Різдвяні традиції Волині: дідух, солом’яні павуки, Святвечір та Голодна кутя, що об’єднує покоління

На історичній Волині, в етнопарку «Ладомирія» вже стало гарною традицією не лише зберігати, а й відтворювати давні обряди та звичаї, що зберігають душу і дух української культури. Щороку тут, серед старовинних хат і традиційних атрибутів, оживають обряди, які відтворюють атмосферу свят, характерних для наших предків. Зокрема, колектив етнопарку з особливою уважністю і натхненням відтворив святкові обряди, пов’язані з Різдвом, а також стародавній обряд «Колодія» («Колодки») — ритуал, що проводився в останній тиждень перед Великим постом. Вразив і обряд «Водіння Куста», що відтворює стародавні уявлення про очищення та відновлення. Напередодні Різдва про цікаві традиції наших предків розповів Тижню історик, кандидат історичних наук, голова ГО «Центр дослідження і відродження Волині», а також засновник етнопарку «Ладомирія» Володимир Дзьобак, який глибоко вивчає і популяризує культурну спадщину нашого краю.

Дідух, або Історія про старшого чоловіка, що врятував село

Є речі, які українці роблять без жодних «звідки це взялося». Просто так робили батьки, так робили їхні батьки, і ми, навіть у сучасному ритмі, повторюємо ці жести. І тільки інколи задумуємося: чому саме так?

Дідух на Різдво, етнопарк «Ладомирія». Фото тут і далі: Мар’яна Парніцка

Про це добре знає Володимир Дзьобак. Каже: українців часто звинувачують у надмірному озиранні на минуле — мовляв, так любимо копирсатися в історії, що не бачимо майбутнього. А він сам довго не міг зрозуміти, звідки ця потреба пам’ятати. І відповідь знайшлася зовсім не в архівах, а під час розмови про… новорічну ялинку.

Колись, готуючи книгу про рідне село Срібне на Волині (село в сучасному Дубенському районі Рівненської області), Володимир Дзьобак натрапив на опис давнього святкування Святвечора. Відповідно до нього господар зранку вносив до хати Дідуха, а господиня лишала поруч кутю на цілий день. Але вже тоді люди часто не знали, навіщо робити саме так. І лише один дідусь розповів історію — чи то легенду, яка відразу розставила все на свої місця.

У сиву давнину неврожаї були частими, а зима — суворою та сніжною. І коли харчів не вистачало, село могло вдатись до жахливої практики — відвозити старших людей у ліс. Жорстокість, яка сьогодні здається неможливою, колись була питанням виживання.

Якось настала люта зима. Люди зрозуміли: всі до весни не доживуть. Згадали про найстаршого мешканця, який жив на околиці, та й пішли по пораду. Дідусь довго думав і запропонував зняти з дахів необмолочену солому — ту, яку в минулому, традиційно лишали цілою, щоб «хата не була бідною». Солому обмолотили, зерно зібрали — і цього вистачило, щоб пережити лиху зиму.

Село врятувала мудрість одного старого чоловіка. Після цього люди щороку робили Дідуха — сніп, що нагадував про відповідальність перед старшим поколінням. Так простий обряд перетворився на моральний компас.

На Волині Дідуха робили з першого зажинкового чи обжинкового снопа. Жито, пшениця — його основа. Дідуха перев’язували перевеслом і ставили на покуті, іноді на діжці поруч із кутею, інколи просто на столі.

Він стояв у хаті до Водохреща. Потім його обмолочували. Зерно з Дідуха йшло на перший посів, а солому давали худобі чи використовували в господарстві. Це не декоративний сувенір, а частина річного циклу.

Солом’яні павуки

Солом’яні павуки, етнопарк «Ладомирія».

Ще одним важливим атрибутом різдвяного й святкового декору є солом’яні павуки. Це геометричні конструкції, виплетені з соломи, що в колись мали в основі прості форми — ромби, квадрати чи зірки. З часом ці вироби набули дедалі складніших форм, які нагадують архітектурні елементи модернізму, переплітаючи традиційне ремесло з новаторськими підходами. Виготовлення павуків стало справжнім мистецтвом, де кожна деталь важлива. А складність конструкції — це не просто декоративний елемент, а й відображення внутрішнього світу майстра.

Згідно з традицією, павука зазвичай підвішували до сволока, де він висів над святковим столом або в центрі оселі. Коли в хаті горіла лише свічка, мерехтливе світло створювало приголомшливі тіні від цих складних конструкцій. Тіні падали на підлогу, утворюючи величезну павутину, що буквально оживала. Цей ефект надавав кімнаті особливої атмосфери, де світло та тіні зливаються в єдине ціле, нагадуючи про присутність невидимого світу.

У народних віруваннях павук мав особливе значення. Вважалося, що в його тілі може оселятися душа предка, яка таким чином продовжує спостерігати за життям роду. За однією з легенд, павук відігравав навіть рятівну роль: у часи переслідувань Марії та Йосипа, коли ті ховалися в печері, павук швидко сплів павутину на її вході, що виглядало як необроблена частина скелі.

Читайте також: Різдво та Новий рік у Косачів, Лисенків і Старицьких у Києві

Так чи інакше, павук є символом не тільки природи та її циклічності, але й невидимих зв’язків між поколіннями. А солом’яний павук став не просто предметом декору, а важливим оберегом, що зберігає пам’ять про минуле і з’єднує часи.

Святвечір: Ніч, коли все має значення

На Волині різдвяні традиції завжди вирізняються особливою яскравістю, адже тут зберігається глибока пам’ять про родину. Незалежно від того, який календар ми маємо — давній чи сучасний, старий чи новий стиль, — вечір перед Різдвом завжди має один і той самий сенс: це час для родини, час для згуртованості, час для пам’яті. Святвечір — це не просто вечеря, а момент, коли кожен предмет на столі має своє значення, а всі предвічні символи й традиції живуть у кожному жесті та в кожній страві.

Святковий стіл з стравами на Святвечір перед Різдвом, етнопарк «Ладомирія».

Святвечір починається з того, що родина збирається за стіл. Перед тим як сісти, під скатертину кладуть сіно, яке символізує багатий урожай і благословення. На столі обов’язково повинна бути одна порожня тарілка — для тих, хто вже не з нами, для душ, що залишили цей світ. Це нагадує про зв’язок між поколіннями та про те, що навіть у святкову ніч ми пам’ятаємо тих, кого більше немає поруч.

Страви на Святвечір завжди пісні, і їх повинно бути рівно дванадцять — за кількістю апостолів або місяців у році. Кутя, узвар, вареники, пампухи — це лише частина святкового столу. Кожна з цих страв має свою символіку і значення, адже пісне харчування відображає закінчення посту та підготовку до святкування народження Ісуса Христа.

Перед початком трапези господар обов’язково читає молитву, запалює різдвяну свічку і першим куштує кутю. Це знак благословення і подяки за врожай і за те, що родина може зібратися разом у цей святковий момент. Згідно з традицією, протягом вечора всі члени родини мають спробувати кожну з дванадцяти страв — це символізує повний цикл року, і кожна страва має свою роль у цьому святковому ритуалі.

Особливе місце на столі займає Дідух — сніп, який господар приносить у хату і ставить під образами. Це символ добробуту і достатку, який охороняє дім від бід і нещасть. Дідух також є символом зв’язку з предками і родом.

За столом не годиться сидіти в старому чи брудному одязі — вся родина повинна відчувати святість цього моменту.

Після трапези наймолодший член родини має зв’язати всі виделки сіном. Цей звичай має глибокий зміст: вважалося, що завдяки цьому родина буде залишатися згуртованою, а через покоління збережеться єдність і підтримка. А ще діти, як правило, залазять під стіл і починають «квоктати», щоб «квочки сиділи» — ця традиція також спрямована на примноження достатку.

Коли вечеря завершена, настає час для коляди. Діти та дорослі йдуть зустрічати колядників, які приносять благословення й радість. Колядування — це не тільки свято для всіх, хто бере участь у ньому, а й своєрідний ритуал очищення дому від негараздів і нещасть. За колядки завжди дають солодощі чи гроші — це знак вдячності за принесене добро і благословення.

Усі традиції, що наповнюють Святвечір, формуються в колі сім’ї. Саме тут передаються найцінніші моменти, найглибші звичаї та ритуали, що зберігаються від покоління до покоління. Ми не просто святкуємо Різдво, а відновлюємо зв’язок із нашими предками, вшановуємо їхню пам’ять і передаємо нащадкам те, що є найважливішим: любов, згуртованість і повагу до роду.

Тому Святвечір — це не просто вечір перед Різдвом, а момент, коли ми зупиняємося, щоб згадати, хто ми є, звідки прийшли і що несе в собі кожен обряд, кожна страва, кожен символ на святковому столі. Це ніч, коли все має значення.

Читайте також: На хвилі Курбаса: Вистава «Вертеп. Сон на Різдво»

Щедрий вечір (Маланка)

Наприкінці року, 31 грудня, в Україні відзначатимуть Щедрий вечір — одне з найяскравіших і найколоритніших народних свят, відоме також як Маланка. Воно поєднує в собі давні традиції, вірування та символіку оновлення.

Центральне місце на святковому столі займає щедра кутя. На відміну від різдвяної, вона не пісна й символізує достаток, родючість і добробут. За народними уявленнями, що багатшим був стіл у Щедрий вечір, то щасливішим і врожайнішим мав бути наступний рік.

Особливою традицією цього дня є щедрування. Молодь — хлопці й дівчата — перевдягається в різноманітних персонажів: казкових героїв, тварин, міфічних істот, одягає маски й обходить оселі з щедрівками. Вірили, що щедрівки не лише дарують господарям добрі слова, а й захищають дім від злих сил.

За переказами, під час таких забав хлопці могли знімати ворота з дворів, де мешкали дівчата, — своєрідний знак симпатії у вигляді парубоцької витівки.

Завершувався Щедрий вечір спалюванням Дідуха — символу минулого року, який проводжали з надією на оновлення, добробут і щасливе майбутнє.

Голодна кутя (Водохресний святвечір)

6 січня за новоюліанським календарем — це не просто вечір перед Водохрещем. Це Водохресний святвечір, відомий також як «Голодна кутя», який окреслює завершальний акорд різдвяного циклу свят. Цей день має особливе значення в українських традиціях, адже це спокійне прощання з різдвяними святами перед тим, як розпочнеться новий рік і нове життя.

У цей день українці дотримуються суворого посту. Не можна їсти до першої зірки, що символізує настання святкової миті. На святковому столі знову з’являються пісні страви: вареники, каша, кутя. Все це — відображення дотримання обряду і поваги до традицій, а також знак очищення і підготовки до духовного оновлення.

Після святкової літургії, коли віряни повертаються додому, господар окроплює свяченою водою всі кімнати оселі. Важливо, щоб кожен член родини зробив ковток цієї води — це очищає від хвороб і гріхів, приносить благословення і здоров’я. Вода, освячена в храмі, вважається святою, і тому має величезну силу, здатну захистити від зла і нещасть.

На дверях будинку малюють крейдою хрест, а іноді випалюють його свічкою, придбаною в церкві. Він захищає оселю від нечистої сили. Цей обряд є давнім, і відображає віру в захист і охорону дому від усього негативного, що може прийти ззовні.

«Голодна кутя» має свою особливу атмосферу. Вона завершує різдвяний цикл, який почався святковими вечорами, і є спокійним моментом перед великим святом Водохреща. Це своєрідна пауза, коли вся родина збирається разом, спільно відзначаючи цей день з відчуттям внутрішнього очищення та гармонії. У народі це свято асоціюється з кінцем застіль і гучних святкувань — більше не лунають пісні, припиняються розваги.

За традицією, цього дня на столі цілий день мають бути пісні страви. Вечеря — проста й скромна, але кожна страва має своє значення і символізує зв’язок з предками, повагу до землі, до життя, до тих, хто був до нас. Кутя, як одна з основних страв, уособлює пам’ять про пращурів, адже зерно — це символ життя, яке продовжується в поколіннях. Водночас різдвяний піст і Святвечір у цей день готують нас до духовного очищення, до зустрічі з новим роком, новим циклом, новим початком.

В Україні в час різдвяних свят ми не просто звертаємося до минулого; ми черпаємо з нього силу, щоб іти вперед. Цей зв’язок з предками дає нам стабільність і опору в світі, який часто здається нестабільним і мінливим.

Різдвяні традиції надають нам сили і відчуття єдності. Вони вчать пам’ятати, хто ми, звідки і чому ці звичаї важливі для нас. Коли стоїть Дідух, коли лунає коляда, коли діти «квокчуть» під столом — ми відчуваємо глибоке коріння, яке нас тримає. Традиції нагадують про важливість наших коренів, які забезпечують нам стабільність і допомагають зберігати рівновагу в часи, коли навколишній світ здається непередбачуваним. Саме тому ми зберігаємо і відроджуємо ці святкові обряди, передаючи їх від покоління до покоління, щоб зберегти нашу душу, пам’ять та ідентичність.