У. Т.: Пане Кріллі, Пакистан потребує політичного лідера, здатного об’єднати країну. Але чи є сьогодні такі лідери у країні?
– Пакистан завжди з усіх сил намагався знайти лідерів, які можуть об’єднати країну. Нинішній час не є винятком. Система в цій країні заснована на моделі регіонального впливу і патронажу. І президент Асіф Алі Зардарі черпає більшу частину своїх сил із провінції Сінд, а головний лідер опозиції Наваз Шаріф популярний у Пенджабі. Колишній капітан команди Пакистану з крикету Імран Хан може запропонувати щось інше і звернутися за підтримкою до більшої кількості провінцій. Проте навіть він намагається створити загальнонаціональний рух.
У. Т.: Чи призвело сприйняття армією самої себе як гаранта національної безпеки до зловживання нею своїм положенням?
– Військові в Пакистані завжди становили вагому базу влади у країні, яка визначає себе значною мірою як противника Індії, свого потужного регіонального конкурента. Наразі Пакистан та Індія нездатні покращити відносини, які багато в чому залежать від волі випадку. Нині роль військових перебуває під пильною увагою судів, зокрема вивчається роль Пакистанської міжвідомчої розвідки (Inter-Services Intelligence Аgency – основний орган зовнішньої розвідки і контррозвідки. – Авт.), яку обвинувачують у незаконному затриманні тисяч людей. Цивільний уряд і суди, обидва намагалися змусити військових підкорятися, але це стало величезним викликом.
У. Т.: Сила армії формує пакистанську зовнішню політику?
– Армію сприймають як інструмент для того, щоб тримати під контролем зовнішню політику, особливо щодо Афганістану і Кашміру. Часом це дає підстави стверджувати, що цивільний уряд не спроможний навіть спробувати покращити відносини з Індією. Адже поліпшення взаємин із Індією означало б зменшення впливу військових, який ґрунтується на загрозі спалаху війни Пакистану зі своїм сусідом.
У. Т.: Армія Пакистану тримає націю під своїм контролем і стала занадто сильною, щоб виконавча і судова влада та політичні діячі могли мати справу з нею на рівних?
– Ми є свідками затятої боротьби за владу в Пакистані. Суди почали кидати виклики і цивільному уряду, і військовим. Точно так само нещодавно прем’єр-міністр здійснив спробу здійснити низку наступів на військових, і так звана справа Memogate (йдеться політичний скандал, коли президента Асіфа Алі Зардарі звинувачують у таємних спробах заручитися підтримкою Адміністрації США з тим, щоб повністю замінити вище армійське командування і керівництво спецслужб на лояльних йому проамериканськи налаштованих призначенців. – Авт.) є намаганням протидіяти обмеженню влади генералів. Військові сприйняли секретний рейд, проведений Сполученими Штатами для ліквідації Усами бен Ладена, як ушкодження своєї репутації. Цього рейду вони, здається, не в силах були виявити. Тож військові залишаються потужною силою, але опинилися під перехресний вогонь із кількох сторін.
У. Т.: Люди в Пакистані починають втомлюватись і занепокоєні нездатністю цивільного уряду стабілізувати ситуацію в країні. Військові ж з їхніми можливостями і величезним впливом починають розміщати необхідні їм матеріали на пакистанському телебаченні й в інтернеті, сподіваючись дістати вигоду від цього незадоволення?
– Не знаю про це. Хоча в мережі завжди розміщувалися проармійські матеріали.
У. Т.: Внутрішня корупція, релігійні й етнічні сутички все ще є чумою для Пакистану?
– Пакистан стикається з численними проблемами, не в останню чергу через корупцією, міжрелігійну ворожнечу й етнічні сутички. Терористичні угруповання намагалися загострити ці відмінності, що є складовою їхньої змови. Метою якої, зокрема, є повалення уряду. Вони навіть вдавалися до нападів на шиїтські релігійні святині та процесії чи меншини Ахмаді (Ахмадіська течія, відома також як «Ахмадія і Кадіані», виникла в Пенджабі наприкінці XIX століття, за часів Британської Індії. Засновник громади – Мірза Гулам Ахмад – намагався створити синкретичне вчення і звертався з проповіддю не лише до мусульман, а й до представників інших релігій. Точних даних про чисельність Ахмаді в Пакистані немає. За деякими оцінками, членів цієї громади в 170-мільйонному Пакистані може налічуватися до чотирьох мільйонів. – Авт.). Карачі ж стало регулярним місцем бандитських убивств із потужним етнічним відтінком.
У. Т.: Пакистан грає у подвійну гру в Афганістані, де «Талібан» одразу визначений як ворог (тому що він є ворогом пакистанського союзника – Америки) і пакистанський друг (позаяк таліби є ворогами пакистанського ворога – Індії)…
– Відносини Пакистану з Афганістаном є складними і багатогранними. Історично це спрацьовувало в боротьбі ісламістського ополчення проти радянської окупації, і зв'язок із талібами триває й донині. Пакистан побоюється індійського впливу, що дедалі зростає, на Заході, і, щоби не потрапити в пастку, зберігає зв'язок з повстанськими групами, щоб зберегти для себе деякі важелі під час будь-якого політичного врегулювання в Афганістані. Водночас пакистанська влада усвідомлює, що надання нею негласно повноважень діяти іншим особам, котрі він раніше використовував, вийшли з-під контролю та певною мірою сприяють запуску терактів у Пакистані і загрожують стабільності в країні. І хоча він визнає всю небезпеку, яку становить такий історичний підхід, неясно, чи Пакистан розробив нову стратегію з цього питання.
У. Т.: Чи правда, що бути налаштованим проти військових у Пакистані часто означає бути визнаним непатріотом чи запроданцем?
– Є нечисельна ліберальна еліта, яка не боїться критикувати військових. Тим не менш, вона стикається з неодноразовою критикою з приводу того, що така позиція є непатріотичною.
У. Т: Чи може стати відповіддю на проблеми Пакистану повернення до військового правління?
– Відповіддю на ці проблеми Пакистану є стабільна і демократична влада. Повернення до військового правління здатне забезпечити деякий короткотерміновий успіх, однак у довготерміновій перспективі Пакистану такого не було б. Ця країна має коротку історію, і минули лише чотири роки відтоді, як військовий правитель Первез Мушарраф відмовився від влади. Тому наразі зарано розчаровуватися в цивільному уряді.
Довідка Тижня
Роб Кріллі – кореспондент британської газети The Daily Telegraph у Пакистані. До цього він протягом п’яти років писав про Африку зі своєї бази в Найробі до провідних світових видань, зокрема до таких, як: The Times, The Irish Times, The Daily Mail, The Scotsman і The Christian Science Monitor. Також його статті публікувались у The Scotsman, USA Today, News of the World, The Sunday Times and The Sunday Telegraph.
Книжка Роба Кріллі «Спасаючи Дарфур: Улюблена африканська спільна війна» (Saving Darfur: Everyone's Favourite African War), заснована на чотирьох роках його повідомлень про Судан і численних подорожах по всьому регіону, вийшла друком в лютому 2010-го.