Хтозна, чи стане 2021-й для українців роком найбільшого розчарування. Бездарно розтрачені шанси після двох переможних революцій потужно зміцнили національний імунітет. Але клубок проблем, інтриг та одкровень, що накрутився до кінця екваторіального року президентства Володимира Зеленського, безумовно, не розтане, «як роса на сонці». Навіть на тлі переломного 2014-го видається, що 2022-й може стати для України та українців справжнім моментом істини. І не тільки для них. Історія має шанси перевернутися з ніг на голову для багатьох. Світовий казан занадто сильно закипів. А Україна, хоч би якою особливою та унікальною була, не живе в паралельній реальності, а вариться разом з усіма. Ба більше, саме завдяки своїй унікальності вона нерідко опиняється в епіцентрі подій і стає або каменем спотикання, або розмінною монетою.
Очевидно, що найбільша кулінарна інтрига крутиться довкола питання можливого загострення війни з Росією, адже від цього залежатиме решта. Істерія щодо ймовірного нападу путінських військ нагніталася кілька місяців та досягла апогею саме до кінця року. Власне, сам напад, за розповідями завжди проінформованих інсайдерів, мав би розпочатися на Різдво за григоріанським стилем, але згодом дату змістили на середину січня. Як кажуть в Україні, на «після свят». Американському президенту Джо Байдену начебто вдалося натиснути на свого колегу з РФ Владіміра Путіна, пригрозивши жорсткою реакцією США та союзників, якщо Росія ризикне напасти на Україну. Але чи справді буде війна, чи йдеться лише про якусь дуже масштабну гру з багатьма невідомими, у якій кожен із важковаговиків просуває свої інтереси, нині українцям можна лише гадати. Адже від них, на жаль, нічого не залежить.
Читайте також: Травмовані історією
Утім, очевидно те, що від участі в цьому процесі Україні не відкараскатися. І найбільша біда в цьому контексті — наша неготовність до участі в можливій повномасштабній війні, навіть попри те, що реальні бойові дії на українській землі не стихають уже вісім років. І причина не у відсутності мотивованого та озброєного війська (воно якраз є), а в неготовності керівництва країни до такого розвитку подій. З одного боку, Зеленський ще й досі шукає можливості заглянути в очі Путінові та домовитися про мир, а з другого, ні він сам, ні представники його команди, судячи з їхніх висловлювань та дій, схоже, не вірять у можливість несподіваної атаки зі сходу та півночі. Поглинуті цілком мирними та приземленими турботами, вони, здається, досі почуваються акторами захопливого телесеріалу «Слуга народу». Усі їхні зусилля спрямовані на піар-кампанії для підняття рейтингів та політичні інтриги, освоєння бюджетних коштів, реалізацію авантюрних ініціатив та, звісно, на боротьбу з опонентами. Спроба змістити увагу суспільства від панічного очікування на незграбно зліплену історію зради Петра Порошенка — яскраве тому підтвердження. Союзники України чудово розуміють ситуацію та бачать неадекватність Зе-влади, тому всупереч законам чемності тиснуть на Кремль прямо, в обхід Києва. І якби не тотальна криза, яка невпинно насувається на Україну з усіх дірок, можна було б і далі спостерігати, як будуються нові дороги та віртуальні тисячі від президента сиплються на картки громадян.
Власне, ще одна інтрига полягає саме в тому, чи переживе Україна холодну зиму з газом за ціною золота. Від цього прямо залежатиме політична доля влади й особливо президента. Хоча кажуть, що все впирається лише в погоду, але, судячи з того, як представники цілих галузей (хлібопекарська, молочнопереробна) починають волати «SOS», заявляючи про закриття своїх підприємств через неконкурентоспроможність, справа пахне паленим. І йдеться не про черговий обвал рейтингу. Відсутність або суттєве здорожчання продуктів першої необхідності, закриття підприємств та збільшення армії безробітних загрожують серйозним зростанням соціального напруження. Цією благодатною опцією, звісно, спробують скористатися як опоненти Зеленського, так і зовнішні вороги країни. Тому очевидно, що навесні можна очікувати активізації найрізноманітніших протестів, які Офіс Президента намагатиметься долати у звичний для себе спосіб — шляхом зміщення акцентів та призначення винних.
Але пригасити невдоволення цього разу, навішавши провину на Порошенка чи Медведчука, буде складно, тож у хід, найімовірніше, піде програма перезавантаження уряду. Повністю або вибірково. Щоправда, без жодних наслідків для чиновників-дилетантів, які не зуміли прорахувати можливі ризики та підготуватися до типових викликів. Їхнє показове лінчування та відставка потрібні лише для заспокоєння суспільства. Урешті, на їхнє місце будуть призначені такі самі «профі», а тому жодного ефекту від ротації не варто очікувати.
Зусиллями «слуг народу» за два з лишком роки президенства Зеленського практично знищили систему державного управління, і щоб вона знову запрацювала, потрібно знати, як її відремонтувати. Ніхто притомний із досвідом роботи більше не захоче співпрацювати з владою та кидатися в невідоме, розуміючи, які великі репутаційні ризики цей суїцидальний крок несе за собою. Тому призначенням нових цапів-відбувайлів у крісла міністрів досягнути виправлення ситуації точно не вдасться. Та й завдання таке для них навряд чи ставитимуть при призначенні.
Уся політика «слуг народу» від початку їхнього заходу у владу відзначається асиметричністю та базується переважно на формулі «любить — не любить». Усе, що робить влада, спрямоване або на піар себе й відповідно нарощування рейтингів, або на задоволення власних інтересів. Лише окремі вимушені кроки роблять на задоволення певних суспільних потреб та розв’язання нагальних проблем, але і в цьому разі не обходиться без шоу. Власне, тому нічого суттєвого, окрім гучних меседжів та ініціатив, які матимуть короткотерміновий ефект, але дадуть можливість трохи підійняти рейтинг влади, українцям сподіватися не варто. Усі свої проблеми вони змушені будуть розв’язувати самостійно, і про це їм чітко дав зрозуміти сам Володимир Зеленський у новорічному привітанні, розповідаючи про мамині котлетки. Ключове завдання, яке стоїть сьогодні перед ним та його «слугами», — це продовження перебування у владі. Саме на це будуть спрямовані всі зусилля та накопичені ресурси. На практиці ж це означає, що саме у 2022 році «найвеличніший» має визначитися, що робитиме з омріяним другим терміном: піде на авантюру зі зміною часу президентських виборів чи таки виконає обіцянку не балотуватися вдруге.
Читайте також: Фінальний акорд. Виборчий кодекс від Ради
Річ у тому, що чергові парламентські вибори повинні відбутися вже наступного 2023 року, тож прийдешній рік природно стане роком розгортання передвиборчої кампанії. Але, заважаючи на низьку популярність партії влади, її шанси потрапити до парламенту й тим паче сформувати в ньому більшість украй мізерні. А це, відповідно, означає, що президент змушений буде співпрацювати якийсь час із ворожою до себе Радою, яка ще й може перепсувати його шанси обратися вдруге. Єдине, що, на думку оточення Зеленського, здатне врятувати ситуацію, — це повторення сценарію 2019 року, коли він спочатку виграє президентські вибори, а далі затягне на своєму горбі до парламенту «слуг».
Проте для реалізації такого сценарію потрібно змістити графік виборів: або провести достроково президентські, або пересунути парламентські на рік далі. Усе це можливе лише шляхом маніпуляцій із законодавством. Інтрига, власне, й полягатиме в тому, чи відважиться Зеленський на таку авантюру. Якщо орієнтуватися на рейтинги довіри до нього, то починати ризиковану гру начебто й немає сенсу. Але, спостерігаючи, як президентська команда останнім часом грала на підвищення ставок, видається, що за владу вона триматиметься до останнього. Тим паче для деяких акціонерів чинного режиму втрата прикриття означатиме вірну смерть. Ідеться не лише про Ігоря Коломойського, який сьогодні не сидить в американській тюрмі виключно завдяки високому покровительству на Банковій. Скандальна історія зі зривом призначення нового голови Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, режисером якої називають Олега Татарова, помічника очільника ОП Андрія Єрмака та соратника Андрія Портнова, доводить те, що під покровом ОП перебуває й чимало соратників президента Януковича, які не полишили своїх реваншистських планів. Грати у відкриту через свою токсичність вони не можуть, але в темну — цілком.
Читайте також: Рада ухвалила Виборчий кодекс з пропозиціями Зеленського
Тому те, як насправді вибудовуватиметься конфігурація на політичній шахівниці наступного року, поки що не надто зрозуміло. Монобільшість, найімовірніше, і далі валитиметься, а опозиція нарощуватиме масу. Ці процеси прямо залежні від падіння довіри українців до влади. Та зважаючи на строкатість обох таборів, говорити про пряме перетікання прихильників не варто. Звісно, в міру наближення виборів політичне життя ставатиме активнішим. Певні принюхування гравців уже відбуваються. У гру вслід за найбагатшим олігархом вступають інші потенційні спонсори та творці політпроєктів. Тим паче, зважаючи на невмолиме бажання президента продовжити свою псевдоантиолігархічну кампанію, метою якої є отримання контролю над ЗМІ та послаблення конкурентів, цей процес має всі шанси пришвидшитися.
Уже сьогодні з певністю можна стверджувати, що перелік політичних проєктів, здатних позмагатися на парламентських перегонах за рік, кардинально відрізнятиметься від нинішнього. Щоб протистояти владі та бути конкурентоспроможними на полі бою, партіям і всіляким політичним групам доведеться шукати порозуміння між собою, об’єднуватися та пропонувати виборцю щось цілком нове, але придатне до виконання. Вакцинація «слугами» не минула для українців безслідно, і голим популізмом та відосиками їх узяти вже не так просто. Але якщо опозиційним силам таки вдасться консолідуватися й виділити з-поміж себе бодай кілька перспективних об’єднань, тоді політична картинка зміниться кардинально. Виборець нарешті зможе визначитися, на кого робити ставки, партія влади почне розсипатися остаточно, а Зеленському доведеться попрощатися з мрією про президенство назавжди. Хоча все це лише припущення, станом на сьогодні українська політика все ще вельми непередбачувана.