Рівні токсичності. Які тенденції формують електоральну ситуацію на Донеччині

Політика
25 Січня 2021, 13:48

 Навіть найоптимістичніші експерти не ризикнуть прогнозувати зниження найближчим часом електоральної підтримки традиційно проросійських партій. Навпаки, імовірніше, що останнім упевнено додаватиме підтримки поступове розчарування виборців у «Слузі народу», що торік ледь не зруйнувала монополію ОПЗЖ та Опоблоку в їхньому базовому регіоні. Але бурхливе й непередбачуване українське політичне життя доводить, що політичну ситуацію в регіоні можуть змінювати дуже різні чинники — навіть ті, які зараз видаються не надто впливовими.

Незвично жваві місцеві перегони, що зруйнували багаторічну монолітність і стабільність політичного поля Донеччини, здавалося б, дають надію на кардинальні зміни під час наступних парламентських виборів. «Ми дійсно фіксували велику кількість нових облич — місцевих активістів і підприємців, які балотувалися за списками різних політичних партій, — розповідає Наталія Боровська, координаторка спостереження за виборами в Донецькій області громадської мережі ОПОРА. — Вважаю успішною практику відкритих списків, яка просто змусила партії залучати до своїх лав місцевий актив. Але навряд чи можна казати, що так автоматично народилося нове покоління політичної еліти, яке надалі робитиме політику в регіоні. Такий «вибух» вважаю малоймовірним».

 

Читайте також: Битва ексрегіоналів

Тобто сподіватися на помітний вплив нових облич на місцеву політику можна, але поки що рано думати, що через цей політичний ліфт із Донбасу у велику політику потраплятимуть незалежні люди, не пов’язані з певними олігархічними колами. Так, у 2014 році до Верховної Ради за списками «Самопомочі» й «Народного фронту» було обрано низку комбатів, активістів і волонтерів із Донеччини. Безвідносно до результатів їхньої діяльності можна констатувати, що експеримент, який спрацював завдяки хвилі патріотизму на початку війни, не став тенденцією. Таких людей навіть патріотичні партії зараз навряд чи додаватимуть до своїх списків для представництва Донеччини, бо розуміють їхню невелику електоральну вагу. Звісно, у регіоні вже сформувалася чимала спільнота ветеранів і волонтерів, які мають авторитет та є лідерами у своїх населених пунктах, але за законами демократії, вони точно не стануть вибором більшості й не додадуть певній партії донецьких голосів.

Найімовірніше, у партійних списках ми знову побачимо «потрібних людей» із Донеччини, позиція яких є максимально нейтральною щодо найболючіших питань регіону. Можливо навіть, що більшість із майбутніх представників Донеччини в парламенті вже зараз мають політичний досвід, періодично змінюючи свою партійну приналежність. Або, як варіант, ідеться про впізнаваних медійних осіб, які вже давно виїхали з Донеччини й не знають реального стану справ у регіоні. Поки що не дуже багато шансів стати впливовими гравцями й у рухів, які вперше спробували свої сили на Донеччині саме під час місцевих виборів. Наприклад, «Демократична сокира» й «Голос» фактично залишилися непомітними навіть на рівні громад, не кажучи вже про вихід на велику політичну арену.

 

Читайте також: Перемогла децентралізація

Чинником, який може суттєво впливати на формування політики Донеччини, залишається війна. У разі загострення ситуації в регіоні не тільки утримуватиметься модель керування через військово-цивільні адміністрації, а й, можливо, взагалі буде скасовано вибори в певних населених пунктах або на всій підконтрольній території Донеччини. «Думаю, політику в регіоні робитимуть керівники Військово-цивільних адміністрацій (ВЦА), яких призначає президент. Ким вони будуть і які ідеї просуватимуть, залежить від того, хто буде президентом», — уважає Андрій Грудкін, керівник проєкту «На лінії зіткнення». Грудкін упевнений, що саме призначені голови обласної та місцевих ВЦА зараз є найпотужнішими гравцями, бо всі процеси в регіоні замикаються на них. «Це не добре з погляду відсутності представницької влади в регіоні, крім рівня громад. Зараз узагалі йдеться лише про частину громад. Ми спостерігаємо концентрацію державної влади. Але маємо брати до уваги, що поруч війна й відбуваються постійні спроби проросійських політиків повернути монополію та вплив на регіон, щоб розхитувати ситуацію. Тому з погляду національних інтересів така тактика виправдана. І тут має показати себе громадянське суспільство — не дати призначеним керівникам адміністрацій «одягти корони», ба навіть тримати цих керівників у тонусі», — стверджує Грудкін.

На Донбасі вже сформувалася чимала спільнота ветеранів і волонтерів, які мають авторитет та є лідерами у своїх населених пунктах, але за законами демократії, вони точно не стануть вибором більшості й не додадуть певній партії донецьких голосів»

Іще один чинник — явка виборців. На цьогорічних місцевих виборах вона була досить низькою по всій Україні й на Донеччині зокрема. «Ми не можемо чітко спрогнозувати, кого саме донеччани обиратимуть до парламенту наступного скликання, але можемо констатувати тенденцію до зниження зацікавлення людей, особливо молодого віку, політичними процесами, — пояснює Наталія Боровська з ОПОРи. — Цьогоріч, можливо, далася взнаки несприятлива епідеміологічна ситуація, але, наприклад, у другому турі у Слов’янську чи Краматорську, показники були на 10% нижчими від тих, які тут зазвичай фіксують». Боровська додає, що громадські організації намагалися залучити на дільницю молодих виборців, публікували соціальну рекламу й навіть здійснювали розіграш смартфону серед тих, хто сфотографується біля дільниці й викладе фото з відповідним хештегом у соціальних мережах. Найімовірніше, така тенденція триватиме. Якщо під час наступних виборів не буде винайдено ефективних технологій мобілізації молодого електорату, голосування пенсіонерів за свіжі сили чи нових лідерів залишатиметься малоймовірним. У випадку Донеччини це означає вибір на користь реваншистських сил. «Тому впливати на політику будуть незмінні регіональні еліти: люди Дмитра Лубенця, Максима Єфимова, група Ахметова, Сергія Шахова й та сама ОПЗЖ», — упевнений Андрій Грудкін.
Чи дрейфуватиме в бік Росії підконтрольна частина Донеччини, залежить також від внутрішніх процесів усередині проросійського табору, розколотого між ОПЗЖ та «Опозиційним блоком». Якщо особисті чи економічні інтереси змусять колишніх регіоналів знову розділитися на окремі гілки, це, безперечно, вплине на політичний розклад у регіоні, оскільки боротьба між ними відбуватиметься на спільному електоральному полі. «Не втрачаю тривожного оптимізму, — каже політолог Станіслав Федорчук. — За моєю інформацією, Кремль системно тисне на проросійські сили, вимагаючи об’єднання й консолідації. Наприклад, партію Шарія вже активно схиляють до дружби. Але хоч би якою була коаліція в міській або обласній раді, варто звернути увагу, що в усіх реваншистських сил спільні цінності та принципи».

 

Читайте також: Бої місцевого значення

Можна додати, що на місцевих виборах було достатньо прикладів, коли крісла голів ОТГ займали помірковані «міцні господарники» від інших партій або позапартійні, що легко витримали конкуренцію з представниками ОПЗЖ. Попри нечисленність депутатів від патріотичних партій у місцевих і районних радах і відсутність представників таких сил серед керівників ОТГ, наразі на Донбасі вже можна говорити про різні рівні токсичності колишніх регіоналів. Наприклад, міський голова Слов’янська Вадим Лях під час своєї першої п’ятирічки у кріслі мера, куди він потрапив із гаслом «Любити Слов’янськ, як Неля», під тиском реалій та громадськості був змушений так змінити риторику, що став видаватися набагато патріотичнішим, аніж Неля Штепа, яка місцеві вибори програла. А хтось, як, наприклад, нардеп від «Опоблоку» від прифронтової Авдіївки Муса Магамедов, у своїх відеоблогах і зверненнях до виборців принципово не вживає російську мову, називає Росію агресором і чітко розставляє акценти в темі війни.

Тому результати місцевих перегонів загалом не надто порадували членів ОПЗЖ та їхніх московських керівників, хоча вони програли явно не радикальним проукраїнським силам. «За інсайдом, проросійські сили планували набрати більше голосів на Сході й одразу робити захід у Святогірській лаврі з депутатами та міськими головами. Своєрідний «Форум миру», що мав повторити вимоги Путіна. Однак після виборів від ідеї відмовилися, хоча всі були готовими: і Московський патріархат, і канали Медведчука. Вони робили пробний захід у Лаврі у вересні, але не «летіло», — розповідає Федорчук.

Звісно, розстановку політичних сил на Донеччині може теоретично змінити поява в регіоні нової, не орієнтованої на Росію сили, якій вдасться заручитися підтримкою мешканців Донеччини чи навіть кількох схожих сил. Наприклад, така сила може вирости з масштабних протестів, до яких місцеві мешканці активно долучилися. Найімовірніше, що це може бути рух, орієнтований більше на економічні, ніж на ідеологічні гасла, або ж він постане як суспільна відповідь на певний поточний виклик. Якщо просто згадати масштабні рухи, які ширились Україною, то можна пофантазувати про створення умовної «Партії євробляхерів» чи «Руху ФОПів», «Сили лікарів» чи «Об’єднання тих, хто перехворів на COVID-19», «Партію справжніх переселенців» тощо. Вони, можливо, спробують об’єднати голоси виборців із різних регіонів під своїми прапорами і знайдуть власне місце в політикумі Донеччини. «Думаю, звільнилося місце, яке займали «Слуги народу», тому однозначно з’являться нові проєкти, — вважає Геннадій Романов, підприємець із Краматорська, учасник акції «Save ФОП». — Узагалі, будь-хто без великого антирейтингу може сподіватися на успіх на наступних перегонах. Зокрема й на Донеччині».

Схоже, не можна відкидати варіанту, що чергові «нові обличчя» для заповнення цієї ніші спробують випустити на сцену Ігор Коломойський або Віктор Пінчук. Як варіант, задля відтягування певного електорату, тепер уже не регіоналів, а «Слуг народу», запустить на Донбасі якийсь проєкт на кшталт «Нашого краю» Петро Порошенко. Але успіх партії, яка замість ідеології має загальні фрази, а своїх представників добирає за незрозумілим принципом, навряд чи можна повторювати знову і знову. Тому в появу нових сил на Донеччині, які одразу б стали конкурентами місцевим політичним важковаговикам, повірити важко. Навіть якщо вони об’єднуватимуться навколо конкретних українських проблем. «Думаю, такого не станеться, — запевняє активіст із Маріуполя Петро Андрющенко. — Єдиним варіантом могло би бути саме об’єднання різних сил під прапором однієї. Але попри передумови, поки що на центральному рівні немає такої сили, а всі регіональні зайняті своїми містами й містечками. Проте наголошую — поки що».