Найбільше сподівався на зустріч з Олегом Тягнибоком. На одній з лекцій доцента кафедри політології Києво-Могилянської академії Андреаса Умланда у Вільнюсі я був заінтригований його пасажами на адресу «Свободи». Словосполучення «правий радикалізм» несло в його вустах якийсь заряд побоювань за майбутнє, але, на жаль, зустрітися з Тягнибоком не вдалося. Лідера націоналістів на той час не було у столиці.
Мій київський колега сказав про «Свободу», що це єдина партія серед опозиціонерів, у якої є ідеологія. І після зустрічі з іншими представниками опозиційного табору я схильний із цим частково погодитися. Інша розмова, що це за ідеологія. Але це, знову ж таки, тема для окремої розмови, оскільки особисто з Тягнибоком поговорити не вийшло, зважаючи на заплановані в українського політика заходи. Зв’язатися вдалося з іншими опозиціонерами – Арсенієм Яценюком і Віталієм Кличком.
Доводилося чути, що для українця політика – як серіал, а домогосподарки знають політиків по іменах і партіях. Тягнибок відомий за межами країни як фашист, Кличко як спортсмен, а хто такий Яценюк у столиці Литви, мабуть, знають лише ті люди і політики, які стежать за українськими політичними битвами. Розібратися ж у тому, що реально відбувається в лавах опозиції, – складно, і, як здається, не тільки іноземним, а й місцевим журналістам. Доводилося чути різні думки про її лідерів. Одні інших підозрюють у зв’язках з Партією регіонів і олігархами. Що, утім, ймовірно, природно. Як недавно підмітила голова московського відділення Transparency International Олена Панфілова – у країнах колишнього СРСР нестачі в любові до конспірології немає.
Не кожна країна може похвалитися наявністю політика, який є ще й чинним чемпіоном світу з боксу. Є Шварценеггер, але США далеко, і там, як кажуть, усе можливо. В Україні є опозиціонер-боксер, партія якого називається УДАР. Щоправда, є ще в Росії депутат Валуєв, але це, мабуть, не враховується. Захищати трибуну йому не доводиться, він не в опозиції. А для Кличка-політика (як він каже) – бій, Віталій не згоден з нинішньою українською владою.
Кличко небагатослівний, довгих речень не вибудовує, а свої політичні установки любить пояснювати на пальцях. Принаймні таке враження склалося після розмови з ним.
Його колега по лавах опозиції Арсеній Яценюк виглядає в плані фізичному скромніше, хоча його політичний досвід і ясність фраз повинні, мабуть, залучати прихильників.
Зв’язатися з ними і домовитися про зустріч особливої проблеми не становить, і якщо представник Тягнибока був виключно україномовним, то з Яценюком і Кличком все було трохи простіше. Простіше зв’язатися, але домовитися про зустріч – досить непросто. З’ясувалося, що у них забитий графік, Рада кипить, з’їзди опозиції йдуть, «Вставай, Україно» в Миколаєві та інше. Прес-секретарі не втомлювалися наголошувати, що часу – обмаль, пристрасті вирують, затори, засідання, наради. Проте час вони знайшли. До того ж, я так розумію, поговорити можна було і довше відведеного часу.
Яценюк справив враження трохи стомленої від політичних баталій людини, якій доводиться перериватися і витрачати дорогоцінні хвилини на запитання литовського журналіста. Видно, досвідчений політик – добирає слова, формулює відповіді, залишивши час на роздуми, після пари хвилин медитації на чашці кави – вистрілює лаконічною відповіддю. В очі співрозмовнику не дивиться, замислюється, відповідаючи на запитання про відносини з Росією, але не соромиться припустити натяк на скепсис з приводу великого сусіда і можливості нормально з ним домовитися.
Кличко менш промовистий. Про Росію – як про рівноправного партнера, про ЄС – як про єдиний вектор для України. Проте Яценюк говорив про ЄС як про цінності, Кличко наголошував економічну вигоду. Розмовляв політик, розглядаючи телефон, крутив у руках ручку, впівоберта, раз-другий у його мові прослизнуло зрадницьке бажання пояснити все на пальцях, що запропонував зробити: «давайте я вам поясню все просто, на пальцях». Потім він все ж розвернувся і сів обличчям до обличчя, що, втім, не заважало Віталію не слухати деякі запитання, перепитувати, оскільки раптово в телефоні з’являлися «важливі повідомлення». Очей він не приховує, коли відриває їх від предметів у руках і на столі. Погляд якийсь запитальний. «Да ти чьо?» – зізнаюся, така фраза в голові при цьому погляді з’являлася. Однак зовнішність, як відомо, буває оманливою.
На запитання і Яценюк, і Кличко відповіли, але так і залишилося незрозумілим, як опозиційні партії долатимуть свої розбіжності. І про президентські вибори обидва політики говорили обережно. Здалося, що, незважаючи на наявність європейського базису цінностей і орієнтацій, з ідеологією, здається, трохи слабенько. Хоча програми, цілі і завдання, безумовно, є.
Здивувала «персоніфікація зла», хоча це, напевно, закономірно. Конструктивно це чи ні, не знаю, але що мають намір робити Яценюк і Кличко, якщо все ж досягнуть своєї мети і прорвуться до влади – залишилося неясним, якщо не брати до уваги набір «складників нормально функціонуючої європейської демократичної держави». І ясно – дивляться вони виключно у бік Європи.
Мій давній друг, карельський радіожурналіст, має в запасі характеристику для певного виду співрозмовників – рівний гак. Приблизно таке ж враження залишили й обидва українські опозиціонери, враження можна назвати рівним, але відчуття, що Яценюк і Кличко один одному довіряють, не з'явилося.
Чи стануть ці два політики національними лідерами, як домовлятимуться між собою – незрозуміло. Ясно, що об'єднана опозиція – політична комбінація, і Янукович з погляду європейської перспективи для України – не варіант.