Адже музика – це музика, а життя – це життя. Річ у тім, що учасники найвідомішого останнім часом у Європі українського рок-гурту розійшлися торік не зовсім по-європейському. Тут ота безкомпромісність, яку постійно приписують музиці «Гайдамаків», поширилася на справи життєві. Колектив вирішив «піти» фронтмена, той зрештою його покинув, на законних підставах забравши із собою і назву гурту. Тож від минулого року «Гайдамаки» – це вокаліст Олександр Ярмола одноосібно і геть новий склад, який не має нічого спільного з попереднім. Утім, для більшості фанів юридичні та моральні аспекти «розлучення» поступаються останньому й головному аргументу – музиці. А вона в новому альбомі під назвою «Годі спати!» передусім асоціюється зі словом «максималізм». І не юнацьким, а дорослим (8 квітня Олександрові виповнюється 47), жорсткішим та незламнішим, як і сам образ Ярмоли, який видається не так сценічним іміджем, як справжнім життєвим кредо.
Свіжа платівка «Гайдамаків» продемонструвала вкрай промовисту та по-своєму універсальну річ. Коли протягом років колективу вдалося виробити насправді особистий стиль, власну мову (і байдуже, подобаються вони нам чи ні), а потім набрати нових хлопців, залишивши тільки голос та обличчя гурту, це все одно звучатиме знайомо та впізнавано. Великі знавці творчості банди, безперечно, почують різницю. Та й сам Олександр багато розповідає про «принципово новий щабель», утім, це кажуть усі виконавці, особливо в часи змін.
У нашому випадку, суто за музикою і, даруйте на слові, концепцією, одразу ж упізнаються старі добрі «Гайдамаки». Тільки жорсткіші за звучанням. Схоже, нові музиканти навіть майстерніші у виконанні. Хоча в рок-музиці такого штибу швидкість – аж ніяк не провідний чинник. Тут головне – дух. А дух у цьому випадку уособлює сам Ярмола, хай вже не ображаються учасники гурту, які опинилися на іншому полі.
«Годі спати» – вже звичний для нас козак-рок з усіма відповідними складовими: українське народне, балканські мотиви, жваві барабани, нестримне бажання грати рок і значний елемент стилів ска і даб, що є спрощеною модифікацією регі. Цей альбом, як для рок-фолкового, вкрай урбанізований – і назви, і тексти. Останні, до речі, часто-густо позбавлені отієї славнозвісної української химерності та образності. Олександр Ярмола більшість слів рубає, як ліс. Утім, конкретика тут виправдана, адже нинішня молодь, перегодована суцільним постмодерном, схоже, втомилася від натяків та іронії.
Взагалі альбом від початку до кінця – це своєрідне «рубилово», тут навіть труба, тромбон та акордеон разом звучать іноді важче, ніж електрогітара. Мабуть, єдина повільна лірична пісня (а в «Гайдамаків» свої поняття про лірику) – «Літо», записана із Сашею Кольцовою («Крихітка»). Лише вона схожа на звичайний «красивий рок» і була видана синглом 2012-го. Так само як і «Передзвони мені пізніше» – соціально-спрямована ска-«гоцалка». Кавер-версія класичного хеві-метал-хіта гурту Motorhead «Ace of Spades» продемонструвала, що надихає на спів Олександра Ярмолу: пісню виконали близько до оригіналу, а духова секція лише додала жару до класичного рифу. Втім, коли посеред композиції гурт почав «рубати» народну «Ой на горі то женці жнуть», це стало тягнути чи то на блазнювання над «класикою», чи то на хуліганство. Але інший живий кавер – на рідкісну регі-пісеньку «Гей, Іване» «Братів Гадюкіних» – уже далекий від оригіналу. Пришвидшений та пригайдамачений. Саме звідси й слоган «Годі спати!». Пісня «Меч Арея» (із запрошеним гостем – сибірським майстром горлового співу Альбєртом Кувєзіним) ніби натякає, що «Гайдамаки» прагнуть розділити лаври похмурих «Кому Вниз», такою готичною, темною, м’ясистою, важкою вийшла ця річ. Альбомна версія «Дівчини з Дніпра» відчутно відрізняється від тієї, яку люди могли бачити в торішньому відео. Багатьом не сподобалося: надто негайдамаківське, класичний рок заграли… Ну, власне, кожен має право на «ліво». Цього разу хлопці спробували схрестити рифову фішку а-ля Led Zeppelin та The Rolling Stones із ледь помітними спробами відтворити духову секцію в дусі brass-джаз-року штибу Chicago. Багато пісень (особливо «Окружна», «Мафія» та на мексиканський лад чуттєва, іронічна «Ефір») – демонстрація моторики духової секції, що часом викликає відчуття мікротонального циганського апокаліпсису в пришвидшеному режимі, як коли перемикаєш звичайну платівку 33 1/3 на швидкість 45 обертів.
А загалом уся есенція альбому красномовно вміщується в першу та останню пісні («Гайдамацька» та «Птахи»), у яких є все: драйв мідних духових, виразна мелодія, гармонійність і… палке бажання комусь начистити пику за першим-ліпшим рогом. Так-так, в Україні нарешті вийшла гостросоціальна платівка. І для вітчизняної сцени, де всі переважно співають про кохання-зітхання-до рання, це дуже своєчасний реліз.