Дмітрій Скрябін журналіст

Рівняння з двома невідомими

2 Листопада 2007, 00:00

 

За радянських часів люди, які не мали родичів за кордоном, вважалися умовно порядними громадянами, а ті, які мали, — вимушені були все життя виправдовуватися. Але жодні виправдання не могли зняти з бідолах підозри в таємній нелояльності до «рідної» Радянської влади і Комуністичної партії, а іноді — усіляке траплялося — навіть шпигунстві на користь якихось певних іноземних розвідок. Тому сміливіші невдахи просто писали у відповідному рядку анкети: «Немає», сподіваючись, що в органів не вистачить ні часу, ні сили перевірити кожного. (Дурні! Було б бажання.)

 Нині родичі за кордоном — це ваш шанс! Мені щодо цього поталанило двічі, оскільки мої дружина і син — громадяни Російської Федерації. Їм також усміхнулася доля — їхній чоловік (батько) і донька (сестра) — громадяни України. Так і живемо у двох столицях: син вчиться в математичній школі в Москві, а донька закінчує медичний університет у Києві. Я, керуючись не лише природним батьківським хвилюванням, але і з суто наукової політологічної цікавості, спостерігаю за своїми дітьми, які дедалі більше вбирають культурний, політичний і побутовий контексти свого місця проживання. Син, на жаль, англійською говорить вже краще, ніж українською. Він визнає великі досягнення України у футболі, але вболіває і турбується за збірну Росії. Разом із однокласниками він обходив увесь центр Москви вздовж і поперек, і тепер орієнтується в цьому мегаполісі набагато краще, ніж я. І хоча до Києва син, як і раніше, їздить на канікули з великим задоволенням, рідним містом для нього стала Москва. А доньку, нав паки, можна заманити в гості тільки московською театральною програмою. Всі наші обережні запрошення продовжити її професійну медичну кар’єру в Москві наштовхуються на вперте небажання залишати рідний для неї Київ. Загалом же мої діти вже повністю сформовані патріоти своїх країн і міст.
 
Слава Богу, ми з дружиною ще знаходимо з дітьми спільну мову, хоча переважна частина нашого життя в СРСР їм не зрозуміла. Одного разу вони з великим інтересом вислухали нашу розповідь-епопею про купівлю меблевого німецького гарнітуру. Як потрібно було чергувати вночі в черзі і відмічатися, записуючи номер на долоні. «Навіщо ж ви вибрали такий дурнуватий магазин? — Запитали вони. — Невже не можна було піти в нормальний, і купити меблі без всіх оцих проблем?» У своєму віці і за своїх вподобань вони не дуже «зациклюються» на політиці. У сина в школі була відеоконференція з першим віце-пре м’єром російського уряду Дмітрієм Мєдвєдєвим. Напередодні вчителі завбачливо поцікавилися, що учні збираються сказати високому чиновнику і можливому наступникові Путіна на посту президента РФ. Ми йому скажемо: «Прєвєд, Мєдвєд!», — радісно залементувало покоління Інтернету. Вчителі злякалися і проінструктували: тема конференції «Викладання програмування у школі» — і щоб жодних жартів! І ці акселерати поводилися пристойно, і поважно розмірковували перед телекамерами одразу трьох російських загальнонаціональних каналів про те, чим Linux кращий за Windows.
 
Донька ж взагалі, як будь-яка особа жіночої статі, інтуїтивно визначає ціну всіх обіцянок політиків і розпізнає брехню з перших слів їхніх передвиборчих виступів. Проте, під час Помаранчевої революції, що мене дуже здивувало, коли я довідався, вона з друзями вночі сиділа біля телефону і збирала відомості про порушення під час виборів. А потім брала участь у мітингах на Майдані.
 
Син мріє поступити в Московський університет. Власне, про це мріє весь їхній математичний клас. З ранку до ночі вони розв’язують задачі, які вже давно поза моїм розумінням. А потім по-діловому планують: після закінчення університету доведеться виїхати працювати кудись у Велику Британію. Не тому, що в Росії погано. А тому, що після випуску їх заберуть у російську армію. «Чи варто займатися п’ять років вищою математикою, щоб потім за рік все втратити?» — прагматично запитують вони.
 
Донька набагато ближче підійшла до самостійної професійної роботи. Вже починаючи з 4-го курсу, вона підробляла у вихідні дні медсестрою. На питання, чи подобається їй медицина, вона відповідає: «Загалом подобається, але в день зарплати — ні». Влітку за програмою міжнародного студентського обміну їй вдалося попрацювати в одній із країн Західної Європи. Її вразив не тільки рівень технічного забезпечення тамтешніх лікарень, а й рівень життя місцевих лікарів.
 
Діти підростають, і не виключено, що у мене незабаром значно розшириться географія родичів за кордоном.