Провести повноцінні вибори, дати дихати пресі, урізати власні повноваження, відмовитися від геополітичних претензій — це складно, а часом просто неможливо для тих, хто прагне бути чи здаватися «сильною рукою». А звільнити бранців, ба більше, дозволити їм виїхати за кордон — наважитися на такий крок насправді зовсім нескладно. Та ще й зробити його можна красиво й ефектно. От останній диктатор Європи Аляксандр Лукашенка торік випустив своїх політв’язнів, розчулив західний світ і надав режимові деякої шляхетності. Та хіба лише він: брєжнєвський СРСР періодично відпускав дисидентів у зарубіжжя. Практика була настільки поширена, що згадки про неї навіть збереглись у фольклорі: «Обменяли хулигана на Луиса Корвалана…» Кому, як не чекістові Путіну, любителю багатоходівок, знати ці традиції?
Читайте також: «Страшнішим за смерть є її очікування»
Вимоги світового співтовариства до господаря Кремля чималі, переконливим є навіть український рахунок: Крим, Донбас, політв’язні. Путіну «дешевше» розпочати з останнього. Бо ж, по-перше, не забуваймо, що задля плекання своєї вертикалі він працює передусім на російську публіку: поступки щодо Криму та Донбасу доведеться довго й нудно пояснювати, а найбільш навіжений електорат іще й «зраду» почне роздмухувати. А тут добрий цар узяв і помилував. Та й не всіх одразу, а лише Надію Савченко — найвідомішого свого в’язня, чиє прізвище стало вже символом не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Але для російського медіа-простору, не забуваймо, Савченко, ніколи не була значною величиною. Попри те, президент РФ створив потужний інформаційний привід і пояснив своє рішення (обміняти українську льотчицю на полонених спецпризначенців; до речі, ще менш помітних у тамтешніх ЗМІ персонажів) як «продиктоване гуманізмом». Не оригінально, щось у дусі «СССР — оплот мира», проте ефектно. Одну з вимог він виконав і, отже, чекатиме кроків назустріч.
Якими вони будуть, побачимо невдовзі. Стратегічно Москва зацікавлена у знятті санкцій. Нехай не всіх і не відразу, нехай навіть не у знятті, а в послабленні. Це вже перемога. Річ навіть не в цифрах і конкретному економічному зискові. Путін будь-що прагне бути впливовим гравцем на світовій арені. Торгуватися з Україною безпосередньо не «царський» масштаб (про це свідчать хоча б слова Петра Порошенка, що дату обміну постійно змінювали; очевидно, це робила не наша сторона: Москва просто грала на нервах і підкреслювала власну значущість). От Меркель, Обама, Олланд — інша річ, гідні співрозмовники, і вони, мабуть, підуть на поступки, тобто жест спрямований саме до них. Гра йде серйозна. Як повідомляють джерела Тижня у французьких дипломатичних колах, прокремлівські політичні сили зараз намагаються проштовхнути таку схему: безвізовий режим для України надається за умови послаблення санкцій проти Росії. Парламент Франції може стати таким собі полігоном для ухвалення цих рішень: поступки РФ там обговорюють не в кулуарах, а на вищому політичному рівні. Щойно в Парижі створять прецедент — не забаряться й інші лобісти Кремля, яких не бракує серед політиків провідних світових держав. Треба визнати: українське МЗС цю загрозу не ігнорує. Так, Павло Клімкін відвідав із позачерговим візитом Париж, потім мають бути візити до Берліна та Відня. Офіційно мета цієї «позачерговості» не афішується, однак доволі поширеною є версія про те, що керівник вітчизняного дипломатичного відомства намагається переконати європейський політикум не поспішати послабляти санкції чи знімати їх із Росії.
Читайте також: Спогади на волю
Та й не санкціями єдиними… Слідом за Надією Савченко в Україну можуть поодинці повертати інших політв’язнів. Навряд чи всіх — іще кількох найвідоміших. Москві це не коштуватиме нічого, а PR-ефект для «гуманного» правителя на міжнародній арені буде забезпечений. У справі так званого мирного врегулювання на Донбасі голос агресора звучатиме переконливіше. Ба більше, в унісон із західними державами: Київ дедалі активніше схилятимуть до проведення виборів в ОРДіЛО. Обмін геть неадекватний: ми вам полонених, а ви легітимізуйте терористів. Утім, чого іще чекати від Москви? Гірше, що цими виборами марять і західні партнери, які тепер уже не хочуть чути артилерійську (себто заборонену мінськими угодами) канонаду, рахувати кількість обстрілів, — мерщій вибори! А росіяни можуть діяти на свій манір: або посилювати напруження на фронті й таким чином переконувати Київ у невідворотності електоральних перегонів, або, навпаки, показово на тиждень-другий припинити вогонь: ось вам мир, проводьте голосування. Обидва варіанти для Києва неприйнятні, зручніше було б зволікати й надалі, але за кордоном цього не зрозуміють. Отже, така бажана для всієї України новина — це ще й джин у пляшці, каталізатор міжнародного тиску. Бо наш жест щодо повернення геерушників, полонених у бою, симетричною відповіддю не вважається: ну відпустили для проформи, бо РФ так і не визнала належності Єрофєєва та Алєксандрова до свого регулярного війська.
Читайте також: Юрій Яценко: ФСБ вимагало, аби я зізнався у шпигунстві
Повернення Надії Савченко додому теж певною мірою стрес-тест для України. 709 днів полону зробили з бранки потужну політичну постать, часом це навіть нагадує культ особи. Надія залишила межі України офіцером Збройних сил, а повернулася народним депутатом від «Батьківщини» Юлії Тимошенко. Річ навіть не у статусі де-юре чи званні Героя України. Побутує версія, що поява Савченко в політиці додасть внутрішніх суперечок: навряд чи Надія спокійно впишеться в доволі-таки вождистську партію Тимошенко і просто стане таким собі «акселератором» рейтингу цієї політичної сили. Власна гра популярної в народі персони сплутає карти політикам, спровокує чергову війну інтриг і компроматів. Утім, якщо говорити про гуманізм не путінськими вустами, без лапок, то повернення Надії до України — це безумовна перемога, зовсім не символічна, і те, якою буде її кар’єра надалі, не останньою чергою вплине й на саме суспільство. Захоче воно боготворити свою героїню — розчарувань не уникнути, побачить у ній іще одного завзятого бійця (а фронти в нас тепер повсюди, де не кинь) — просто стане сильнішим.