Слово «реформа» чи не щодня лунає з усіх можливих каналів комунікації, що нас міцно оточують. Немає такої сфери життя, про яку не говорили б у контексті поточних, потенційних і, ніде правди діти, минулих реформ. Останнім більше переймаються історики. Ми, як громадяни, постійно говоримо й рефлексуємо про важливість, потребу, невідворотність, стратегічність, вирішальність реформ у нашій країні, але видається, що в цьому потоці самозапевнення забувається проста істина: реформи — це постійний процес життя. Змінюйся або… помри.
Якщо озирнутися назад на кілька століть, то асоціації, які викликає слово «реформа» / «реформи», у нашій історії пов’язуються найчастіше з періодом 1860–1870-х років — для історії частини українського простору, що перебувала в складі Російської імперії, або ж подіями Весни народів 1848 року — для галичан, закарпатців і буковинців. Що стосується історії XX століття, то більшовицько-комуністичне реформування було традиційно галасливим, малоефективним і врешті-решт призвело до розпаду Радянського Союзу. Українські реформи часів незалежності — це окрема й надто травматична історія нашого сьогодення.
Але якщо подивитися ще далі в нашу історію, то приклад реформ XVIII століття в Речі Посполитій показовий і повчальний. Можна мати найкращі наміри, підтримку більшості суспільства, але коли ці зміни запізнілі на добрих кілька поколінь, держава неспроможна й не встигає їх інституалізувати, а ще й обставини грають проти тебе, тоді залишається тільки… почесна смерть.
Але подивімося на це в розрізі всього XVIII століття.
У XVIII століття Річ Посполита входила як держава, що повертає свою колишню велич. Принаймні таке враження могло скластись у головних дійових осіб — короля Авґуста II та його радників. Побіжний погляд на карту Речі Посполитої початку 1700-х років показував одну з найбільших у Європі держав. Угоди в Карловаці 1699 року повернули до складу держави Подільське й Брацлавське воєводства, що від 1672 року були захоплені Османською імперією. Союз, який король уклав з московським царем Пєтром I, розпалював уяву про нові перемоги на Півночі проти Швеції. Але за цим ховався геть не зручний стан внутрішніх проблем, як-от криваве протистояння політичних угруповань у Великому князівстві Литовському, постійна нестача грошей у скарбниці, невідповідність армії розмірам держави (коли король покладався на саксонську армію), відсутність контролю над чималою частиною Київського воєводства й багато іншого. Пиха короля й головних політичних діячів розвіялася доволі швидко, коли поразки в протистоянні зі шведами вкотре витягли із забуття привид Потопу та змусили Авґуста II тікати за межі країни й навіть відмовлятися від престолу.
Відновлення влади й «безкорислива» допомога московського союзника виявилися надто обтяжливими. Сейм, що ввійшов в історію під назвою «німий», відбувся всього за один день 1 лютого 1717 року, коли зазвичай галасливі посли не вимовили жодного слова, й ухвалив важливі рішення, які безпосередньо змінювали стан справ у державі. Більшість із них стосувалася армії, яка давно потребувала реформ. Упроваджували сталий податок на армію, а її чисельність мала становити 24 тисячі людей. Коли сусідня Пруссія за панування Фрідріха Вільгельма (1713–1740) збільшила військо з 38 до 83 тисяч людей, а союзник зі Сходу в той час мав до диспозиції від 60 до 70 тисяч піхоти на початку Північної війни, а на її кінець розмір оцінювали на 200 тисяч. Тож важко сподіватися, що кількість, яку затвердив цей сейм, була достатньою для розмірів і потреб такої країни, як Річ Посполита.
У поєднанні з кризою парламентаризму, коли liberum veto зривало більшість сеймів у 1720–1750-х роках, неможливо було сподіватися, що навіть у разі гострої потреби держава зможе адекватно зреагувати на виклики. Особливо тоді, коли і Російська імперія, і Прусське королівство робили все можливе, щоби підтримувати наявний у Речі Посполитій стан справ: слабкий король, слабка влада, зірвані сейми, політична корупція, відсутність бюрократичного апарату, мала податкова база й усе це в поєднанні з гаслами про свободу, права, вольності та міцне дотримання давніх традицій, яких не можна порушувати, не дозволяли розв’язати будь-яке нагальне питання в країні. До того ж прусські й російські гроші робили свою справу так майстерно, що на кінець панування Авґуста III склалася ситуація, коли нестача реформ стає безпосередньою загрозою існуванню держави, яка все далі скочувалась у прірву хаосу.
Безкоролів’я по смерті Авґуста III й вибори нового короля вкотре породжували надію на зміни. Цього разу вибір був невеликий і зійшлися інтереси багатьох сторін. Впливове політичне угруповання, яке називали familia і яке об’єднувалося довкола братів Чарторийських — Міхала й Авґуста, поставило на свого племінника — Станіслава Антонія Понятовського. Вибір видавався не тільки вдалим через родинний зв’язок, — мати майбутнього короля Констанція була сестрою братів Чарторийських, — а й прийнятним у Санкт-Петербурзі, де Річ Посполиту вже давно розглядали майже в категоріях васальної держави. Свого часу молодий Понятовський мав бурхливий роман з Єкатєріною Алєксєївною, яка в 1764 році вже була не дружиною спадкоємця престолу, а Єкатєріною II — черговою імператрицею. Сама ж кампанія пройшла так, як і хотілося головним її режисерам. Попри малу кількість шляхти на елекційному полі, короля було обрано, і вже з іменем Станіслав Авґуст він почав своє правління.
Новий король мав амбітну програму реформування держави. Якщо спробувати пригадати станом на середину 1760-х, коли в Речі Посполитій востаннє відбувалися реформи, то поза подіями 1717 року, які вже мало хто пам’ятав, щось, що можна було б назвати змінами, відбувалося, мабуть, за панування… Сиґізмунда III на початку XVII століття. Тоді король і шляхта, поклавши край збройному протистоянню (Сандомирський рокош), врешті-решт прийшли до спільного знаменника й на сеймі 1611 року ухвалили цілу низку важливих законів. А якщо ще далі подивитися в попередні століття, то лише реформи Сиґізмунда II Авґуста в 1560-х роках, утворення Речі Посполитої та перші два безкоролів’я по його смерті були тими періодами змін, які врешті-решт і сформували саму державу, її основні інституції та засади існування. Не так і багато, на перший погляд, за 200 років.
Плани з реформування країни, які плекав і прагнув реалізувати Станіслав Авґуст, стикнулися з кількома перешкодами. Поза тим що сусідні держави, насамперед Пруссія та Російська імперія, корумпували головних гравців політичної сцени держави, засадничою перешкодою було те, що провести реформи без відмови від принципу одностайності не здавалося можливим. Ця неписана норма, яка була осердям політичної культури Речі Посполитої та виходила із цілком благих намірів узгодити прийнятне для всіх рішення, була абсолютно недієвою в реаліях другої половини XVIII століття. І тут сусідні держави виявилися вкрай спритними маніпуляторами політичного життя Речі Посполитої та зосередили головну увагу на те, що в жодному разі не можна змінювати політичний устрій, треба дотримуватися старих норм і за всіляку ціну зберегти liberum veto. Щоб надати цьому ваги, вони постійно апелювали до старих республіканських традицій, які вже давно були недієвими в нових реаліях. Політична сцена держави була поділена між владою та опозицією, але основою обох були великі магнатські угруповання, об’єднані навколо чи не найбільших землевласників тогочасної Європи — Чарторийських, Потоцьких, Радзивіллів, Любомирських, Браницьких.
Спроба на початку правління Станіслава Авґуста використати інструмент конфедерації для проведення сеймів була лише тимчасовим успіхом молодого монарха. На таких сеймах, що проходили під опікою конфедерації, не діяло право liberum veto й усі рішення ухвалювали більшістю голосів. Але цей фокус не міг тривати довго. Російський посол Ніколай Рєпнін майстерно розіграв спектакль сейму 1767–1768 років, на який обрали послів за його вказівкою, а самі місця проведення сеймиків оточили російські війська. Подальші дії показали, як далеко може зайти Росія в просуванні власних рішень. Спротив частини сенаторів на чолі з краківським єпископом Каєтаном Солтиком завершився їхнім ув’язненням у… Калузі. Хоча сейм провів кілька реформаторських рішень, а гаранткою стала імператриця Єкатєріна II.
Подальший розвиток подій почав хвилю насилля й громадянського протистояння в Речі Посполитій, де головними арбітрами стали Єкатєріна II й російські війська. Невдоволення патріотів тим, як і куди рухається держава, зумовило формування конфедерації проти короля. У місті Бар на Поділлі 29 лютого 1768 року задля збереження віри й незалежності Речі Посполитої та проти протекторату Російської імперії і рівноправ’я іновірців (протестантів і православних) шляхта заприсяглася чинити збройний спротив. Від цього часу швидкість подій, а разом з тим і викликів та насилля ставали щодня більшими. Поширення конфедерації по всій країні показало широку підтримку ідеї спротиву й відновлення суверенності держави. Селянське повстання на сході країни, яке через свою жорстокість дістало назву Коліївщина, перетворило частину Київського й Брацлавського воєводств на арену кривавого протистояння, замішаного на релігійному ґрунті, яким так уміло керували із Санкт-Петербурга. Водночас траєкторія розвитку подій підштовхнула сусідні держави пригадати старі плани з першої чверті XVIII століття, які передбачали поділ Речі Посполитої.
Ослаблена протистоянням і неспроможна відстоювати власні інтереси, Річ Посполита у вересні 1772 року постала перед фактом поділу. Три сусідні держави, провівши поділ, дали урочисту обіцянку більше цього не робити. Їхні дії були оповиті пропагандистськими гаслами про «історичну справедливість», апелювали до часом аж надто давньої історії, яка до того ніяк не була пов’язана з реаліями другої половини XVIII століття. Також вони закидали Речі Посполитій некерованість, анархію (якою майстерно керували власноруч, корумпуючи еліти держави як у центрі, так і в регіонах), неповагу до власного короля, особливо коли група конфедератів 3 листопада 1771 року викрала короля й утримувала деякий час. Усі ці події цілком прогнозовано створили Речі Посполитій украй негативний образ у тогочасній Європі. Годі й казати, що згодом найбільшим союзником країни, зацікавленим у збереженні політичного порядку, стала Османська імперія.
Визнання поділу сеймом у 1773 році стало поштовхом до реформування системи управління. Було утворено Постійну раду, яка складалася з короля й 36 представників — порівну від Сенату й Посольської ізби. Сама рада поділялася на п’ять департаментів: закордонних справ, фінансів, юстиції, військовий, поліції. Останній співпрацював з комісіями доброго порядку, що діяли в містах. Для консервативних політиків Речі Посполитої це був виклик, коли поза звичним сеймом, міністрами й двором з’явився виконавчий орган із чітко окресленими компетенціями. А ще, попри величезне незадоволення Російської імперії, з’явилися постійні дипломатичні представництва в головних столицях Європи.
Окремо зазначу про одну з найважливіших реформ, започатковану на цьому ж сеймі. Ідеться про освітню реформу та створення Комісії народної освіти (Komisja Edukacji Narodowej). Вона стала першим у Європі публічним державним органом, що опікувався освітою. Ліквідація ордену єзуїтів у 1773 році дала змогу комісії прийняти його майно. Комісія опрацювала систему освіти, яка складалася з трьох ступенів: перший — парафіяльний, де мали навчатися діти селян і міщан, другий — державні повітові школи, де мали навчатися діти шляхти й найбільш здібні діти нижчих станів, і третій — університети в Кракові та Вільно.
Ця реформа, попри складнощі впровадження, спромоглася виховати чимало освіченої молоді, яка вже наприкінці існування Речі Посполитої була опорою держави в її останніх спробах протистояти ліквідації країни з політичної карти світу.
Попри політичну поразку, освітній складник реформ допоміг зберегти й скерувати об’єднавчий потенціал знань про країну для створення та зміцнення ідеї вже польської держави, яка стала наріжним каменем націєтворення в довгому XIX столітті.
Видавалося, що зменшена в розмірах Річ Посполита в 1770–1780-х роках зможе оговтатися від потрясіння й існуватиме далі, хоч і в урізаному вигляді. Реформи, які впроваджували король і прокоролівська партія, поступово змінювали державу. Та й сусіди, які 1772 року урвали собі частини її території, були зайняті власними справами, як-от «перетравленням» набутих територій і продовженням війн за нові здобутки. Але вони ніколи не забували про свого сусіда й намагались надалі підтримувати усталений стан справ у політиці Речі Посполитої та схиляти на свій бік впливових та амбітних магнатів. Російська імперія і тут не пасла задніх, адже її чи не головним агентом впливу був великий коронний гетьман Францішек Ксаверій Браницький, який ще й одружився з Олександрою Енґельгардт, племінницею могутнього на той час фаворита Єкатєріни II Ґріґорія Потьомкіна.
Попри те що розуміння реформ було різним, усі погоджувалися, що зміни потрібні. Сейм, скликаний у 1788 році, увійшов в історію як «Чотирирічний», де в революційному запалі, підсиленому подіями у Франції, посли 3 травня 1791 року ухвалили першу в Європі Конституцію. Перед тим ухвалили революційне як на станові реалії Речі Посполитої законодавство про міста, коли врешті-решт шляхетська верства почала визнавати міщан рівноправними собі. Міста дістали обмежене представництво в сеймі, міщани — майже ті самі особисті права, що й шляхта, могли купувати земські маєтки. Загалом революційна діяльність сейму повернула королю старі права, а новий податок на утримання армії мав забезпечити стабільність і безпеку держави.
Сподівання на поступовий розвиток згасли доволі швидко. Конфедерація, зав’язана в Тарговиці в травні 1792 року проти короля, реформ і Конституції 3 травня й підтримана Росією, швидко призвела до війни. Попри спорадичні успіхи підрозділів під керівництвом Тадеуша Костюшка й князя Юзефа Понятовського, король змушений був визнати поразку. З неї вкотре скористалися сусіди, і було проведено 1793 року другий, а в 1795 році третій поділи Речі Посполитої. Держава, яка на початку XVIII століття була однією з найбільших на політичній карті тогочасної Європи, перестала існувати.
Приклад історії Речі Посполитої XVIII століття повчальний. Маючи велику територію, родючі землі й багаті природні ресурси, чималу кількість населення, давню традицію станової демократії та регіонального самоврядування, держава не змогла через багато обставин змінюватися в ногу із часом. Тривалий період миру впродовж більшої частини століття було змарновано на чвари, політичне протистояння між магнатськими угрупованнями, зривання сеймів, політичну корупцію. Усім цим майстерно скористалися сусіди, насамперед Пруссія та Росія. Використовуючи гасла на захист одновірців, протестантів і мізерної кількості православних, вони змогли не тільки нав’язати власний політичний дискурс, а й стати дійовими особами внутрішнього порядку денного Речі Посполитої. Нав’язавши кабальні умови опіки країні, прикривши їх гаслами про захист і збереження старих прав і свобод, Російська імперія підпорядкувала собі чимало головних політичних гравців (звісно, купивши їхню прихильність). Сума цих факторів стала вирішальною в неспроможності держави не тільки захистити себе, а й зберегти своє існування.
Реформи, які впродовж правління останнього короля Станіслава Авґуста Понятовського, здавалося, вдихнули нове життя в політику країни, були надто запізнілими. І, попри свою прогресивність, не створили стійких інституцій для подальшого існування Речі Посполитої.
Надто вже довго ця країна жила без сильної армії, впорядкованої та суголосної часу системи оподаткування, модерного тогочасним уявленням бюрократичного апарату й відмови від уявлень і форм станової демократії, яка була актуальна для XVI століття й абсолютно не пасувала до реалій XVIII століття.
Звісно, можна довго вказувати на брутальне зовнішнє втручання з боку сусідніх держав, де російський фактор був найбільш показовим. Так, це, звісно, завадило реформувати країну. Але видається, що ці реформи все ж таки мали позитивний ефект, щоб виховати майбутні покоління патріотів, які в наступні десятиліття пробували відродити втрачену державу вже як польську, вливаючись у лави французької революційної, а згодом імперської армії Наполеона й намагаючись у різній формі зберегти її в реаліях першої третини XIX століття.