А поміж тим, у вересні минулого року Міністерство освіти презентувало новий підручник з історії України для 11 класу, автором якого — Олена Пометун і Нестор Гупан. У книзі жодним словом не згадано про цей епізод українського державотворення на території Закарпаття напередодні Другої світової війни.
Звістка про те, що Карпатська Україна не увійшла до шкільної програми для 11 класу, приголомшила.
Карпатська Україна, яка спочатку існувала в межах Чехословаччини на правах автономії, а у березні 1939 року була проголошена незалежною республікою, мала всі атрибути нинішньої Української держави – герб тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна”, синьо-жовтий прапор, а урядовою мовою була визнана українська.
Карпатська Україна стала першим українським державним утворенням, проголошеним на засіданні законно обраного парламенту – Сойму. Депутати (посли) були обрані населенням краю у лютому 1939 року. Уряд Карпатської України визнавала Прага і саме за її санкцією Сойм був скликаний у Хусті 15 березня 1939 року.
Важко переоцінити значення Карпатської України для “повернення” українського питання у європейську політику напередодні Другої світової війни. Вона мала вплив не тільки на розгортання українського національно-визвольного руху, але й була важливим фактором міжнародного життя у 1938-1939 роках. Сам Сталін на XVIII з’їзді ВКП(б) був змушений присвятити окремий гнівний пасаж “українській мусі” в Карпатах, яка так хотіла приєднати до себе “слона” — Радянську Україну.
Доля Карпатської України стала козирною картою у європейській геополітиці. За її допомогою були вирішені складні дипломатичні завдання напередодні Другої світової війни: Німеччина залучила у союзники Угорщину, а Радянський Союз отримав позитивний імпульс від Гітлера, що той не ставитиме на українське питання у своїй східній політиці. Пізніше це вилилося у підписання пакту Молотова-Ріббентропа про розподіл сфер впливу у Центрально-Східній Європі між нацистами та комуністами.
Тема Карпатської України не сходила з газетних шпальт того часу. Про неї було опубліковано сотні статей різними мовами. Бої в березні 1939 року Карпатської України з угорськими військами стали першим в Центрально-Східній Європі збройним опором гітлерівській коаліції. Загинуло сотні українських патріотів, обороняючи рідний край. Угорська окупація призвела до терору і зубожіння населення.
Власне, саме Карпатська Україна визначила і подальшу долю краю. Проголошення української державності за Карпатами стало актом національної ідентичності населення краю, що отримало логічне завершення у возз’єднанні з Україною у 1945 році.
Натомість, про цю важливому подію у новому шкільному підручнику нема навіть згадки. Це при тому, що є окремий розділ, який так і називається: „Україна у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни”. А самій війні відведено аж 60(!) сторінок.
Для порівняння, у попередньому підручнику Федора Турченка, виданому у 1994 році, Закарпаттю і Карпатській Україні відводилися дві сторінки, а у виданому через чотири роки – вже існував окремий розділ „Закарпаття у складі Чехословаччини”.
„Випадання” Карпатської України з нового підручника важко назвати поодиноким, зважаючи на особливості політики відомства, очолюваного Дмитром Табачником.
Декан історичного факультету Ужгородського національного унверситету Володимир Фенич вважає немислимим, щоб такі сюжети, як Карпатська Україна, викидались з курсу історії України. „Закарпаття вкрай мало представлене у загальноукраїнському синтезі, — зазначає він. – П’ять років тому ми зі студентами проаналізували понад 20 монографій відомих істориків (Дмитра Дорошенка, Ореста Субтельного, Наталі Яковенко, Ярослава Грицака, Валерія Смолія та інших). І дійшли до невтішного висновку, що в найголовніших українських історичних працях Закарпаттю відведено 0,2%.
Як правило, представлено три сюжети: трохи говориться про князя Федора Корятовича, трохи про будителів ХІХ століття, що працювали в Росії (Орлай, Кукольник, Лодій тощо) і, ясна річ, Карпатська Україна. Остання прописана практично в усіх монографіях.
Між іншим, львівські історики дають більше згадок про Закарпаття, ніж київські. А найбільше про край згадує в „Історії України” австрієць Андреас Кеппелерю. Як тут не погодитися з думкою відомого вченого Омельяна Пріцака, що найкращу історію України напише неукраїнець?”.
І справді, у згаданому шкільному підручнику закарпатський сюжет представлений, образно кажучи, пунктирно. Найбільше присвячено возз’єднанню краю з Україною — півсторінки. Кількома реченнями згадано про військову операцію з визволення Закарпаття восени 1944 року.
Закарпатці у цілому підручнику представлені двома прізвищами – політв’язнем Юрієм Бадзьом та співачкою Гізелою Ціполою. Серед передових будівництв повоєнного часу називається Теребле-Ріцька ГЕС. Є згадка про вирубування виноградників за часів антиалкогольної компанії Міхаїла Горбачова. Ще абзац присвячено закарпатським ромам, які „недостатньо інтегровані до життя суспільства”.
Кілька закарпатських фактів у підручнику не відповідають дійсності. Зокрема, що католицьке віросповідання тут поширене завдяки польській громаді (правильно – угорській, словацькій і німецькій). А також, що словацькою мовою навчається у краї кілька тисяч учнів. Насправді ця цифра на порядок нижча.
Але найбільше відкриття мене чекало, коли я взяв до рук підручник з історії України свого сина-десятикласника. Там історичні події закінчуються… у 1920 році. Яким чином зі шкільного курсу „Історія України” випало ціле двадцятиліття з колективізацією, Голодомором і сталінськими репресіями – можна тільки здогадуватися. Мабуть, Міністерство освіти вже пише новий підручник. От тільки, звідки нинішні десятикласники мають дізнатися про багатостраждальні двадцяті-тридцяті роки для наших співвітчизників, якщо цього періоду вже немає в підручнику за десятий клас, і ще немає – за одинадцятий?
„Словесний віртуоз” Дмитро Табачник, певно, і це би зміг пояснити „логічно”. Але факти – річ уперта. Зі своїми обов’язками міністра освіти він справляється на „двійку”. Мені, як батькові школяра, це очевидно.