Критики цього режиму, тобто справжні друзі Росії, мали б грати власне на цих дисонансі та суперечностях, аби ставити складні запитання та спонукати людей мислити в інших категоріях, ніж ті, що пропонує влада. Натомість, як це часто буває, коли справа доходить до Кремля, ми діємо у відповідь на його кроки, а не на випередження.
Та наступного року нас теж чекають деякі важливі столітні ювілеї. Вони стосуються держав, що здобули або повернули собі місце на карті світу наприкінці Першої світової війни. Деяких із цих країн уже немає, наприклад Югославії та Чехословаччини. Якісь на мить виринули на поверхню, вдихнули повітря й знову зникли під хвилями — одразу (як Білорусь і Україна) або трохи згодом (як Вірменія, Азербайджан і Грузія).
Балтійським державам — Естонії, Латвії та Литві — цей ювілей дає нагоду переосмислити найважливіший аспект своєї історіографії. Вони не «здобули незалежність» 1991-го, коли Радянський Союз розпався, а повернули собі свободу, здобуту 1918 року й украдену через окупацію їхніх територій іноземною силою. А от Росія не визнає такої версії історії.
Для інших країн річниця — нагода замислитися: що пішло не так у роки міжвоєнного періоду? Одна з помилок полягала в тому, що вони не змогли оцінити важливість колективної безпеки. Розколи й сварки спростили завдання зовнішнім силам, які змогли «поділяти й володарювати». Литва й Польща конфліктували через Вільнюс. Польську мрію про Міжмор’я — створення «санітарного кордону» на противагу радянській Росії — підтримала тільки Румунія. Варшава не вагаючись напала на Чехословаччину після Мюнхенської угоди. Угорщина була травмована Тріанонським договором, тож запізно завважила, що в майбутньому на неї чекали куди страшніші небезпеки.
Ще однією помилкою було потурання обмеженому націоналізму, що загострював напруженість усередині держав й у відносинах між ними. Маргіналізація меншин робить їх менш лояльними до держави й може спонукати сусідні країни почати виявляти нездоровий інтерес до чужих внутрішньополітичних справ. Довоєнна Чехословаччина зробила велику помилку, не дозволивши роботу німецькомовних державних радіостанцій через те, що вони вели передачі «іноземною» мовою. Тоді гітлерівським пропагандистським станціям стало легше завоювати популярність. Деякі країни близько підійшли до аналогічної помилки в питаннях державного теле- і радіомовлення російською.
Не завадить поміркувати над можливостями, втраченими протягом зовсім нещодавнього періоду. Мало хто очікував такого шокуючого зменшення населення після 1991-го. Частково це було зумовлено тим, що неякісна медицина комуністичних часів вилилася в поганий стан здоров’я населення. І певною мірою тим, що жінки стали пізніше народжувати дітей. Але ще причиною стала небачена хвиля еміграції. Загалом я не сприймаю термін «екс-комуністичний», тому що він зводить докупи багато країн із зовсім різними історією та перспективами. Та дещо колишні поневолені держави таки об’єднує: у спадок від радянської імперії, що не зникає вже довгий час, вони отримали ризик «постаріти» швидше, ніж зможуть стати заможними. Провідники командної економіки розтринькали накопичення, що збиралися десятками років. А тепер працездатне населення, кількість якого постійно зменшується, муситиме нести тяжкий тягар забезпечення, зокрема й медичними послугами, тих, хто виходитиме на пенсію протягом наступних двох десятиліть.
Чиатйте також: Російська революція 1917 року як цивілізаційна катастрофа
Причини від’їзду зі своїх країн і низького рівня народжуваності складні. Це і низькі зарплати, і брак перспектив, і погана якість комунальних послуг. Проблема вкрай нагальна, але, здається, не сприймається так можновладцями. Утім, я боюся, що ті, хто святкуватиме 150-річні ювілеї незалежності країн між Балтійським і Чорним морями, бачитимуть нинішніх політиків так само безвідповідальними, — без адекватних на те причин, — якими ми сьогодні бачимо їхніх попередників, що жили в 1920-х і 1930-х.
——————————————————-
Едвард Лукас автор The Economist, старший віце-президент аналітичного центру CEPA, Лондон