Про реабілітацію учасників бойових дій почали говорити на другому році війни, яку в суспільстві тоді визначали як АТО. На рівні держави не було ані сталої державної політики, ані міністерства у справах ветеранів, ані розуміння ставлення суспільства до ветеранів російсько-української війни. Саме слово «ветеран» малювало в уяві більшості українців поважного віку людей, які воювали за часів Другої світової війни чи в Афганістані, з нагородами на кітелях під час проведення річниць до Дня Побєди. Останній парад з ностальгічними нотками Радянського Союзу відбувся напередодні Революції гідності 2013 року.
З 2014 року до закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» поступово вносили зміни щодо «відкритості та рівного доступу до інформації про державні пільги та гарантії, механізми їх реалізації, доступу до реалізації права на отримання всіх пільг та гарантій». У межах цих змін ветеранам нової війни законодавчо пропонували ті самі пільги та послуги, що були доступні поколінню ветеранів часів СРСР: санаторно-курортне лікування, соціальні пільги, пріоритет на земельну ділянку.
Від початку повномасштабної війни державні діячі та військові наголошують на цінності збереження життя кожного українця, а особливо воїна.
Але переосмислення державної політики у справах ветеранів та їхніх родин залишилося на рівні прийняття неробочих стратегій, пілотних та експериментальних проєктів з боку реорганізованого 2019 року Міністерства у справах ветеранів. На противагу державній установі, рушієм змін у справах ветеранів стали громадські організації, благодійні фонди та ініціативи, які засновували самі ветерани або їхні родини.
За основу роботи з ветеранами та їхніми родинами взяли досвід іноземних партнерів, на базі якого громадські організації почали розробляти власні дослідження, концепції та надалі програми реабілітації.
Veteran Hub, «Юридична сотня», «Простір можливостей», VETERANKA, «Принцип» — це невеликий перелік тих організацій, які за роки війни змогли проаналізувати набутий на російсько-українській війні досвід ветеранів та сформували концепцію нової політики щодо ветеранів і їхніх сімей.
Представники цих організацій у своїх інтервʼю та коментарях наголошують, що головною помилкою відсутності державної політики щодо ветеранів нині є нерозуміння з боку держави, що воїни, які зараз набувають бойового досвіду або вже набули його, і є частиною оборонної стратегії держави. Саме вони стануть основою резерву в секторі безпеки й оборони. Одним з ключових пунктів запропонованої концепції щодо ветеранів та їхніх сімей є сам фактор розробки гідної політики щодо ветеранів, який і є першим кроком до визнання їхнього внеску.
«Мені потрібна невелика пауза»
Олексій Кушнєр, командир взводу полку «Азов» у 2014–2015 роках, з початком повномасштабного вторгнення повернувся до лав ЗСУ як парамедик, а із часом — бойовий медик 3 окремої штурмової бригади. Від початку служби щодня у своїх соцмережах Олексій публікує фото з горнятком кави та дописом: «Доброго ранку та гарного дня. Ми ще на один день стали ближчими до перемоги». Його молитва на бронежилеті про прийняття смерті стала одним із символів війни. Під час служби Олексій описував своє військове життя в соцмережах, чим створював місток між цивільними та військовими. «Те, що ми пишемо в соціальних мережах, — це момент сублімації. Це наш спосіб взаємодіяти із суспільством, тому що інших способів, коли ми у війську, у нас немає», — каже Олексій у коментарі Тижню.
Восени цього року Олексій демобілізувався зі служби за статтею 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», який дозволяє звільнення, якщо близькі родичі загинули або зникли безвісти в період воєнного стану. «Мені потрібна невелика пауза, я втомився у свої 36 сидіти на обезболі та ліках проти гіпертонії. Я хочу нарешті почати творити центр взаємопідтримки для постраждалих від війни», — каже він.
Центри взаємопідтримки існують на базі громадських ініціатив, які впроваджуються за принципом «рівний рівному», коли люди діляться знаннями та своїм пережитим досвідом, допомагають одне одному. Міністерство у справах ветеранів навіть запустило конкурсний відбір кандидатів на помічників ветеранів, у якому можуть узяти участь ветерани, а також члени їхніх родин, готові допомагати іншими захисникам України легко пройти шлях переходу від військової служби до цивільного життя. Але за умовами конкурсу ветеран/ка має мати освітній ступінь не нижче молодшого бакалавра.
Перший крок до відновлення
Свій шлях повернення від військового до цивільного життя Олексій розпочав 2015 року, після першого повернення з війни. У нього були проблеми із соціалізацією. Він каже, що реабілітація існувала, але не було сталого алгоритму, щоб її отримати. «Наприклад, для того щоб отримати путівку на санаторно-курортне лікування, треба було піти до сімейного лікаря, де часто були великі черги, і взяти епікриз із відповідними рекомендаціями. Ветеранів, що потребували допомоги, було дуже багато. Формально держава зобов’язувалася надавати відповідний обсяг послуг, але виділена на це кількість держкоштів очевидно була недостатньою», — зазначає Олексій.
Олексій натрапив на допис у фейсбуці про безкоштовні походи в гори для учасників бойових дій. Ідеологом та ініціатором ініціативи був інший ветеран Віталій Дячук. Того ж року після повернення з фронту він пішов у тижневий соло-похід і наприкінці подорожі зрозумів, що це значно покращило його психічне здоров’я. Любов до гір та власний досвід надихнули створити проєкт горотерапії як одного зі шляхів реабілітації та підтримки одне одного. Так з’явився проєкт Nomad.live, який реалізує дві соціальні мети: безкоштовні походи в гори для ветеранів і військових (діє з 2016 року) та походи в гори з людьми з ампутаціями — не лише учасниками бойових дій (діє з 2018 року). «Гірські походи можуть стати одним з етапів переходу від військового до цивільного життя. Після війни є величезна проблема з отриманням адреналіну в легальний спосіб. А похід у гори — це можливість отримати задоволення та взяти участь у пригоді з контрольованим ризиком», — описує свої враження від першого похідного досвіду парамедик Олексій.
Після цієї мандрівки Олексій Кушнєр став компаньйоном і гідом Nomad.live, а Віталій Дячук організовував походи, шукав фінансування, просував проєкт і як гід водив людей з ампутаціями. Проєкт розростався, до нього долучалися ветерани-психологи. Терапевтична дія горотерапії починається ще до походу. Найважливіше — ухвалити рішення піти, встановити контакт з організаторами, заповнити анкету та зібрати потрібні речі. Ці дії допомагають зібратися й поставити собі мету, яка буде реалізована під час мандрівки. Для розуміння побудови маршруту та потреб учасників на початку кожного походу ветерани заповнюють анкету, де вказують захворювання, отримані поранення й сподівання від мандрівки. Організатори походу аналізують отриману інформацію та добирають маршрути, які можуть задовольнити групу. «Похід для ветеранів є безоплатним. Коли ти заводиш таку людину високо в гори, особливо коли вона там ніколи не була, бачиш, як вона змінюється. Ти спілкуєшся із цими людьми надалі й розумієш, що вони переглянули багато моментів після походу. Тоді є усвідомлення, що ця діяльність результативна», — каже Олексій.
Горотерапія
Термін «горотерапія» новий для України, але подібний метод давно реалізовують в Америці та Канаді. Українські ветеранські ініціативи та громадські організації вдало налаштували співпрацю з тамтешніми реабілітаційними ветеранськими центрами й програмами.
Співзасновниця та координаторка проєкту «Горотерапія для ветеранів та їхніх сімей» громадської організації «Метта» Юлія Стадницька каже, що на початку 2021 року до них звернулася лісова служба уряду Сполучених Штатів Америки — U.S Forest Service — з ідеєю розробляти програму реабілітації ветеранів в умовах природи, використовуючи напрацювання «Метта», як психотерапевтів, що працюють з військовими та ветеранами з 2014 року. Програму природотерапії розробляли впродовж року разом з ветеранами Nomad.live, U.S Forest Service та партнером Полом Андерсеном з Huts For Vets, який має досвід реабілітації ветеранів у Колорадо. «Пол ділився матеріалами, розповідав, як вони це роблять. Хлопці мають досвід гірських мандрівок. Ми — терапевтичний. Новостворена програма мала стартувати 2022 року, але, звісно, ми мусили її відтермінувати до 2023 року. Хлопці пішли на фронт. У нас були психологічні кризові інтервенції, які ми робили як терапевти», — зазначає Юлія Стадницька.
Поступово на відкритті гірського сезону 2023 року «Метта» повернулася до реалізації адаптованої короткої програми. Вони розпочали з одноденних виїздів для різних груп людей — не тільки ветеранів війни, а і їхніх родин та родин військових, що вважаються зниклими безвісти, а також сімей полеглих захисників. Програма проєкту не передбачає змішаних груп, які б включали ветеранів разом з їхніми родинами. Натомість формують або лише ветеранську групу, або групу, що складається з нинішніх військових. Уже в липні відбувся повний запуск чотириденної версії реабілітаційної програми. У проєкті передбачено, що гідом є ветеран, який у тандемі співпрацює із психологами «Метта».
Після другого повернення з війни Олексій Кушнєр у межах спільно розробленої програми «Метта» водить у гори інших ветеранів. Це один з компонентів підходу до самодопомоги «рівний рівному». Він ділиться: «Зараз походи в гори є моїм завданням та сподіванням на сатисфакцію. Я працюю з людьми, які не впевнені у своїх фізичних, психічних можливостях, які кажуть, що не зможуть цього зробити. Ти формуєш своє бачення, спрямовуєш команду на те, щоб усі досягли поставлених цілей».
У програмі передбачено чотири дні перебування в туристичному притулку «Явірник» з радіальними виходами в гори. Ідуть невеликими групами до п’ятнадцяти людей. Одним з елементів програми горотерапії є спілкування, яке дає ефект зцілення. Під час мандрівки горами психологи проєкту інтегрують різні стабілізаційні техніки, якщо група на це відгукується. Обов’язково ввечері сідають біля вогнища та спілкуються про пережитий день.
Олексій Кушнєр каже, що зазвичай коли військові повертаються в суспільство, то почуваються недотичним до нього: «У більшості випадків навколо нас люди з нерелевантним досвідом. Біля вогнища ми розказуємо круті військові історії, від яких у цивільних сивіє волосся. У колі таких самих, як ти, тебе зрозуміють і не будуть казати, що відсилати частину ноги “Новою поштою” — дурня». Після походу проводиться анкетування, у якому учасники діляться своїми враженнями від мандрівки. Одним з позитивних показників є рішення йти в гори ще раз. Також формується певна спільнота, де учасники та організатори далі спілкуються між собою. «Для мене сам похід — це не відпочинок. Я беру відповідальність за кожну людину, яку веду. Я пропрацьовую свої психологічні завдання, тому що брати відповідальність і доводити справу до кінця — це цікавий виклик. Завжди є ризик отримати нерозуміння якоїсь категорії людей або потрапити в екстремальну ситуацію й не справитися з нею», — додає Олексій.
(Не)існуючі дорожні карти для ветеранів
Після злагодженої роботи у війську, де є відчуття потрібності своїй державі, учасники бойових дій, повернувшись додому, відчувають, що поза сімʼєю більше нікому не потрібні.
Ці люди після повернення отримують лише документи про завершення служби.
Через відсутність адекватної державної політики у справах ветеранів та їхніх сімей вони постають перед великими труднощами при отриманні офіційного статусу учасника бойових дій, що є необхідним для участі в програмах реабілітації.
«Кожен ветеран після демобілізації має отримати дорожню карту, у якій буде прописано, де він може отримати послуги: психологічну, медичну допомогу, інформацію про ветеранський бізнес та реабілітацію загалом. Ці дорожні карти мають бути обов’язковими. Тоді він може зрозуміти, що про нього дбають і він може задовольнити свої потреби. Є зміни, але я повторюся: ветерану потрібна дорожня карта. Я це знаю, тому що цікавився й живу цим десять років», — каже Олексій.
На сайті Міністерства у справах ветеранів, на жаль, немає цілісної інформації, яка б допомогла ветерану шукати потрібні послуги в одне натискання. Можна знайти застарілі рекомендації щодо ветеранських просторів (лише для чотирьох областей України) та рекомендації щодо реабілітаційних закладів. Для того щоб ветерану знайти потрібну послугу, треба щонайменше п’ять разів переходити за різними посиланнями.
Однак деякі обласні центри розмістили на сайтах держадміністрацій інформацію про ветеранські громадські організації та послуги, що вони надають. На одній сторінці сайту зібрано інформацію щодо медично-психологічних центрів, безкоштовних ініціатив, а також правозахисних центрів для військовослужбовців, які надають соціальну та правову допомогу учасникам російсько-української війни та їхнім родинам. «У нас є ще один проєкт — “Жити чекаючи”. Він покликаний допомогти родинам, чиї рідні зникли безвісти на війні. Ми працюємо з трьома громадами: Червоноград, Дрогобич, Миколаїв. Є координатори, які співпрацюють з військкоматами та отримують усю потрібну інформацію», — зазначає в коментарі Тижню співзасновниця та голова ГО «Метта» Олена Муха.
Улітку цього року створили 24 обласні координаційно-консультативні центри, які працюють із внутрішньо перемішеними особами, ветеранами та сім’ями військовослужбовців. Більша частина з них уже активно функціонує, зокрема у Львівській області. Завдання цих центрів — збирати інформацію, хто і де надає допомогу, та скеровувати тих, хто шукає цієї допомоги. У ГО «Метта» додають, що не варто інвалідизувати ветеранів, адже надмірна увага автоматично виокремлює їх у суспільстві. Має бути збалансована система інформування, що заохочувала б ветерана або ветеранку до участі в реабілітаційних програмах та отримання інших видів допомоги.
Кого треба інтегрувати: ветеранів у суспільство чи навпаки?
На думку Олексія Кушнєра, інтеграція ветеранів у суспільство ніколи не відбудеться повною мірою: «Є люди, які легше сприймають стрес, є ті, які гірше. Буде частина, яка повернеться й матиме такий вигляд, ніби не брала участь у війні, і їм потрібно буде місяць-два. І інші, як у фільмі про Рембо, будуть сидіти в лісі й шукати пригод, бо вони ніколи не зможуть повернутися до цивільного життя. Бо не буде в них відчуття потрібності».
Veteran Hub перейняв досвід іноземних колег та 2019 року розпочав дослідження, у якому вирішив перевірити, чи етапи шляху американських ветеранів будуть схожі на етапи українських.
Вони хотіли зрозуміти, які саме етапи проходять військові, повертаючись до цивільного життя. Дослідження базувалося на результатах фокус-груп, спілкуванні з ветеранами АТО/ООС. «До нас у Veteran Hub приїхав Роберт Макдональд, який був восьмим секретарем ветеранських справ в Америці. Він розповів, що за його каденції департамент у справах ветеранів США розробив концепцію “Мапа шляху ветерана”, яка допомагала їм налагодити процес і комунікацію з їхніми ветеранами», — розповідає в коментарі Тижню співзасновниця Veteran Hub Івона Костина.
Першу мапу дослідження Veteran Hub презентував 2020 року. Після аналізу та позитивного зворотного зв’язку вони зрозуміли, що треба йти глибше та зробити більш поглиблені інтерв’ю. Після розробки опитувальника у Veteran Hub провели понад 60 розмов з ветеранами АТО/ООС. Інтерв’ювання закінчилося 21 лютого 2022 року. Через повномасштабне вторгнення 20 інтерв’ю, записаних у Дніпрі, було втрачено. Решта 40 збереглись і були опрацьовані. Івона пояснює, що дослідження дуже важливе на певну ретроспективу — на те, що ймовірно буде після демобілізації та повернення ветеранів. Veteran Hub визначили, які етапи проходять учасники бойових дій і які потреби в них виникають, який реабілітаційний досвід вони отримують.
За даними дослідження «Шлях ветеранів та ветеранок», є п’ять ключових фаз, які проходять ветерани: до початку служби, служба, перехід, цивільне життя, вихід на пенсію та старіння. Кожна фаза має кілька етапів, які окреслюють унікальний досвід кожного ветерана.
У дослідженні Veteran Hub припускає, що подальший шлях ветерана/ки залежить від того, як була завершена служба та в якому середовищі розпочався перехід до цивільного життя. Під час аналізу дослідження виявили, що українські ветерани після служби в АТО/ООС, щоб відчути себе знову частиною цивільного суспільства, перебували до 1,5 року на фазі переходу (віднайдення себе новою людиною та піклування про себе). «Важливо розуміти, що шлях переходу до цивільного життя в кожного ветерана індивідуальний. Ми апелюємо до багатьох думок, які нині є в публічному дискурсі, що перехід триває один-два місяці. Багатьом людям потрібно більше часу, і це все є варіантом норми. Зазвичай сам перехід не є завершенням і вкоріненням у цивільне життя. Наші реципієнти почувалися доволі впевнено, щоб планувати своє життя в більш довгостроковій перспективі в цивільному житті щонайменше через три роки після завершення служби», — зазначила Івона Костина.
Повномасштабна війна загострила питання реабілітації та прав ветеранів. За інформацією Міністерства у справах ветеранів, станом на 1 січня 2022 рік в Україні налічується 851 068 ветеранів війни. Кількість залучених військових досі залишається закритою для суспільства. «Ми чуємо розрізнені цифри, зокрема від Міністерства економіки — про 1 мільйон 700 тисяч учасників бойових дій, які нині залучені до служби в різних ролях — не тільки в бойових діях, а й у силах забезпечення. Натомість Мінвет подає цифру понад 5 мільйонів осіб», — розповідає співзасновниця Veteran Hub Івона Костина.
Шлях ветерана
Війна триває. Кожен ветеран проходить особистий шлях по-різному. Саме зараз ці шляхи й стають ефективними дороговказами для інших. Ветеранські ініціативи об’єднують дуже різних людей, військових і цивільних, які допомагають одне одному переживати складний досвід війни. Напрямки реабілітації можуть бути найрізноманітнішими. Активно розвивається ветеранський бізнес. Нещодавно демобілізована Олена Рекус працює над створенням фермерського господарства, до роботи в якому будуть залучені інші ветерани. Ветеранка Яна Сташкова розробляє проєкт швейної майстерні й каже, що така робота, крім іншого, допомагає їй справлятися з депресивним розладом. Хтось реалізує себе в спорті та бере участь в Invictus Games, Warrior Games та інших спортивних проєктах, що об’єднують військовослужбовців і ветеранів з різних куточків світу та є дієвим способом не лише фізичної, а й психологічної реабілітації. У планах Олексія Кушнєра — створити разом з Віталієм Дячуком центр взаємопідтримки для ветеранів — будинок у Карпатах, який має розташовуватися якомога далі від людей. Є багато травмованих військових, які фізично не зможуть бути присутніми в гірських мандрівках, але яких команда Nomad.live хотіла б запросити в гори.
Про свій задум Олексій каже: «Створення цього центру не є просто ціллю — це один з етапів, по якому я іду. Крок за кроком, щодня. Так само як у війську. Що дає змогу зберегти свою голову? Жити день за днем. Не планувати, не створювати довготривалих планів, не думати, що буде через місяць чи два, а просто вранці вставати, робити каву, викурювати сигарету й робити свою роботу. Прокидатися наступного ранку й робити так само».
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.