До воєнних дій на Сході України в Сергія була чи не найбільш мирна професія: він малював мультфільми. Працював художником в українсько-французькій фірмі, яка була філією знаменитої студії Довженка, куди він теж інколи їздив малювати. Так було до того, як у будинок, де хлопець жив із батьками, принесли повістку в серпні 2015 року, коли розпочалася шоста хвиля мобілізації. І, здавалося б, де малювання мультфільмів, а де армія? Проте рішення йти служити зріло вже давно. «Я хотів піти добровільно ще з початку війни, але мої батьки так відмовляли мене, що боявся, аби їм не стало зовсім зле від мого рішення. Батько навіть намагався приховати повістку: відчуття старих людей можна зрозуміти. Але коли вже є офіційний папір, тут не посперечаєшся. Так я вперше одягнув камуфляж, бо до цього не служив», — розповідає Сергій.
Пройшовши навчання в Широкому Лані, він був відправлений у взвод матеріально-технічного забезпечення 53-ї бригади, там бійці займалися ремонтом техніки, який можна робити на місці, не відправляючи в стаціонарні ремонтні бригади. Або транспортуванням техніки з передової, якщо привести її до ладу на лінії фронту немає можливості. Першим місцем служби художника стало Очеретине, де у 2015-му бойових зіткнень було не так уже й багато. Про свої перші кроки як військового Сергій розповідає без зайвого геройства, хоча зрозуміло, що уклад його життя порівняно з довоєнним змінився кардинально.
Читайте також: Уроки порятунку
«А чого героїзувати, це ж просто мій чоловічий обов’язок — допомагати захищати країну, як можеш. Ми ж не піхота, тому на самій передовій були не постійно. Та й уже взимку поїхали на ротацію. Хоч умови життя на полігоні були не найкращі: коли ставили намети, ще був сніг, а як почало танути, то натуральне болото… Ідеться саме про той випадок, коли військові зробили марш-кидок до прокуратури, щоб привернути увагу до цього питання. Але ми з хлопцями тоді вчинили по-іншому: коли багнюка ще була рідкою, вигребли її відрами. Тому в нашому наметі навіть ходити вдавалося без проблем. А там, де залишили, як було, то буквально по коліно»… Ось ця риса — просто робити щось самотужки, навіть у невеликих масштабах — одна з тих, які рухають майже всі процеси в житті Сергія. І події навколо нього теж.
Більше ніж півроку, до кінця терміну мобілізації, Сергій зі своєю бригадою провів під Торецьком. А потім підписав контракт, залишившись у складі 108-го гірсько-штурмового батальйону, який підпорядкували вже іншій бригаді. «Справа ще не закінчена, тому чому я повинний повертатися додому?» — знову без зайвої патетики відмахується він від запитань, хоча зізнається, що більшість його побратимів демобілізувалися. А вже як військовий-контрактник він потрапив під Попасну, власне, де й розпочалася дивна для багатьох місія з порятунку братів наших менших. «Цей кіт жив із нами в окопах. Поруч не було житла, тільки ліс та бліндажі. Коли я приїхав на службу, він уже став там місцевим мешканцем. Ніхто не знав, звідки: може, хтось приніс ще кошеням, щоби бавитися, а може, сам приблудився. Знаєте, на війні все, як у мирному житті, якщо по-чесному, а не для красивої картинки: хтось підгодовує, а хтось б’є чи навіть відстрілює. Мені стало дуже шкода цього «партизана», у якого навіть імені не було. І я вирішив його врятувати», — розповідає Сергій.
Читайте також: Поранення не перешкода
Діставши чергову відпустку, він завантажив того кота у свій рюкзак і поїхав потягом додому, але через Харків. Бо там уже чекали дівчата-волонтерки, які були готові зайнятися подальшою долею вусатого «учасника бойових дій». Через деякий час відгукнулася родина з Києва, і кіт із бліндажів із-під Попасної став столичним мешканцем. А потім знайшлася домівка для ще одного пухнастого біженця, його на прохання Сергія взяв на перетримку за гроші мешканець Попасної. А вже через місяць сказав: «Я кота не віддам, бо дуже класний виявився мисливець». Потім ще дві кішки, про яких один суворий дядько сказав: «Не прибереш — уб’ю». Тому довелося рятувати. Одна з них, товстунка Буся, яку спочатку назвали Мира з побажанням закінчення війни, уже знайшла дім у родині переселенців-волонтерів у Харкові. А плямиста кішечка, яку назвали Лаки, — в Одесі, де вона «укотовила» й вигодовує маленьких сиріт. Інша — Атошка — ще шукає майбутніх власників, але вже перебуває в безпеці в Харкові. Сергій відстежує долю свої підопічних і дуже радіє, коли в них усе добре. Крок за кроком відпрацьовувався цілий механізм рятування тварин із лінії фронту, який Сергій реалізовує у вільний час та власним коштом. Тепер коти-переселенці їздять у спеціальних переносках, бо армійські рюкзаки не дуже прилаштовані для котячого «спорядження». А в прифронтових містах і селищах він оплачував тимчасове перебування та соціалізацію тварин у місцевих мешканців. Потім знайшлася жіночка-пенсіонерка, яка допомагає котам дочекатися відпустки Сергія навіть безплатно. Зараз чергова партія чекає на відправлення на «велику землю». А він жалкує, що майже не може допомогти собакам, бо перевозити їх набагато складніше. Розказує, що рятувати котів звичайного забарвлення дуже важко: усі хочуть породу чи незвичний колір. Бо наше життя таке, що класних котів багато, а людей, які були б добрими власниками, набагато менше.
Читайте також: Тангеро
«Хтось каже, що я дурний, бо кому ця вся купа котів треба, щоб на них витрачати свій час і гроші. А хтось, навпаки, підтримує, тому що розуміє цінність будь-якого життя. Наприклад, нещодавно мій колишній командир, із яким ми пройшли багато чого, написав: «Респект, Валерійовичу!». Але я не дуже афішую таке своє «хобі». І мені байдуже, що хтось вважає мене дивним. Просто не можу цього не робити», — зізнається Сергій.
Він не планує зупинятися, тому є надія, що кілька десятків кинутих напризволяще тварин будуть урятовані. Хоча, гадаю, багато знайдеться людей, які не пошкодують епітетів, щоби висміяти тих, хто здається їм дивним. «Краще б дітям (старим, інвалідам) допомагав!» — це з усіх боків. Чи, наприклад, уявляєте, як бути вегетаріанцем в армії? А Сергій відчуває те на собі, але сподівається, що колись і це питання, як і багато інших, буде вирішено в нашому війську з гідністю, за стандартами НАТО. А взагалі очікує, що в країні зміниться ставлення до тих, хто слабкий і беззахисний. Хлопець каже, що навряд чи можна відокремлювати доброту по тому, кого вона стосується, — людини чи тварини. А з власного досвіду можу додати, що дуже часто ті, хто агресивно вказує, кому саме треба допомагати, на жаль, не роблять цього взагалі.