимало дискусій щодо мілітаризації Арктики. Наскільки небезпечним є те, що робить там Росія в цьому контексті?
— Арктика мілітаризована з 1947 року. Інакше кажучи, це хибне сприйняття, що походить з поняття «арктичної винятковості» (англ. Arctic Exceptionalism — концепція, згідно з якою Арктика — це унікальний мирний регіон, де діє набір неписаних правил. Концепція з’явилася після закінчення холодної війни. — Ред.). Наприкінці холодної війни багато хто говорив, що Арктика демілітаризована. Насправді ж цього не відбулося. Росія була виснажена в економічному та військовому плані з 1989 до 2007 року. Але основні критичні військові вимоги Радянського Союзу, а далі й Росії, до регіону ніколи не зникали. Тож розмови про певного роду мілітаризацію Арктики і про те, що це якийсь новий процес там, провадять ті, хто ігнорує історію.
Якщо поглянути на Росію з 1949 року, побачимо: щойно СРСР та США стають головними великими державами та суперниками в збройних технологіях того часу, Арктика стала мілітаризованою. По закінченні холодної війни, гласності, перебудови та рішень Горбачова СРСР (а пізніше Росія) стає економічно виснаженим. Але їхній основний інтерес лишався незмінним. Вони ніколи не відмовлялися від ядерної зброї. Захід допомагав їм позбуватися багатьох застарілих частин ядерного арсеналу, зокрема підводних човнів, що були фактором стримування. Росіяни не могли собі дозволити оновлювати ці технології упродовж певного часу, але вони ніколи не припиняли їх мати. Коли ж покращилася економіка, то почалося знову оновлення.
Читайте також: Гібридна експансія Росії в Арктиці
Коли Владімір Путін прийшов до влади у 1999 році, то заявив, що одне з його перших завдань — це повернути Росії статус великої держави. Щойно Путіну вдається досягти якої-не-якої форми реструктуризації економіки до 2007 року, він робить чіткі публічні заяви про те, що РФ повернула собі статус великої держави. Ми бачимо відображення цих слів у виборі ним напрямків оборонних витрат. Росіяни вкладають багато грошей у відбудову Північного флоту. Чому саме його? Тому що цей флот є основною частиною російського ядерного стримування.
Якщо ви націлені на США, що залишаються основною мішенню для Росії (хоча робився вигляд, що це не так), вам доведеться дислокуватися на Півночі. Отже, як бачимо, це ніколи не припинялося. Протягом усього періоду Арктика залишалася критично важливою спершу для СРСР, а потім і для росіян. Щойно геополітичне середовище ускладнилося — а це сталося після війни в Грузії (і я б сказав, що саме грузинська, а не українська війна стала поворотним моментом), — російське керівництво почало відновлювати та розвивати свій військовий потенціал в Арктиці. Ми бачимо стандартні сили ядерного стримування. Але бачимо й розробку нових систем озброєння, таких як гіперзвукова зброя, безпілотні підводні апарати, що мусять базуватися в Арктиці. Лише приблизно в 2014 році західні держави починають визнавати, що це розширена мілітаризація. І тільки у 2018‑му ми бачимо реакцію Заходу. Ми знаємо, що західні держави на чолі з США в 2014—2018 роках почали розуміти цю ситуацію та намагатися її змінити. У 2018-му з’явилася низка політик та заяв. Вашингтон оголосив про модернізацію свого ядерного арсеналу. Американці також розпочали вдосконалення своєї системи ПРО для протидії новим російським ракетам. Коли деякі люди починають говорити про те, що Арктика була демілітаризована, ви, звичайно, можете поглянути на Канаду, Данію та деякі менші держави. Канада забрала звідти багато військових. Данці зробили те саме, норвежці меншою мірою, але також. Але не американці чи росіяни. Тепер росіяни роблять те, про що говорили. Вони відновлюють себе як велику державу. Але оскільки сили стримування перебувають в Арктиці, то регіон стає одним із найважливіших стратегічних середовищ.
—————–
Роберт Г’юберт — професор кафедри політології Калґарського університету (Канада). Обіймає посаду старшого дослідника Центру військових та стратегічних досліджень цього університету. Працював старшим дослідником Канадської міжнародної ради. Викладав також в інших канадських університетах. У 2010—2013 роках був директором Канадської полярної комісії. У 1994 році захистив докторську дисертацію в університеті Делхаузі (Канада). Співавтор книги «Канада та зміни в Арктиці: суверенітет, безпека та управління» («Canada and the Changing Arctic: Sovereignty, Security, and Stewardship», 2011).