Інші випромінюють оптимізм, розповідаючи, що окупанти ледве стримують мовчазний спротив місцевого населення, яке прагне повернутися в лоно України. Насмикати прикладів на користь тієї чи тієї гіпотези неважко. Подивишся на масове прощання з Моторолою — і віриш у найгірше, а згадаєш, скількох місцевих патріотів переловили окупанти, — і соромишся, що так погано думав про земляків. Однак без достовірних замірів суспільної думки, без конкретних цифр усе це лише враження, гіпотези, припущення, що завгодно, але аж ніяк не факти. Проте, на щастя, соціологи займаються не тільки опитуваннями, а й теоретичними узагальненнями, що дають підстави робити певні припущення, навіть не маючи під рукою цифр.
Читайте також: Мацаки в рок-н-рольному соусі
У будь-якому суспільстві більшість людей є конформістами: вони грають за правилами й складають пасьянс свого життя з тих карт, які видала доля. Бунти, революції, просування змін — це не про них. Навіть зневірившись у тих чи тих цінностях та ідеалах, конформіст ритуально виконуватиме належні приписи, щоб не входити в конфлікт із середовищем. Грубо кажучи, це ідеальний заручник, який не викидатиме коників, а можливо, ще й вхопить «стокгольмський синдром». З етичного погляду то огидне пристосуванство, але така поведінка забезпечує найліпші шанси для виживання популяції. Саме тому матінка природа подбала, щоб герої завжди становили меншість: якщо всі стрибатимуть на амбразури, співати звитяжцям осанну буде просто нікому. На рівні абстрактних міркувань очевидно, що «ліпше вмерти біжучи, ніж жити гниючи». Але на практиці невеликі гарнізони концтаборів — що нацистських, що радянських — без особливого напруження тримали в покорі сотні тисяч в’язнів.
Лад, встановлений окупантами в ОРДіЛО, не концтабір, але все одно жорстко примушує до пристосуванства. Ціна нонконформізму дуже висока: навіть за безневинні дописи в соцмережах можна дістати якщо вже не кулю, то тюремний термін. Через це найбезпечніша форма протесту проти «республік» — виїхати на вільні території України, ставши недосяжним для «МГБ». Це не лише дає змогу врятуватися конкретним людям, а й відчутно б’є по окупантах, які потерпають від браку кваліфікованих працівників та інших симптомів соціальної дегідрації. Але є й зворотний бік: що більше активних і проукраїнських людей виїжджає з ОРДіЛО, то тотальнішим стає конформізм тих, хто лишається. Тим паче що останнім доводиться виживати ще й в умовах матеріальної скрути, яка аж ніяк не сприяє особистій незалежності. Коли 3 тис. грн вважаються вищою за середню зарплатою по «республіці», зберегти принциповість не так і просто.
Коли бойовики навмисне ставили захоплені міста на межу гуманітарної катастрофи, вони (принаймні на рівні режисерів війни) знали, що роблять. Щоб змусити людей прийняти неприйнятне, їх треба поставити на межу виживання, піддати шокотерапії, яка зламає звичні уявлення й перезавантажить систему оцінок. «У нас усе добре, не стріляють!» — сторонньому спостерігачеві важко оцінити істинну вагу таких фраз. «Та де ж воно нормально!?» — обурювався я попервах, нагадуючи про комендантську годину, безробіття, безправ’я та інші абсурди «ватного» задзеркалля. Але ті, хто пережив у Луганську страшне літо 2014-го, сприймають теперішнє убозтво «республік» інакше. Довоєнне життя не забулося, але пам’ять підшила ці спогади до теки вікопомних, проте неповоротних бувальщин. Точка відліку зсунулася вниз, на фізіологічний рівень: щоб не стріляли, щоб були світло, вода, хліб, а комендантська година — то таке, дрібні незручності. Це не епідемія кретинізму, а наслідки соціально-психологічної травми, на лікування якої потрібні роки.
Читайте також: Щупальця "руского міра". В'ятрович пояснив, чому Висоцкій і Цой небезпечні у руках Кремля
Чи є це підставою для песимізму? Аж ніяк. Звісно, реінтеграція не буде безболісною, але й катастрофи так само не станеться. Саме тому, що більшість людей є конформістами й приймають ті правила гри, які їм встановлюють. Тут можна багато написати про «перефарбованих сєпарів», про «вовків в овечій шкурі» тощо. По-перше, це ніяк не допоможе об’єднанню українців, а по-друге, це просто лицемірство. Бо колективна біографія українського народу, за винятком деяких сторінок героїчної боротьби, — то історія пристосування до жорстоких обставин. Покоління, яке в 1991-му наважилося проголосити незалежність, мало в анамнезі червоні краватки, партію, комсомол, більш-менш конформне існування в радянській системі. Але це не завадило їм стати громадянами України. Можна назвати це «перефарбуванням», а можна не морочити собі голову ярликами й сприймати життя таким, яким воно є. Головне, щоб до Луганська й Донецька повернулася Україна, а населення гарантовано підтягнеться: хтось за страх, хтось за совість, але хто ми такі, щоб копирсатися в душах? А з вчинками, дай Боже, розбереться прокуратура.