Чимало експертів прогнозують появу “ефекту доміно” в державах Середньої Азії, до яких вже вирушають афганці, котрі тікають від нового режиму. Водночас влада в історчино ісламських Туркменістані, Узбекістані, Таджикістані не така й міцна. Наскільки високим є ризик поширення ісламського фундаменталізму в регіоні?
— Оскільки ми говоримо про ситуацію, що склалася через повернення талібів до влади в Афганістані, я думаю, важливо відрізняти ризик, що надходить напряму від талібського руху, від загального ризику, що несе в собі радикальний іслам. Що я хочу сказати: талібський рух сам по собі є політичною силою, з багатьма внутрішніми течіями, що є насамперед афганськими, зосередженими на суто афганських питаннях. Таліби, безперечно, сьогодні інші, ніж ті, що були при владі в 1996-2001 роках, але якщо ми придивимось уважніше до попереднього досвіду їхнього правління, ми побачимо, що вони не мали політичного інтересу до пострадянської Центральної Азії. Думаю, сьогодні пріоритети не змінилися. Додам, що про відсутність серйозної політичної загрози для регіону саме від талібів кажуть чимало спостерігачів з держав колишнього СРСР.
Що натомість дійсно відбулося в період 1996-2001? Деякі вихідці з Середньої Азії оселилися в Афганістані і вже звідти змогли атакувати владу в своїх країнах. Йдеться, зокрема, про теракти в Узбекістані, що здійснили в 1999 році представники Ісламського Руху в Узбекістані. Але в цьому випадку не йшлося про ефект доміно, що розпочався від талібів, стосовно поширення радикального ісламу в Середній Азії, а швидше – про рух, що зародився на місці, в самому Узбекістані, в суто узбецькому контексті, – як реакція на жорстку диктатуру президента Іслама Карімова.
Читайте також: "Військового рішення немає": як світові лідери реагують на ситуацію в Афганістані
Якщо ж казати загалом про поширення радикального ісламу, поза регіоном впливу талібів, – так, такий ризик існує. Але цей процес вже відбувається, незалежно від талібів. Часом і навіть часто – через інші рухи, такі, як ІДІЛ. Після 2013 року тисячі осіб з Середньої Азії поїхали до Сирії та Іраку на території, підконтрольні Ісламській Державі. Явище було помітним, але не винятковим, якщо ми кажемо саме про громадян Таджикістану, Узбекістану та Казахстану, порівняно з іншими державами світу. У цьому контексті згадані країни є частиною глобального феномену.
Сам феномен, до речі, також не варто переоцінювати. Чимало дослідників та аналітичних центрів змальовують Центральну Азію як ісламістську порохову діжку, що постійно радикалізується. Цей опис не відповідає дійсності. Населення дійсно дедалі більше практикує іслам, але лише невеликий прошарок радикалізується. Статистика доводить, що показники в регіоні приблизно такі ж самі, як де-інде в світі.
Наскільки зміна режиму в Афганістані впливає на геополітичні позиції Туреччини? Чи заохочує вона, в той чи інший спосіб, пантюркістські настрої?
— Я не знаю, чи існує прямий вплив повернення до влади талібів на Туреччину. Впродовж останніх 30 років Анкара працює на зближення тюркомовних народів у Центральній Азії, себто – всіх країн, крім Таджикістану. Ми побачили наприкінці 2020 року, як оце турецьке співбратство допомогло Туреччині посилити свої позиції на Південному Кавказі, суттєво допомгіши Азербайджану відвоювати 7 сусідніх з Карабаґом районів та невелику частину карабаської території. Втім, Азербайджан – це країна, найближча до Туреччини з-поміж усіх колишніх радянських республік. Немає впевненості, що Киргизстан, Казахстан, Туркменістан та Узбекістан стануть колись такими ж близькими до Анкари, як Азербайджан.
Читайте також: Повернення талібів: чому так сталося і що буде потім?
Пантюркістські настрої мені здаються не дуже реальними, це щось таке, що існує в політичному дискурсі, але насправді ситуація визначається власними інтересами держав регіону, що орієнтуються на великі потужності, що є активні в Євразії. Так вийшло, що Туреччина дійсно входить до цього кола впливових держав, вона надає доступ до своїх активів, – через економіку, комерцію, військову підтримку, культурну та лінгвістичну співпрацю… Країни Центральної Азії на співробітництво та обміни погоджуються, але це не перетворює їх на прихильників пантюркського альянсу. Ці держави зазнають змін та вибудовують свою політику в умовах багатополярного світу, граючи на балансі інтересів між Москвою та Пекіном, Анкарою та Вашингтоном.
—————-
Режіс Жанте народився в 1968 році у Франції. Має вищу філософську освіту. З 2002 року живе в Грузії (за винятком 2006–2007 років, коли мешкав спочатку в Казахстані, а потім – у Кіргизстані). З 2001 року висвітлює події на пострадянському просторі для часопису Le Figaro, Radio France International (RFI), Bulletin de l’Industrie Pétrolière (BIP) та інших медіа. Як консультант здійснює політичний та геополітичний аналіз та розслідування для численних приватних консалтингових компаній, аналітичних центрів та міжнародних організацій. Автор трьох книжок: «Подорож до країни абхазів» («Voyage au pays des Abkhazes», 2011), «Путін та Кавказ» («Poutine et le Caucase», 2014) та «Футбол. Пас від Сталіна до Путіна» («FUTBOL. Le ballond rond, de Staline à Poutine, une arme politique», 2018).