Чернігівець Микола Бичук, актор театру, режисер і військовослужбовець 2-го Інтернаціонального легіону, розповів Тижню про зйомки документального фільму «Лютий» про облогу рідного міста в 2022-му, про службу в армії й про те, як під час БЗВП дізнався, що його стрічка перемогла в номінації «Найкращий документальний фільм» кінофестивалю Vision Independent Zone Film Fest у Болгарії.
Микола Бичук навчався в Чернігівському політехнічному інституті на економічному факультеті. Та на другому курсі зрозумів, що фінанси — не його покликання. Вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на театральний факультет. Паралельно почав роботу в Чернігівському молодіжному театрі. До армії пропрацював у театрі близько 15 років.
— До того я багато займався репом. Хотів зробити кар’єру, — розповідає Микола. — Поставив собі певні дедлайни. Вони настали, а я не мав бажаного. Це не приносило мені грошей, не стало основною роботою. Група моя називалась «Депо 02», ще я багато сольно виступав як МС ЕМ. Музика почала змінюватися, ставати комерційною. Мені ця нова тенденція не відгукнулася, я не знайшов себе в цьому новому просторі. Вирішив зав’язувати. Випадково мене запросили у театральну студію як актора. Захотів спробувати. Театр — це та сама сцена, з якої ти можеш говорити з людьми на різні теми. Отже, так я почав працювати в Молодіжному театрі й паралельно вчитися. Мав різні проєкти з Запорізьким, Луцьким, Хмельницьким театрами. Згодом перейшов до Чернігівського драматичного.
— Яка роль запам’яталася чи якою пишаєшся?
— У мене є моновистава під назвою «Чому люди не…». Це історія про людину, яка вирішила попрощатися з життям, стрибнувши з даху багатоповерхівки. Ми навіть почали репетиції на даху. Хотіли прем’єру там грати. Але на одну з репетицій приїхала поліція, яку викликали сусіди. Побачили, що по даху бігає якийсь чувак і щось кричить. Полісмени зайшли й такі: «Тихо, спокійно, хлопці…». Вони подумали, що я справді хочу стрибнути.
Ми постійно адаптуємо цю виставу під майданчик, на якому виступаємо. В ній піднімаємо цікаві питання. З часом я змінююся як людина. І мені цікаві ці теми, цікаво міркувати над ними. У виставі є інтерактив з глядачами. Те, як вони реагують і відповідають — теж захопливо. А війна по-новому відкоригувала ці сенси. Це дуже жива вистава, постійно на нерві.
— Випадає хоч іноді можливість вирватися з армії й зіграти, наприклад, цю саму моновиставу?
— Ні. Хотілося б, але на це потрібен час. А в армії його нема. Втім, усе може бути.
— Зараз ти з 2-м Інтернаціональним легіоном на Харківщині. Інколи після ротацій тобі вдається сходити в Харкові на якусь виставу. Як змінилося театральне життя під час повномасштабної війни?
— Я намагаюсь стежити за подіями в українському театрі. Хто хоче, той змінюється. Хтось залишається осторонь війни. Я подивився три вистави в харківському театрі «Нафта». В кожній ця тема з’являється — органічно і ненав’язливо. Вони досить влучно балансують. І глядачу це до душі, як мені здається. Але коли зі сцени кричать щось типу «вбий пі…ра», то сумнівні відчуття виникають. Хочеться сказати: «Іди, візьми автомат і вбивай». Треба шукати, про що говорити зі сцени. Запам’яталася остання вистава театру «Нафта» під назвою «Оргія кіборгів». Розкрили проблему екологічної кризи в країні через війну. Творці вистави їздили в інші області, де відбуваються бойові дії, спілкувалися з людьми, які займаються розмінуванням. Показали, які можуть бути наслідки для нашої землі, води. Проробили колосальну роботу. Це дуже цікаво, а ще зі сцени ніхто не кричав про війну.
— Як для тебе почалася повномасштабна війна?
— Я був у Києві. Збирався переїздити до столиці. Попередив у театрі, що допрацюю до кінця сезону. Вже навіть деякі речі перевіз. Це була моя третя спроба переїхати до столиці, бо там зйомки, кастинги… Ми вже навіть запланували вистави в Києві. Але 24 лютого я прокинувся від слів «Коля, вставай — почалася війна». Ми з хлопцями з Чернігова знімали квартиру на Троєщині. Випили вранці кави, зібрали речі й поїхали в рідне місто. На заправках черги, танки їдуть, прильоти. Нова реальність, страшна картина.
Від сирени всередині все переверталося в перші дні. Ти не розумієш, що робити. Знали тільки одне — треба бути вдома.
У підвалі будинку зробили бомбосховище. Там було дуже багато сімей. Усі зносили якісь речі й передавали військовим. Тягнули все, що було вдома. Готували їжу для хлопців. Потім запаси вичерпалися. У мене на районі був волонтерський пункт, я пішов туди допомагати. Їздили в розбомблені райони, передавали речі й харчі людям.
— Тоді ти й почав знімати фільм «Лютий»?
— Це сталося не одразу. Наприкінці березня я усвідомив, що хочу про це розповісти. Що як митець не можу мовчати про те, що відбувається в Чернігові й Україні. Думав: що я можу таких обставинах зробити? Й зрозумів, що можу зняти кіно про Чернігів і людей, які роблять свою справу, й завдяки їм місто продовжує стояти. У квітні почали знімати. Сценарію не було, лише ідея. Спочатку був один оператор, десь він зник, я сам почав знімати на телефон, потім з’явився інший оператор. Все залежало від обставин, є момент — їдемо й знімаємо. І вже потім, маючи матеріал, я почав робити сценарій і структуру. Коли чогось не вистачало, звертався на «Суспільне. Чернігів», і зі мною ділилися матеріалом. Також зробив оголошення, щоб мешканці міста надсилали відео.
Згодом мені запропонували зробити презентацію фільму в Парижі 21 вересня 2022-го. Ми кинули всі сили на те, щоб домонтувати фільм. Презентація відбулася в колишній квартирі Алена Делона, де зараз якась установа. Це був разючий контраст — потрапити з України, де війна, у Францію. Там все так лайтово, покази моди…
Французи казали, що їм треба більше такого матеріалу. Їм не вистачало інформації про Україну. Такі проєкти могли б підтримувати увагу до війни. Повернувшись в Україну, я почав розсилати фільм на різні фестивалі. Й от на фестивалі в Болгарії мій фільм переміг. Я дізнався про це, вже коли проходив базову підготовку у війську. Але фільм помітили на фестивалях у Німеччині, Польщі, США. Показували в різних куточках світу на підтримку України.
— Ти у війську вже півтора року. Як потрапив до ЗСУ, до 2-го Інтернаціонального легіону?
— У театр прийшло розпорядження, що настав час чоловікам оновити дані в ТЦК. Ну, і нас десь 15 чоловік мобілізували. У 2-му Інтернаціональному легіоні у мене були знайомі, тому я завжди знав, що намагатимусь вступити саме до цього батальйону. Бо в Легіон люди ідуть добровільно і свідомо, тут є багато іноземців, і я мав багато позитивних відгуків від своїх друзів із підрозділу. Мені подобається ставлення до людей тут. Командування зацікавлене в збереженні особового складу. Все робиться вчасно і по-людськи. Ну, і не менш важливо — це колектив. На його якість позитивно впливає те, що ніхто нікого не тягне сюди силою.
— Ти часто публікуєш у соцмережах відео з Харківщини. Може, вдасться зробити фільм про Легіон?
— Я зіткнувся з тим, що в армії не вистачає часу на зйомку фільму. Їдеш на позицію, повертаєшся, треба трохи часу відпочити й перезавантажитися. А потім знову їдеш на роботу. Дуже хотілося б зайнятися фільмом, і певні заготовки ми вже зробили. Хотілося б показати історію Легіону, історії людей, які приїжджають до нас. Та й класних українців у нас багато, про яких є що розповісти. Другий інтернаціональний — це унікальний батальйон, він заслуговує на те, щоб про нього знали більше.
А відео в соцмережах публікую, щоб люди бачили й розуміли, яка зараз реальність. Не всі це усвідомлюють. Таке враження, що цивільні і військові зараз — різні світи.
Треба пам’ятати, якою ціною виборюється кожен день.
Днями у нас була ротація. Нас зупиняють на дорозі серед посадки. Хлопці кричать, що у них 300. Закидають нам у кузов пікапа пораненого. Ми веземо його де медиків. Скрізь кров. Машину хлопців вдарив FPV, постраждалого посікло уламками. В дорозі він просив зняти турнікет, бо боляче було. Звісно, ніхто не зняв…