У житті сучасної людини залізничний вокзал (чи станція) посідає місце важливе, однак не таке, як це було у двох попередніх століттях. Залізниці стали трендом і рушієм прогресу у вікторіанську добу. Хоча нібито Україна до британської історії стосунку й не має, однак якщо пригадати історію прокладання наших залізничних колій, то без британського впливу тут не обійшлося. Недарма перший київський вокзал був неоготичним, тобто за стилем таки орієнтувався на архітектурну моду Лондона, як, до речі, і перший міст через Дніпро. Перший електричний трамвай, каналізація й листівки (зокрема, різдвяні) з’явилися не без орієнтира на Туманний Альбіон. Звісно, панська мода здебільшого стосувалася паризьких новинок (наприклад, винайдення анілінових барвників, що позначилося на любові до яскравих стрічок як на капелюшках міських пань, так і у вінках сільських панянок). Однак те, що стосується модернізації урухомлення, на українські терени тоді приходило з розумінням першості англійської індустріалізації. Хоча львів’яни, які знаються на історії свого двірця з дебаркадером, могли б із цим посперечатися, вказуючи, що австрійські залізниці, які сполучали Краків, Чернівці, Львів, таки старіші за інші українські колії, вокзали й станції. Те, що їх об’єднувало, — різні входи. Один — для панства, яке могло собі дозволити квитки у вагони першого й другого класів, а отже, зручні крісла в залі очікування й відвідини ресторану. І другий — для тих, кому вистачало коштів на мандри третім класом, а тому їм не вільно було навіть заходити до приміщення: ідіть собі через підземний перехід. За цим пильно стежили жандарми, що стояли на всіх виходах як до міста (Києва, Львова, Чернівців, Одеси, Станіславова), так і до колій під елегантним металево-скляним дебаркадером чи без нього.
Попри «рівність усіх перед законом», підрадянське ХХ століття в Україні соціальний поділ залишило, хоч і закамуфлювало. У більшості великих вокзалів, що їх переобладнали або перебудували за принципом «парадного в’їзду», були окремі каси «для особливих категорій громадян» і «зали для відпочинку підвищеного комфорту», куди можна було потрапити лише за наявності певного посвідчення. Пам’ять підсуває досвід брежнєвських часів, коли, користуючись пільгами студентського квитка, пересувалася залізницею багато й регулярно. Тоді на вокзалах великих міст були облаштовані поштові відділення, щоб можна було швидко надіслати телеграму, пишучи на стандартному бланку ручкою з дряпливим пером. Ним довгенько доводилося човпти в чорнильницю, видобуваючи потрібну для слова вологу.
Читайте також: (Не)порожнє місце за святковим столом
На менших (чи зовсім крихітних) станціях касири взимку палили дровами пічки, а влітку висаджували квіти під вікнами на клумбах, облаштованих неподалік туалетів. Ресторанів, буфетів, мафів з якоюсь їжею чи напоями не пам’ятаю, а ось тих, хто на зупинки приносив їжу просто до вагонів, забути важко. У столиці України це були торти «Київські» й пиріжки, а на станціях, де потяги зупинялися на кілька хвилин, — вареники, сушена риба, налисники з різними начинками, сезонні фрукти.
Усе це потроху згорнулося, коли на початку ХХІ століття вокзали й станції наповнилися мафами, кав’яреньками, генделиками, пообростали ятками й базарчиками. Здавалося, настає епоха без «пасажирів третього класу», коли рік за роком грошей буде більше і на ремонт будівель, і на новий рівень сервісу, уваги, комфорту.
Я згадувала про минулі часи вокзалів восени, коли випало багато мандрувати українськими містами. До Жмеринки, де вокзал — один з найцікавіших зразків стилю арнуво й неоренесансу, ще не доїхала, щоб перевірити, як там поживає унікальна ліпнина й автентичні клямки на дверях. Не бачила й вокзалу Краматорська, де сталася жахлива трагедія навесні 2022 року. Однак того, де була, цілком достатньо, щоб не без оптимізму зауважити: стан вокзальних будівель здебільшого добрий (на невеликих станціях не виходила, хоча з вікон вони також не були кепськими на вигляд).
Проте є одна особливість: пасажири не люблять довго перебувати на вокзалах. Зайшовши у двері з боку міста, затримуються ненадовго в центральній залі, щоб якомога швидше вийти на перон. Великі й велетенські зали очікування, якісь таємничі приміщення на поверхах чи в окремих крилах вокзалів не те що порожніють — вони зачинені й темні. Це, вочевидь, не стосується проблеми економії коштів під час війни, зокрема й дій під час повітряних тривог. Змінилися звички пасажирів, які воліють приїхати точно до потяга, довго на нього не чекати. Саме очікування чогось чи когось ніби дискомфортне. Те, що колись сприймалося за норму (зачекати на потяг чи електричку кілька годин), припинило таким бути. Попри звичність гаджетів і наявність мобільного зв’язку (за мінусом наслідків кібератак, звісно), пасажири воліють перечекати, пересидіти кілька годин деінде. Вокзали залишилися пам’ятками архітектурних смаків і стилів, а не місцем позитивних вражень.
Як відомо, будівля паризького музею Д’Орсе була створена 1900 року як розкішний вокзал з готелем, а змінити її призначення вирішили 1979 року. За посередництва президентів республіки Жискара д’Естена (ініціатор) і Міттерана (офіційний відкривач) музей загальною площею 20 000 м² прийняв перших відвідувачів 1986 року.
То що заважає українцям скористатися цією практикою навіть у час війни, пристосовуючи її до своїх потреб?
Наприклад, міські вокзали можуть надавати простори, що стоять пусткою, для мистецьких подій. Не кажу про стаціонарне розміщення великих колекцій, це потребує значних вкладень на перебудову. Але тимчасові акції — чому б ні? Не лише пасажири, а й містяни можуть приїздити на вокзал оглядати тимчасові виставки, слухати концерти, приходити на танцполи. Колись на вокзалах грали духові оркестри, тож там можна влаштовувати й нішеві ярмарки (як нині кажемо, маркети) з виступами місцевих музикантів. Урешті, у нас з’явилося багато фотографів, які зафіксували моменти життя під час війни. Чому б експозиції їхніх творів не показувати на вокзалах з відповідним інформаційним супроводом у медіа, під час публічних розмов з ними? Україна не має музею фотографії, хоча російсько-українська війна вже стала феноменом, як порівняти з усіма війнами людства за рівнем знімань.
Читайте також: Навіщо фотографувати експозиції
Про це я думала після відвідин київського вокзалу, де в передріздвяні дні відкрили інтерактивну виставку «Зірка сходить». Проєкт надзвичайно амбітний не лише тому, що вокзал із суворою пропускною системою перетворюють на частково мистецький простір. У проєкті під омофором Укрзалізниці поєднується добре «зашита» в простір частини другого поверху нова технологічна підкладка різних активностей з просвітницьким нагадуванням про історію різдвяного свята. За дуже прийнятну ціну тут можна погойдатися під штучним снігом (звичайний кінотрюк, але в якому колористичному виконанні!), побачити раритетний Сокиринський вертеп, справжні свічники-трійці, автентичні ікони, колекцію керамічних тарелів і гравюр (з якою ж незвичною підсвіткою яскравих вітрин!), доторкнутися до віртуальних тарілок, на яких з’являються різдвяні страви різних культур, покрутити мобіль з кольорових зірок, щоб урухомити підняття ще однієї, надягнути віар-окуляри, посидіти перед широкоформатною авторською стрічкою про дитяче сприйняття Новорічних свят. А перед дизайнерськими дідухами й бичками із соломи раптом згадати запах, як заходила в стайню за бабцею, коли вона зносила зі стриху корові їсти перед тим, як доїти… Аж здалося від того солом’яного духу, що зараз цвьохнуть перші струмені теплого молока…
Хіба це можливо: на вокзалі, під стелею з необароковою ліпниною повоєнних часів раптом згадати хлів у рідному селі? Для гострого переживання феномену Різдва, у якому всі ми такі ж подорожні, як Йосип з Марією, три мудреці з дарами, пастушки з ягнятами, янголи й зоря-комета, такі ж переміщені особи й транзитні персони, як у часи Ірода, може згодитись будь-яке місце. Чому б не використати для цього вокзал, якщо ми бачимо: коли люди об’єднуються й надають сенс безлюдному простору, тоді він зігрівається диханням, починає звучати дитячим сміхом, схвильованими голосами, фотографуванням артефактів, зачудуванням яскравістю й розміром авторських масок і персонажів?
Отак би в кожному українському місті (а може, невдовзі й містечку) придивитися до вокзалів і подумати, що там можна зробити, щоб людям захотілося прийти й подивитися, як завдяки таланту й вигадливості в темній пустці народжується щось нове й світле.
…Поки я писала цей есей, надійшло вечірнє повідомлення про масований обстріл залізничного вокзалу в Херсоні, де понад 100 українців чекали на евакуаційний потяг. Масштабів трагедії вокзалу Краматорська, що сталась у квітні 2022 року, вдалось уникнути, та всі мої логічні розмисли про те, на що можуть перетворитись українські вокзали, вмить стали ефемерними. Відсунулись у майбутнє, у той образ перемоги, коли українські міста і містечка перестануть бути беззахисними перед насильниками, яких посилають убивати невинних.
