Насправді, зрозуміло, що дві таблички для тих, хто сприймає повернення споконвічної назви, і тих, хто бажає чути звичне прізвисько революціонера в назві міста. Або просто не здогадується про зміни, бо приїхав з тієї території, де комуністичні ідеали не засуджують, а, навпаки, відроджують. Насправді змінення назв населених пунктів та вулиць стало лакмусом багатьох процесів.: що саме вважати своєю історією, з ким та чим себе ідентифікувати, як бачити майбутнє своїх дітей. Особливо, на Донбасі, де протиріччя виявились дуже глибокими через війну та вплив пропагандистів сусідньої країни.
Коли стало зрозуміло, що «само не минеться», в містах з комуністичними назвами почали шукати компроміс. То брата Дзержинського відшукали, який був не дуже й поганим, то Артемівськ до Артеміди намагалися пристосувати: мовляв, вона ж заступниця солеварів. Хтось зовсім не заморочувався, тому, прокинувшись вранці мешканцем, наприклад, Мирнограда, був дуже здивований. По-різному, але міста отримали нові назви…
В Бахмуті визначились майже на початку процесу обговорення: одне діло змінювати назву, інше- повертати місту його справжнє ім’я. Хоча у противників повернення був дуже вагомий аргумент: ще в 1991 році в місті був проведений перший в вільній Україні референдум саме з цього питання. Але формулювання питання на ньому було, як не крути, провокаційним: «Чи підтримуєте ви зміну назви міста», хоча насправді все ж йшлось про повернення імені, під яким тут жили більше 300 років. Тоді більшість відмовилось від історичної назви: чи варто було чекати на інший результат від громадян, які ще вчора жили міфами Радянського союзу…
Читайте також: Вони кричали: «Ховайтесь, нас зараз будуть вбивати!»
Але рік тому референдум вже ніхто не пропонував, бо в світлі останніх подій, від цього слова відсахувалися навіть пенсіонери. Тому обійшлося громадськими обговорюваннями: так чи інакше назву було потрібно змінювати, тому навіть депутати, проголосувавши на сесії, вибрали стару – Бахмут, бо це мало «залізобетонне» історичне обґрунтування.
Інколи прийшлося напружувати уяву. В Дзержинську, який не мав іншої назви, бо був створений з декількох селища, назви яких були не дуже благозвучні: ставати «нелєповцами» чи «щербинівцями» жителі бути не схотіли. Тому шукати нове ім’я почали усією громадою, люди креативили на місцевому сайті, в соцмережах, очільник області навіть запропонував приз: 10 тисяч гривень для того, хто знайде влучну назву. Декілька разів містяни пропонували назву Торецьк (від річок, яких в цих раях декілька – Кривий, Казений Торець), але тодішній мер Володимир Слєпцов вирішив, що це був його винахід. І отримав приз від Жебрівського, правда, віддавши гроші в дитячий притулок. Так Дзержинськ став Торецьком. Але навіть це не допомогло меру, якого підозрюють не тільки в симпатіях, а й в активної допомозі сепаратистам: через кілька місяців він потрапив за грати.
З Красним Лиманом все було дуже просто: щоб нічого такого не здавалось, вирішили просто прибрати перше слово. Яке, до речі, в розмовах і до цього майже ніхто не вживав. Незабаром з великої стели на в’їзді в місто прибрали кольорове забарвлення, що відсилало до комунізму, та й забули. Тому тут це була лагідна декомунізація: Лиман він і є Лиман.
Чи об’єднали ці зміни людей, що мешкають в декомунізованих містах? Але питання в тому, чи об’єднують взагалі зміни, особливо, якщо вони торкаються звичок та пам’яті. Хтось принципово відмовляється навіть вимовляти нові назви, весь час наголошуючи на старих. З найуживаніших причин дратування, звичайно: «А кому від цього краще жити стало?». І не заперечиш: ціни підвищились, роботи поменшало, війна триває. Але навряд це все саме через перейменування…
«Для мене однозначно це позитивні зміни! Хоча до прийняття закону про декомунізацію ми навіть не думали, що це важливо: звикли до назви, не замислювались, як це ментально впливає на тих, хто тут мешкає. Думаю, десь половина мешканців дуже швидко пристосується, особливо ті, хто працює в державних установах чи на роботі постійно використовують нову назву – Торецьк. В мене дитина вже народилася ні в якомусь Дзержинську, а в Торецьку! А на пенсіонерів і любителів «запоребрикової» держави розраховувати не варто», – вважає тореччанка Ганна, що зараз знаходиться в декретній відпустці по догляду за дитиною.
Читайте також: Час пакувати тривожну валізу
Але вони, звичайно, існують – ті, хто вважає це недоречним та шкідливим. Активісти-пенсіонери з Бахмута, наприклад, навіть написали листа до Верховної ради, де намагалися переконати, що стара-нова назва символізує безлад та щось «від дияволу» – бо має тюркське походження. І, мовляв, обов’язково призведе до занепаду міста. Аргументи про квітуче купецьке дореволюційне місто, що було центром торгівлі та культури, мало традиції меценатства та розвинену на той час промисловість, не приймаються. Звичайно, енергетика революціонера вважається для розквіту все ж вдалішою.
«Я народився в Артемівську, тому помирати буду, а по-іншому називати не збираюсь: огидно. Місто перейменовували німці, коли окупували в 1942. Чому ж ми повинні знов це переживати?», – Михайло Степанович добре знається на історії, але тільки на тій, яка підтверджує його точку зору. Так, як він, вважають, здебільше, літні люди, молодь не відчуває такого негативу: на слуху вже багато років різні ярмарки та фестивалі, на кшталт «Бахмутських зорей» чи «Бахмутського шляху», назви спортивних команд міста, різні креативні проекти. Навіть коли ще перед війною відстроювали великий атлетичний стадіон, де тренується параолімпійська збірна країни, величезними буквами виклали саме «Бахмут», і не тільки тому, що «Артемівськ» значно довше, старовинна назва міста є трендом.
«Наше місто завжди мало друге ім'я. Городяни до цього вже призвичаїлися. А ще, люди звикли до того, що майже всі зміни проходять без їх участі і згоди. А хто не звик, той мовчки протестує», – вважає підприємець Віктор Зипір. В його поліграфічному центрі можна купити сувенірні вироби з фото та назвою міста. Каже, що після того, як прибрали пам’ятник Артему, був ажіотаж: люди скуповували магніти на пам'ять. Зараз ще питають щось з назвою Артемівськ, але все рідше: місто добре почувається з споконвічною назвою.
Читайте також: Як поляки зіграли на Донбасі
Але, на жаль, не додали лояльності випадки, коли на блокпостах загони поліції з інших областей вирішили «декомунізовувати» населення своїми засобами: вимагали негайної зміни в паспорті назви міста, а тих, хто на питання «Звідки?» казав стару назву, довго тримали та читали «лекції». Чи відчув при цьому хтось приплив любові до нової назви, коли не встигнув на потяг чи, піддавшись паніці, відстояв чергу в центрі надання адмінпослуг, питати не треба…
Епопеї з перейменуванням не скінчилися з появою нових назв міст: майже рік проукраїнські громадські діячі лобіюють перейменування вулиць, що змінюють одна одну в чотирьох містах: Краматорську, Слов’янську, Дружківці та Костянтинівці – в проспект Олекси Тихого. Процес гальмується різними засобами, поки що немає згоди депутатів Костянтинівки, але є надія, що проспект буде сформований та отримає ім’я земляка –дисидента, одного з засновників Української гельсінської групи. В Бахмуті тривають суди та суперечки щодо зміни назви вулиці «60 років створення СРСР» на вулицю земляка – Героя України Дмитра Чернявського, який першим загинув на проукраїнському мітингу в Донецьку. Активісти надали аргументи проти двозначної назви «Визволителів Донбасу», що була затверджена депутатами замість імені героя. Навіть запропонований владою варіант – «Захисників України» – не став компромісом. Бо активісти за будь яку ціну намагаються надолужити десятиріччя, за які так і не отримали можливість змінити комуністичні назви на ті, що повинні розповідати про героїчні та важливі моменти в історії України. Багато з них вважає, що саме так треба починати зміни на краще: бо війна ж не тільки через знецінення долару. Ну, розумієте, вічна суперечка про буття та свідомість…