очати з себе» – це не гасло, виявилося, що щось треба зробити! Нинішній рік став прозрінням для багатьох, слинтяї склали ручки і далі скиглили, сильні почали щось змінювати. «Хто я?» – це головне питання, яке сам собі ставлю. Рік тому, коли вийшов із друзями художниками, архітекторами, поетами, акторами, журналістами на наш «Мистецький барбакан», усе було просто: був явний ворог, проти якого ти боровся, були «коктейлі Молотова», буяли емоції. Здається, що то все було 10 років тому. Я навіть навчився в метро визначати за поглядом, хто був на Майдані, хто хотів там бути, а кому все одно. Усвідомлення, що ти можеш щось змінити, приходить болісно. Легше, немов рабу, сприймати таку модель світу, що тобі хтось дасть твою заслужену пайку, що за тебе вирішить твій господар, а тут це закінчилося, і тепер треба самому
визначатися, брати чи ні. Простіше когось звинувачувати, але в усьому винен ти сам. Ти був винен, коли ліберально погоджувався, що кожен має право втоптувати тебе в бруд, і пояснював це тим, що існує інша думка, з якою треба миритися. Ти боявся образити своїми поглядами співроз-
мовника, коли співрозмовникові тупо на ці погляди начхати.
Як сказав Томас Джефферсон: «Древо свободи має час від часу зрошуватися кров’ю патріотів і тиранів. Це його природне добриво». Так от 30 листопада пролилася кров патріотів, і вже 1 грудня люди вийшли на Майдан по сатисфакцію. На той момент ми ще не усвідомлювали,
що це початок російсько-української війни. На Банковій перший «коктейль Молотова», який полетів у бік охоронців, був випущений із рук митця, мого побратима по «барбакану»! Саме тоді ми вперше відчули на собі шумові гранати та сльозогінний газ! Тоді нас назвали провокаторами, але, навіть коли події на Банковій планувалися як провокація, влада ніяк не могла подумати, що туди прийде стільки щирих і рішуче налаштованих людей. Саме тоді влада почала вчити нас протистояння. Саме тоді вона куплені шоломи, протигази та окуляри, а коли ми відчули на собі силу ментівських кийків, стали робити з підручних засобів захист на руки і ноги. Почали вчитися змішувати не фарби, а бензин із мастилом. На Банковій були бойове хрещення і ще більше переконання в тому, що влада нас не чує. Потім було протистояння на Інститутській і на Михайлівській. 11 грудня ми пліч-о-пліч з іншими боронили барикади, і коли їх таки прорвали беркутівці на Михайлівській, за лічені хвилини звели нову на місці прориву! А потім, коли відступив «Беркут», ми обіймалися і стан був на межі між плачем та сміхом. Але саме в такі моменти усвідомлювали свою належність до світу який змінюється.
Ніхто з нас не хотів воювати, але влада робила все, щоб змусити до цього. Вони прийняли закони, за якими ми стали в один день злочинцями. У той момент прийшло відчуття, що втрачати немає чого, і тоді запалала вулиця Грушевського й у наш бік відкрили стрілянину спочатку
гумовими, а потім металевими кулями. На Грушевського було поранено мого друга Мішу, ще за годину він накрив своїм тілом беркутівця, щоб того не побили розлючені мітингувальники, а потім інший беркутівець вистрілив йому в обличчя. Мишко ледь не втратив око, дякувати
Богу та медсестричкам, які його вчасно врятували. Коли я запитав, а чи знову він захищав би беркутівця, він відповів, що захищав би, бо полонених не б’ють! Ось вам і приклад шляхетності: наших убивали, катували, стріляли їм в обличчя, але не змогли зломити шляхетності. Я зараз усвідомлюю, що мої товариші – митці перетворилися на воїнів. І багато хто з цих воїнів зараз воює на фронті. Бо вони не можуть творити, і це не високі слова, вони просто не можуть цього робити фізично. І саме тому пішли воювати, бо є потреба бути корисними. І бути на своєму місці. Мені пощастило, я зараз у тилу і малюю. Інколи здається, що виправдовуюся перед людьми своєю творчістю. Бо мої друзі там, а я тут, але відразу на думку спадають слова мого загиблого товариша Ореста: «Ти маєш малювати, бо зараз це конче необхідно, ти це маєш робити, щоб піднімати дух людей. Тут твій фронт!». І я воюю як тільки можна. Зараз творчість стала багнетом. Рафіноване, припудрене мистецтво стало недоречним, світ стрепенувся – й усе поділилося на чорне і біле, на добро і зло. І настав момент, коли ти обираєш, на якому ти боці.
І коли зараз я чую недолуге скиглення, що нічого не змінилося, що стало гірше, долар зріс, ціни підскочили, світло вимикають, не за це ми стояли на Майдані… Не знаю, як ви, а я стояв саме заради того, щобпрозріти. Я усвідомив, що все навколо змінилося, бо змінилися ми! Ми стали дорослішими на життя. Ми побачили справжнього ворога. Ми усвідомили такі поняття, як патріотизм, честь, братерство, допомога, це перестало бути лише словом. Гасло «Слава Україні!» вибороли і виборюємо. Все стало дуже прозоро і просто, немає часу чекати, є час щось робити. Ніхто за тебе не виконає твоєї роботи, ніхто за тебе не реалізує твоїх планів, час почав бігти набагато швидше. Зараз дуже гостро цінуєш дружбу, бо друзі гинуть. Колись ти з ними не бачився місяцями, але зараз, коли когось із них вже не стало, їх катастрофічно бракує. Є пустка, яку ти щодня замальовуєш. Я побачив людей, а їх до біса, які запросто можуть зрадити країну. І які всі ці 23 роки її тихо ненавиділи й чекали на загарбника! Ми почали лікуватися від Росії! Від власної меншовартості. Почав викристалізовуватися народ.Настала ера Українського Героя!